"Говоришь, что все наместники - ворюги?
Но ворюга мне милей, чем кровопийца".
Йосип Бродський. "Письма римскому другу"
Наш пафос із приводу боротьби з корупцією лицемірний, коли йде зверху. І смішний, коли знаходить відгук знизу. Невідомо, чого більше. Гарне багатократне відлуння тих, хто йде європейськими стежками, але постійно зривається в азіатські прірви...
Явище існує стільки, скільки й товарно-грошові відносини. Можливо, й довше. Першим відомим людству борцем із корупцією був такий собі Уруінімгіна - шумерський ліберал другої половини XXIV ст. до н.е. Розпочав царську кар'єру як Віктор Андрійович - із мирного перевороту. Закінчив через шість років як Альєнде - в палаці, обложеному власною озлобленою знаттю й зовнішніми ворогами.
Таких прикладів в історії - безліч. Романтики, пройдисвіти й реваншисти, не маючи достатньої кваліфікації й мужності змінити систему, починали боротися з її проявами. Ефективно корупції ненадовго давали раду лише диктатори. Вона їм і справді була непотрібна.
Та неодмінною умовою ефективності такої боротьби мав бути народ, готовий не роздумуючи віддати життя за диктатора, котрий доконче має характер, волю, хист і талан. Усуньте один із цих складників - і отримаєте лише ще одну примарну низку амбіційних невдах: від Прімо де Рівери до Горбачова.
Ціна диктаторських перемог над корупцією відома. Вона буцім неприйнятна за нинішніми моральними стандартами. Хоча, скоріш, річ навіть не в моралі. Світ незворотно змінився, став більш відкритим, більш жадібним і менш боязким. Наприклад, за оцінками китайських експертів, у Китаї корупціонери щороку "відмивають" близько 25 млрд дол. І жодні розстріли їх не зупиняють.
Червона диктатура, втопивши царських корупціонерів у крові, багато разів опинялася перед загрозою перевороту з боку вже власне більшовицьких нуворишів, котрі служили їй вірою і правдою, звичайно ж, за ідею, матеріальним вираженням якої було законно привласнене майно їхніх жертв. У результаті більшовизм, виграючи в прикладній кривавості, програв капіталізму за масштабами захланності, бо, за Марксом, "...при 300% прибутку немає такого злочину, на який він не ризикнув би піти, хоча б і під страхом шибениці". Жадібність, як мотив, виявилася давнішою й сильнішою за жагу вбивства з ідейних міркувань.
Українська доступна для огляду традиція боротьби з корупцією починається з "захисту соціалістичної власності", тобто власності без власника, адже "соціалізм" - не людина і навіть не худоба, а таке собі атмосферне явище. Він позбавлений будь-якої суб'єктності в побутовому розумінні цього слова. А якщо власника немає, то це означає, що майно просто "погано лежить", і це треба виправити, припасувавши йому ноги або якісь інші частини тіла, для більшої й зрозумілої суб'єктності.
Охоронці соцзаконності поступово усвідомлювали всю фентезійність своєї місії, і, щоб їм легше було розставатися з ілюзіями, борці за приватизацію матеріальних благ їхні душевні муки компенсували. Така компенсація швидко стала (і досі є) вагомою частиною соцпакета. Усі про це чудово знають. І це ніяка не корупція, а так, вирішення питань. "Корупція" виникає в нас як об'єкт боротьби тільки тоді, коли ціни на вирішення питань виявляються непід'ємними навіть для учасників процесу й стають просто подвійним оподатковуванням.
Слово "корупція", взагалі-то, у нас нічого не означає. Найбільше баталій спалахує саме навколо таких чужоземних термінів, автори й експортери яких до нас непогано на цьому заробляють. Я не прихильник називати "калоші" "мокроступами", але український політико-економічний словник зазнає тієї ж хвороби, на яку страждають естрадні виконавці - називати себе буцім західними іменами. Так ніби силіконові цицьки комусь підтверджували хорошу генетику й добропорядний родовід.
Увесь іноземний політичний словник насправді приховує звичайні людські риси - жадібність, марнославство, вразливість. А в нас чомусь неабияк підвищує температуру кипіння мозку, змушуючи людей думати, що вони сперечаються про щось високе.
Так і з корупцією. За умовчанням уважається, що термін узято з римського "Кодексу ХІІ таблиць" IV ст. до н.е. Згадка про те, що така постанова існувала, є в спогадах Цицерона й Авла Геллія. Мовляв, не можна відступати від закону на користь окремих осіб, і за це суддю слід убити. (Не поспішайте аплодувати, там і за "злі пісні" - наклеп і обмови - теж життя позбавляли.)
Та в попередньому, восьмому, розділі останній пункт говорить, що судді мають право домовлятися між собою - як завгодно й про що завгодно на користь кого завгодно, ухвалювати будь-які рішення, умовлятися між собою про будь-який вердикт, аби лише це було не на шкоду громадському порядку.
І в будь-якому кодексі відтоді ви знайдете як витіюваті заклики про торжество моралі й справедливості, так і ефективний спосіб увесь цей пафос за потреби обійти.
От є стародавнє слово "хабар". Одні кажуть, що в прямому перекладі з арабської це "новина", тому називати журналістів "хабарниками", напевно, історично точніше. Інші - що це "сокіл", так іноді в дослівному перекладі араби в VI–VII ст., тобто тоді, коли Київ іще входив до Хазарського каганату, називали слов'ян. Якщо зважити на те, з якою поведінкою це пов'язано, тоді не дивно, що всі ми зроду-віку - "хабарники", прудкі гінці за баришем. В "Руській правді" "заноси" тільки віталися.
Є ще "мздоимство" і "лихоимство". Чиновник, що виконував свої службові обов'язки й видавав прохачеві копію справжнього рішення суду тільки після одержання хабара, - "мздоимец". Чиновник же, що видавав копію рішення, в якій суть справи було перекручено в інтересах хабародавця, - "лихоимец". Підмазувати систему, щоб її колеса прудкіше крутилися, - це дійство було зрозуміле навіть власникові воза. Воно століттями легітимізувалося у свідомості людей, оскільки вони на місці чиновника поводилися б точнісінько так само, нічого ганебного в цьому не вбачаючи. Дари пошанування - це стародавній складник легітимації будь-якої посади. Загальної системи відносин це не порушує, а тільки "змащує".
А от "лихоимство" - це вже дисидентство, посадовий злочин, що втягує звичайного хабарника в мікрозмову проти системи. Тут і ставки мають бути вищі, і кураж. Європейський.
Ніхто ж не заперечуватиме, що ЄС пропонує нам змінити в країні те та се, а за це обіцяє знову позичити грошей? І навряд чи хтось думатиме, що мотивом для них є якась міфічна мораль, "громадянське суспільство" й інша лабуда, а не створення сталого ринку збуту за масштабного падіння власного споживчого попиту, що вже не лікується навіть надкомфортними для єврообивателя кредитами? Просто хабар у масштабах країн і континентів у них називається "світовою політикою", а не "лихоимством".
Європейська ж боротьба з українською корупцією нагадує відомий анекдот про дітей, що підглядають за батьками в спальні: і ці люди забороняють нам колупатися в носі? Про вплив одного лише горезвісного "Газпрому" на європейських політиків, у яких удома через це страждає кар'єра (як, наприклад, у Карла Більда), і які потім вчать нас порядності, не писав тільки ледачий.
Це частина нашого побуту, спосіб виживання. Більш як половина вважає такі відносини нормою, запитайте хоч КМІС, хоч сусідів. Це інтегральна частина соціальної держави, яка дере з тебе за хабар не три шкури, а одну. Нормально, наросте.
Хоча нещодавно король Нідерландів Віллем-Александр чесно заявив своїм підданим, що цей тип держави вже помер і воскресінню не підлягає. Казки про соціальність закінчилися, розраховувати в XXI столітті доведеться тільки на самих себе.
То, може, нам справді "лихоимцев" просто страчувати? Без китайських церемоній. У нас же, начебто, римське право. Повернемося до джерел "XII таблиць". А від постійного виспівування "злих пісень" уже якось відмовимося, потерпимо. Якщо це - ціна питання.