Сьогодні актуально опікуватися прибутками - власними і своїх дітей. А прибутки матеріальні хотілося б поєднувати з прибутками психологічними - мати задоволення від життя. Тож як цьому сприяють сімейний та освітній контексти в сучасному українському суспільстві?
Прибутки від нашого виховання і навчання - хіба це реально? Мине багато років, перш ніж подорослішають школярі й, закінчивши виші, почнуть працювати (чи почнуть?). Хтось виїде за кордон. Тих, хто залишиться, спіткатиме проблема власних знань - виявиться, що ринок їх не потребує. Скільки таких «битих» долею сидять цілими днями вдома, поступово деградуючи у сварках із батьками, а їхні «корочки» - сині й червоні - припадають у шухлядах порохом поруч із фотографіями щасливого багатообіцяючого дитинства. В задачці питається: прибутки чи збитки отримують держава й конкретні сім’ї випускників навчальних закладів, яка в цьому роль сімейних сценаріїв?
Куди зникають ресурсні діти?
Задоволення життям і натхнення діяти прямо залежить від смислу і складності справ. Ресурсні діти або страшенно перевантажені (участь в усіх можливих олімпіадах та конкурсах), або недовантажені (примітивність навчального матеріалу та способів проведення занять). Відтак до шкільного фінішу вони приходять виснажені й демотивовані навіть попри найвищі бали. Вони знають, що в нашому суспільстві пересічній людині, навіть відмінникові, буде непереливки. Песимізм та обурення роз’їдають і неабиякі таланти.
Частину тих, хто в результаті шкільного навчання не зламався (можливо, зі школою пощастило?), хто спроможний аналізувати ринкову й політичну ситуацію в Україні, «відтягують» іноземні програми навчання та працевлаштування. Нашим розумникам раді і в Ізраїлі, і в Німеччині, і в Швеції, і в інших країнах Європи. А нещодавно намітилася нова тенденція: на навчання або на роботу за кордон їдуть уже не тільки і не стільки ті, хто досконало вивчив мову, хто має переваги в знаннях і креативі, хто на конкурсній основі виборов статус найкращих. Перспективу закордону тепер мають ті, хто, хай і при середньому рівні знань, спроможний оплатити навчання чи молодіжні програми за межами батьківщини. Нинішнього року шквал пропозицій з Польщі неабияк урізноманітнив освітнє меню для абітурієнтів. З кожним роком таких пропозицій дедалі більшає. Наші підприємливі сусіди пропонують вартість навчання, нижчу за контрактну в наших державних та приватних навчальних закладах. А сертифікат обіцяють міжнародного зразка плюс можливість або залишитися в Польщі, або рухатися, за бажання, на Захід, куди потихеньку мігрує і частина польської молоді. Недобір в українських вишах за таких обставин - річ природна, особливо на тлі безперспективності соціально-економічного зростання найближчих років. Гасло «рятуйся, хто може» давно витіснило «вставай, хто живий, в кого думка повстала…». Встають - тільки не на боротьбу з корумпованим суспільством, а щоб якнайшвидше переміститися в умовно прибутковий простір. Чому умовно? Бо можна, маючи все, ніколи не сповнитися енергією любові й радості.
Коли «халява» не проходить
Але ж у матеріально привабливому світі за все треба платити - там нема кому поплакатись у жилетку, там, виявляється, все коштує дорого, а наші діти звикли до «халяви», точніше - коштом тата і мами. Звісно, рідні оплачують навчання, але ж так кортить користуватися всіма благами розвиненого суспільства. Тож треба працювати. І не за рахунок навчання, як це поширено в нас, а виключно у вільний час. Виснаження дається взнаки дуже швидко, а пожаліти нікому. Отоді й відкриваються істини: добре там, де нас нема; у гостях добре, а вдома краще.
Позиція досади є збитковою. Для невдахи це найзручніше виправдання: прикро, що не в тій сім’ї і не в тій країні народився, не в ту школу пішов, не ті матеріальні можливості для задоволення амбіцій.
Досада - життєва позиція, стиль, а не просто емоція. За християнськими канонами туга, обурення, аморфність у пріоритетах є гріховними станами. Перебуваючи в них, людина не отримує енергетичного підживлення, бо не генерує живильного ставлення до світу, а отже, й від світу, нею засуджуваного, їй нема чого взяти. Не дивно, що, поїхавши з одного «осоружного» середовища, яке не сприймалось як дім (хочеться мати щось радикально інше), людина потрапляє на «чужину», яка знову ж таки не є домом, - повсюди труднощі, доводиться напружуватися, чекати випадкових «покращень» (може, нарешті з кимось нормальним познайомлюсь? може, запропонують хорошу роботу? може знизять плату за помешкання, подешевшають проїзд, продукти?).
Справді прибуткова позиція - скрізь почуватися як удома. Дім - це не фортеця від ворогів (мудрий ворогів не має), не спальне й відхоже місце, як трапляється в невротизованих жителів мегаполіса. І, звісно, це не пекло, яке перетворюється на рай, коли залишаєшся в ньому на самоті. Дім - це місце-джерело, яке його мешканцям любо підживлювати енергією. Таким домом може бути наймана чи власна квартира, навчальний заклад, місце роботи. Це не тільки стіни й земля під ногами, це й історія, і культура, мистецтво, природа, люди - все те, чого потребуєш ти і що потребує твого доброго ставлення. І важливо, щоб край, у якому перебуває людина, сприймався як дім. Філософія дому є філософією особливого збагачення - енергією тепла, радості, інтересу.
Збиткова незрілість
Син знайомої викладачки поїхав на навчання до Польщі разом зі своїми однокласниками. З усього видно, вони хотіли там безперешкодно «тусити», бо обрали спеціальність, так послужливо запропоновану представником польського приватного вишу, яка і в нас цілком доступна: «міжнародний економічний менеджмент». Трохи чогось міжнародного, трохи економіки, трохи менеджменту. Вчитися виявилося неважко, та тільки весь час хочеться їсти. І з дівчатами щось не складається. І грошей ніхто не дає. Ото й їздять хлоп’ята вже другий рік додому раз на місяць. Скільки те коштує батькам - годі й казати. Але пацани влаштувалися! Тут усі думають, що вони в шоколаді - бо за кордоном. Батьки пнуться щосили, аби діти влаштували своє життя «як треба». А що буде з ними далі? Тут вони всім торочать, як круто «за бугром», а там чомусь не дуже рвуться налагоджувати самостійне життя - ні підробітків, ні додаткових курсів. Позаводили тут дівчат, то батьки тепер дають хлопцям і на «романтику», і на дорогу…
Питається, коли ж вони подорослішають? Коли ж та освіта даватиме прибутки? Зрілість як практика самостійного подолання труднощів - це прибуток і людині, і родині, і державі. А в нас виявляються незрілими не тільки випускники шкіл та вишів - незрілість демонструють батьки дорослих дипломованих дітей, продовжуючи фінансувати і другу, і третю освіту своїх нащадків, утримувати їхніх обранців, а потім і народжених ними малят. Гіперопіка - це теж незрілість. Замість розвиватися самим і дати шанс самотужки прокладати власний шлях своїм дітям, незрілі батьки беруть на себе їхній життєвий тягар і ще й дорікають їм за це.
Труднощі й любов роблять людину сильнішою. Це дві умови енергетично прибуткового життя. Ознаками духовно-енергетичного прибутку є радість від власних досягнень, своєї потрібності, впевненість у своїх силах, самостійність вибору. Про прибутковість свідчать і задоволення від роботи, вміння змістовно відпочивати, кохання, в якому кожному хочеться вдосконалювати себе, а не партнера. Стан прибутковості не вимагає розради біля екрана, біля столу з цигаркою в роті та чаркою в руці. Прибутковий стан породжує надлишок. Тоді людина ініціативна, щедра й життєрадісна. Тоді світ стає домом: його хочеться наповнювати своїми обдарованнями, а всі дарунки світу тобі - в ціні.
Якщо батьки позбавляють дитину труднощів - вони позбавляють її й любові. Людині важливо любити себе. Це означає пізнавати свої можливості, розвиватися, поважати себе за реальні досягнення. А як можна себе любити, коли близькі паралізують волю? Що вже казати про дорікання й вимоги батьків, якими супроводжуються їхні ведмежі послуги. Юнак, за якого платять батьки, стає залежним і невдоволеним. Напруга зростає, настрій чимдалі гіршає. От і рятується екраном, пивом та дурнуватою музикою. За це й отримує замість любові-поваги контроль, осуд, нарікання.
Одухотворення - шлях прибутковості. Якісне сімейне виховання та державна освіта повинні сприяти самореалізації громадянина ресурсами власної особистості на рідній землі. Ми втомилися відчужуватись одне від одного, ніяковіємо від чужорідного сміття в нашій культурі. Особливим завданням суспільства є «проведення тепла» між поколіннями, відновлення духовних цінностей. Шлях до прибутковості сімейного виховання та освіти пролягає через їх одухотворення. Це означає, що для закладення перспектив зрілості мусимо ретельно пропустити педагогічні аспекти крізь фільтр духовних істин.
Мусимо долати ті збиткові ментальні закладки на рівні генетичної пам’яті, які заважали й заважають розвиткові власного ресурсу. Насамперед - це звичка розраховувати на зовнішню допомогу. Треба нарощувати духовну енергію шляхом осмислених власних дій і вчити цього дітей. Кожному даються обдаровання й можливості. Меншість користується ними повною мірою. Людина має кожен день вибирати: прислухаючись, придивляючись до найкращого у світі, опираючись інерції, агресивній навалі випадкового й хаотичного.
Другою ментальною проблемою є недовіра одне до одного, брак уміння працювати і жити за принципом спільної вигоди, що відповідає індивідуальній вигоді. Творити прибуткове середовище можна лише на основі любові, взаємної доброзичливості та поваги до ресурсу кожного.