Зазвичай на слово «шістдесятники» уявляємо собі талановитих небайдужих людей, котрі в період хрущовської «відлиги» своєю творчістю протистояли радянській системі. Згадуємо імена Сергія Параджанова, Юрія Іллєнка, Івана Марчука та багатьох інших майстрів «другого українського відродження XX століття». Саме вони, молоде покоління митців шістдесятих років, окрилені п’янким відчуттям свободи після засудження культу особи Сталіна, стали совістю суспільства. Їхню діяльність влада сприйняла як реальну загрозу існуючому режимові й жорстоко придушила після Празької весни.
Проте зараз хочу поговорити про інших — шістдесятників за народженням. Це численне покоління тих, хто побачив світ, коли і країна, і люди вже потроху загоювали завдані Другою світовою війною рани та вірили: життя неминуче змінюється на краще. Післявоєнне підвищення народжуваності, що подарувало світу термін «бебі-бум», у Радянському Союзі розпочалося набагато пізніше, й розгорнулося воно не так інтенсивно, як у США. Наш бебі-бум почався приблизно в 1960-му і тривав відносно недовго, до початку сімдесятих. Окрім закономірного підвищення народжуваності після війни та послаблення тоталітарного режиму, повернення чоловіків з армії й таборів, цьому посприяло масове введення в експлуатацію хрущовок (яке почалося 1958 року). Крім того, стали дорослими й створили сім’ї і народжені до війни, тобто ті, хто за віком не встиг потрапити на фронт, кого не вивезли на роботи до Німеччини, хто пережив виселення 1944-го з Криму та голод 1947-го в Україні… Нарікаючи сьогодні (цілком справедливо!) на низькі стелі, маленькі прохідні кімнатки й тісненькі кухні, ми не можемо й уявити, яким щастям було переселитися у п’ятиповерхівку, звідки радісно лунали дитячі голоси.
Нагадаємо, що, хоч 1955 року в СРСР було знято заборону на штучне переривання вагітності, в 1960-му зафіксовано найвищу за 15 повоєнних років кількість народжених — 5,3 мільйона дітей. І більшість їх були дітьми бажаними.
Беруся стверджувати, що українське покоління народжених у 1960-х було щасливіше, ніж їхні старші навіть на п’ять–десять років брати та сестри. Зазвичай вони мали обох батьків, чим ще незадовго до того, на жаль, могли похвалитися не всі. Ці батьки вже могли забезпечити їх щодня їжею й таким-сяким одягом та взуттям. Ну не було бананів, проте й не знали, що то таке, і не просили, як у тому анекдоті. Частина їх з’явилася на світ у сім’ях, котрі вже отримали своє перше окреме житло в численних хрущовках. А ті, хто ще не отримав, були твердо впевнені, що переїзд із комуналок або бараків не за горами! І люди не боялися чорного воронка у дворі. І підсміювалися над бабусями-вдовами, які потихеньку вперто робили запаси солі, сірників і мила: війни вже не буде ніколи!
Це фото з сімейного альбому — святкування новосілля в шикарній просторій (аж 39 кв. м на п’ятьох членів сім’ї!), але майже порожній новій квартирі з нерівним щілястим паркетом. Звісно, малюка, на час гостин посаджене на доріжці (про манеж, мабуть, поняття не мали!), не залучали до шкідливих звичок. Порожня пляшка від горілки, що випадково потрапила до рук, була просто забавою, темою жартів і приводом до серії знімків гордим татом. Але тоді пили й за здоров’я найменшого члена родини, бо саме його поява забезпечила ордер аж на три кімнати замість очікуваних двох!
Ця малеча росла в зовсім інших умовах і навіть мала гарніше свідоцтво про народження — зелене, з міцними палітурками (предмет заздрощів старших братів та сестер із непоказним бляклим аналогічним документом…)
У демографічних дослідженнях використовується поняття «когорта», впроваджене П.Веплтоном, — сукупність людей, соціальний зв’язок між якими базується на збігові в часі значущої події (року народження, року закінчення школи, року взяття шлюбу тощо). Така подія важлива при вивченні змін поколінь, чисельності і статево-вікового розподілу населення, вона визначає входження в ту або іншу групу (чи вибуття з цієї спільноти). При цьому події, які відбуваються з різними людьми, вивчаються як однорідні в масштабах усього населення. В соціології критерієм вибирають не власне демографічну подію, а соціально значущий факт (наприклад, війна, революція, зміна соціального ладу). Інколи це час політичного діяча (від приходу до влади до її втрати/смерті), чия особистість визначала умови життя країни і знаменувала певну епоху, тривалість якої могла була різною. Для прикладу можна назвати сталінську та брежнєвську епохи в Радянському Союзі, вікторіанську — у Великій Британії або часи Мао Цзедуна — в Китаї.
У масштабі світу, baby boomers є демографічною когортою народжених між 1946-м і 1964-м роками. Вони вважаються заможнішими, активнішими та фізично міцнішими, ніж будь-яке попереднє покоління, і виросли у сприятливому безпечному середовищі, очікуючи, що світ із часом стане кращим. В Україні ж, повторююсь, до них можна зарахувати тих, хто народився в 1960-х.
На долю наших бебі-бумерів упродовж життя випало багато: участь у горбачовській «перестройці» та виживання в буремні 1990-ті, розвал Союзу і побудова незалежної України. Частина їх досі плідно працює, частина насолоджується заслуженим відпочинком або кляне владу, перебиваючись на злиденну пенсію. Когорта різних людей із неоднаковим життям та різною його крайньою межею, об’єднані датою і країною народження. Ті, що народились у 1960-му, у 2020-му мали б святкувати свої шістдесят. Та чи всім це вдалося, і як переживають мої ровесники вікову грань у шість десятків?
Пандемія й карантинні обмеження, істотно змінивши наші життя, принесли й позитивні моменти. Ми більше часу стали приділяти спілкуванню в соціальних мережах, у тому числі з друзями-приятелями часів молодості, зазирати на сторінки земляцтв або випускників. Практично, всім моїм однокласникам і переважній більшості однокурсників у 2020–2021 роках виповнилося шістдесят років, але не всіх можна було привітати. Крім приємного обов’язку — побажати у черговий ювілей усього найкращого, ці роки приносили й сумні звістки про тих, кого вже не побачиш. Поштовхом до спроби цього дослідження стало нагадування у Фейсбуці про день народження колеги, якої пів року тому не стало. Боляче дивитися, як слова про вічну пам'ять чергуються з добрими побажаннями тих, хто не знав про це й досі вважав іменинницю живою та здоровою.
Почну з ближчих. Мій 10-А клас виявився досить дружним, і, незважаючи на значне розпорошення випускників по всьому світу, ми підтримуємо зв’язки та зустрічаємося. Наша перша зустріч у 1997 р., на честь 20-річчя закінчення школи, відбулась у Тель-Авіві (ну що ж ви хочете від чернівецьких, адже більшість класу на чолі з класним керівником мешкала саме там). Однак навіть на відносно молодому етапі життя ми не долічилися двох хлопців, які загинули передчасно. Численніша група спостереження — вишівська. Я закінчила Чернівецький медінститут у 1984-му. Коли через 25 років відзначали «срібну» зустріч, із 222 щасливих випускників одинадцятьох із нами вже не було. Через 35 років число втрат зросло, і Книга пам’яті поповнюється новими іменами. Не маю точних цифр на сьогодні, але лише у 2020–2021 рр. пішли з життя кілька моїх однокурсників, які опинились на фронті війни з COVID-19.
Якщо проаналізувати нинішні реалії виживання когорти «шістдесятників за народженням», виявляється, що 2020 року в країні померло 18 424 людини 1960/1961 р.н. (що становило 3% всіх зареєстрованих того року смертей). Дві третини припало на чоловіків, одна — на жінок, причому на селі переважання чоловічих смертей було вищим.
Від чого ж помирали українці старше за 60 років? Як і для всього населення, основною причиною кончин для них стали хвороби системи кровообігу, що зумовлювали понад половину всіх смертей. Друга за значущістю причина — онкологічні захворювання (майже кожна четверта смерть). А ось на третю позицію 2020 року впевнено увірвалася нова причина — коронавірусна хвороба. Досить велика частка смертей сталася через хвороби органів травлення (насамперед цирозу печінки) та з неприродних причин (травми, отруєння, нещасні випадки тощо). (Дані щодо розподілу смертей за причинами доступні за п’ятирічними групами.)
На відміну від розвинених країн Європи, в Україні спостерігається вища нерівність за очікуваною тривалістю життя між чоловіками й жінками. Ймовірність вижити чи померти після 60 років значно різниться залежно від того, якого кольору була стрічка на пакуночку з новонародженим під час виписки з пологового будинку: рожева чи блакитна (це якщо уявити, що шістдесят років тому хтось цим заморочувався!)
Розрахунки свідчать: із кожних 100 тисяч чоловіків до віку 61 рік доживають лише 68 988 українців (на селі ще менше — 66 428). Для жінок ситуація краща: зі 100 тисяч представниць прекрасної статі аналогічний шанс випадав 87 456 жителькам нашої країни (86 237 — у сільській місцевості). Відповідно, і ймовірність прожити довше життя після перетинання 60-річної межі різна. Т і, хто встиг відсвяткувати свій 60-літній ювілей і право нарешті отримати пенсію за віком, за умови збереження режиму смертності 2020 року, можуть прожити ще 20,34 року (якщо ти жінка!) і лише 14,68 року — якщо чоловік. Ситуація у Швеції дає підстави для заздрощів, адже для чоловіків тривалість очікуваного життя після шістдесяти — 23,08 року, а для жінок — майже 26 (25,9) років!
У Японії, де тривалість життя одна з найвищих у світі, недавно вийшла книжка з порадами щодо хорошого самопочуття людей у віці за 100 років. Одна з них — не пропускати зустрічей випускників, навіть якщо не дуже добре почуваєтеся. Правда, це дає уявлення про величину частки населення 100+, яка цих порад потребує? В Ізраїлі звичайне побажання імениннику звучить: «До ста двадцяти»! Виходячи з цього, щиро зичу своїм ровесникам таки прожити ще шістдесят (ну, а молодшим — можна й довше!). І комусь найбільш везучому та впертому написати ювілейну статтю до модернізованого, але живого у 2081 році «Дзеркала тижня»!
Усі статті Наталі Рингач читайте тут.