"Важко жити тільки тим, що знаєш, і тим, що пам'ятаєш, і не мати попереду надії".
Альбер Камю. "Чума"
У чудовій п'єсі Мартіна МакДонаха "Людина-подушка" (яку, до речі, дуже непогано поставили в київському театрі "Дах") головний герой розповідає своєму душевнохворому братові казку. Якийсь усіма кривджений маленький хлопчик-ізгой одного разу моторошної ночі на околиці під час зливи зустрів під мостом мандрівника - похмурого незнайомця в чорному плащі з каптуром. І, подолавши страх, почастував його своїм крихітним бутербродиком. Незнайомець розчулився та віддячив досить своєрідно: попросив заплющити очі й ударом м'ясницького ножа відрубав дитині п'ять пальців на правій ніжці. З тим і в'їхав у кареті з дивними порожніми клітками в місто Гаммельн. Така ось приказка...
Дивна річ, із якою пильною увагою вся мисляча частина країни стежила, як опозиція черговий раз блокувала роботу українського парламенту. Не вперше і, судячи з усього, не востаннє.
Поза всякими сумнівами, за політично доцільною бездіяльністю народних обранців наші співвітчизники стежили набагато пильніше, ніж за роботою. Взагалі, нероблення чогось у нашому суспільстві традиційно викликає набагато палкішу підтримку, ніж запрошення до колективної праці. Можливо, річ тут у мобілізаційному ресурсі. Нероб зібрати набагато простіше, особливо під обіцянки такої собі благородної статичності або особисто ні до чого не зобов'язуючої непохитності, - згадати хоча б злощасний Майдан.
Навіть в історично сформованій термінології українського національного опору слово "протистояння" використовується набагато частіше, ніж "протидія".
Більш ніж два десятиліття, які ми прожили в цій країні, потрачені марно. Це глибоко суб'єктивне відчуття, яке, втім, поділяють десятки мільйонів українців різного віку, статі та віросповідання.
І це один із тих небагатьох колективних станів, котрі згуртовують людей так сильно, що його цілком можна вважати сучасною національною ідеєю. У ньому є дві складові. По-перше, похмурий песимізм, який не передбачає жодних дій на поліпшення власного життя. По-друге, специфічне національне відчуття часу. Навіть не відчуття. Воно - пострадянське й досить загальне. А поведінка, яка виникає внаслідок цього відчуття. Ступор, бездіяльність, пхинькання, але не вчинки.
Ні, певна річ, є безліч формальних і навіть цілком об'єктивних ознак державного та навіть соціального прогресу України. Історично вистраждана атрибутика й символіка, більш-менш вільний виїзд за кордон, відносна, але все-таки поки що свобода слова та зборів, хороші й не дуже закони, включно з Основним, які так само не дуже виконуються, тощо. Формальних ознак навіть більшає. Тільки народ це не тішить, всупереч очікуванням невтомних виробників фальшивої легітимності.
Про вибірковий історизм мислення українців, їхню стійку орієнтацію на вигадані або прикрашені події минулого і так сказано багато. Це вже констатація, однак далеко ще не пояснення. Бо про поточне сприйняття українського часу говорити начебто навіть і не хочеться - таке воно тягуче, нудне й подекуди погано пахне. Бо доводиться казати про себе самих правду в однині. За комуністичним чи національним колективізмом завжди дуже зручно ховати непрезентабельне особисте, витісняти в підсвідомість досвід невдач.
В Іллінойському університеті США одного разу проробляли такий експеримент. Показували піддослідним різні картинки, при цьому визначаючи суб'єктивне відчуття часу. Коли учасники досліду бачили на екрані щось малоприємне чи бридке, наприклад страшного павука, відчуття часу в них дуже сповільнювалося. Чим страшніша картинка, тим більш тягучим відчувався час. У хвилини небезпеки починає здаватися, що час ніби розтягується, кожна секунда сприймається особливо гостро, тому що підсвідомо розумієш: у ній може міститися шанс на виживання, і його не слід змарнувати.
Для цього в нас, як відомо, є українське телебачення. Наскільки воно українське, звісно, велике питання, але яке вже є. Картинками малоприємними, а то й жахливими, телевізор постачає понад міру. Деякі набори картинок настільки ефектні, що продовжують своє довге та щасливе життя в YouTube. Чого зовсім не скажеш про їх глядачів.
Ми ніби щосили прагнемо до європейських цінностей. Але європейський стиль буття - це планування майбутнього, відповідальність за вчинки, зобов'язання перед співвітчизниками, творча праця. Європеєць бачить свій особистий час досить рівно - у сьогоденні та майбутньому, сприймає його великими інтервалами, у цілому знаючи, як і на що йому реагувати. До того ж сприйняття "в ширину", черпанням сили в солідарній громадській думці, спрямовує в майбутнє й надає самому часу високої цінності. Його завжди мало, й існує маса висловів усіма європейськими мовами про те, як, розтрачуючи час, безповоротно втрачаєш шанси та гроші. Європейський час - це гроші.
А український час - як земля. Її, м'яко кажучи, до фіга, обробляти нікому, населена вона професійними споживачами соціалки, які вже не можуть працювати фізично, не кажучи про сучасні вимоги до продуктивності праці. Але періодично, особливо під вибори, всі злагоджено заводять старовинну думу про "житницю Європи", про те, що земля - це національне надбання і продавати її тяжкий гріх, що можна тільки на неї молитися та її шанувати. Ось із цим у нас усе гаразд - з інтенсивністю звернення до вищих сил і пошуком земного месії, якщо небо не захоче вчасно відгукнутися.
Азійський час протилежний. Його відчуття відповідає арабському прислів'ю "Коли Аллах створив час, Він створив його вдосталь". Там, на Сході, час - це нескінченний океан, у якому потрібно чуттєво й без поспіху плавати, поринати в його глибини і погойдуватися на хвилях. Інколи ловити щось у цих глибинах, але краще почекати, коли удача сама приб'ється до берега. Тому щохвилинна яскравість, навіть строкатість життя, чинна неквапливість (запізнення - частина культурного етикету) - усе спрямоване на статечні відносини між людьми. Там, чим ближче до екватора, все стає надто вже особистим, амбіційним, з погляду європейця.
А український час - теж текучий, але це, швидше, не морська вода, а самогон-первак. Тут тобі сконцентровані і гроші, і його теж океан, і він скрізь, тільки плавання та пірнання в ньому призводить до таких міжособистісних стосунків, для яких і назви пристойної не існує.
Проілюструвати можна таким чином. Першою в новітній українській історії спробою з'єднати непоєднуване була газета Народного Руху України (хто ще пам'ятає, що це таке), точніше - її назва: "Час-Time". А останньою (але не остаточною) спробою перетворення азійського і європейського часу на український став швидкісний сучасний суперпоїзд "Хюндай", який вічно ламається й дуже спізнюється.
Нас неймовірно бісить, коли абсолютно ідіотський файл повільно закачується на комп'ютер або ж ми марнуємо час в автомобільній пробці, безнадійно спізнюючись на зустріч (питання якої, при здоровому глузді сторін, цілком можна було б обговорити телефоном). Ми квапимося не вперед, а вгору, але не злітаючи, а гарячково підстрибуючи.
Україна, яка завжди луною відгукується на зовнішні виклики, позбавлена впливу перетворюючого часу. І це не збіг обставин і навіть не геополітична особливість, про яку говорять історики та політологи. Це наш вільний, хоча й ретельно приховуваний від самих себе, вибір. Це симптом "пригніченого збудження", при якому є постійне сум'яття й нетерплячість, страх запізнення та неможливість довести до кінця розпочате. Або "тягучість" часу в повсякденних депресивних переживаннях. Ми пережили номенклатурників, бандитів, "епоху Кучми", націонал-аферистів. І весь час було одне й те саме.
Це не психічне захворювання, хоча симптоми досить схожі, і популярно дуже хотілося б саме так висловитися. Це поведінкова реакція народу, який тривалий час живе в умовах політичної епідемії. І навряд чи ця зараза розпочалася зі здобуттям Україною незалежності, хоча кожен її правитель неодмінно, правда, з різною мірою нахабства, оголошує головним бацилоносієм свого попередника.
Мікроб чуми ніколи не вмирає. Він здатен дрімати десятиліттями, а потім може настати такий день, коли чума знову розбудить щурів і пошле їх здихати на вулиці щасливого міста, вважав герой роману Камю "Чума" лікар Ріє.
Тому щурі, які нас оточують, не є самі по собі злом. Вони - лише явище природи, носії того, що генерується в нас самих.
Та ось яка крамольна думка напрошується - страшенно образлива, якою й має бути крамола. Може, щурі - це ми самі? Групи видів цілком можна справедливо поділити між громадянами "постсовка". Синантропний організм, із погляду зоології. Тобто життєдіяльність прямо пов'язана з людиною. Дуже розумні створіння, допитливі, хитрі, схильні до навчання, всеїдні. Уже понад сто років декоративні щурі, яких називають видовими назвами кішок і собак (хаски, сфінкси та ін.), мирно живуть разом із людьми. Ну й, знову ж, ставлення - це питання культури. Візьмемо той-таки китайський гороскоп: народжені в рік Щура мають нинішнього року почуватися досить комфортно.
Нас же ж не беруть ні віруси, ні сироватки проти них, - принаймні ми від них не видужуємо, а частіше хворіємо. Але, як жителі транзитної країни, все більш-менш успішно розносимо, переносимо і ховаємо в нірки.
Можливо, тривале тягуче очікування невідомо чого - це просте очікування гамельнського Дударя?
Або, якщо ми люди, то чи готові болісно, проте миттєво розлучитися з частиною себе, щоб у своїй впертості не дошкутильгати до неминучої розплати за недоумкуватість?