Дорога з Нью-Йорка на Монреаль іде через Платтсбург, містечко неподалік канадського кордону, - на початку 60-х тут у лісах розміщувалися шахти «Атласів», націлених на Україну. Якби під час Карибської кризи президентом був не Кеннеді, а Трумен або Рейган - навряд чи я писав би ці рядки, а ви - читали газету.
Це міф, що до висадки американців на Місяць СРСР лідирував у ракетній техніці. Першим на бойове чергування став «Атлас Д» на базі Вандерберг 31 жовтня 1959 р., а дві Р-7 Корольова - 15 грудня 1959 р. (за іншими даними, ракетна частина під командуванням полковника Г.Міхєєва заступила на бойове чергування у Плесецьку 1 січня 1960 року). Але ракета була «сира», її випробувальні пуски на Байконурі тривали до липня, і лише 12 вересня 1960 р. комплекс Р-7а взяли на озброєння.
У результаті восени 1962 р. у відповідь на радянські ракети середнього радіусу на Кубі США привели у бойову готовність тисячі стратегічних бомбардувальників та близько 180 МБР «Атлас» і «Титан». Плюс 105 БРСД: в Англії 60 «Торів», а в Італії і в Туреччині, відповідно, 30 і 15 «Юпітерів» (дальність 2400 км., підлітний час 5-10 хвилин, боєголовки на 1,5 мегатонни). З бази в турецькому Ізмірі «Юпітери» накривали Москву, Ленінград і Куйбишев. Плюс 144 «Поларіси» на підводних човнах. І до сотні оперативно-тактичних «Редстоунів» у Німеччині.
Позиції ракет на Кубі знищувалися однією бомбою. Це було лише питанням рішучості президента. Після чого в СРСР залишалися два полки янгелівських Р-16 (два з лишком десятки ракет) і стільки ж корольовських Р-7 із відкритими стартами, розташування яких американці чудово знали. Погодьтеся, несподівано. Як же так, перший супутник, другий супутник, Стрілка-Білка, перша людина в космосі, найкращі у світі ракети!
Американці взялися за ракети, лише отримавши дані про російські випробування. Тільки у 1955 р. Ейзенгауер дав їм вищий пріоритет. З великим скрипом дозволили робити свою ракету не тільки ВПС, а й армії. У лютому 1956 р. було створено армійське агентство балістичних ракет. Саме 2 лютого Р-5м Корольова (подарунок ХХ з’їздові КПРС) доставила ядерний заряд у Приаральські Каракуми... Через рік, у березні 1957-го, на перші випробування вивезли Р-7, ракету під 300 тонн маси! Проте на чергування американські МБР заступили раніше, - були вони кращі, і було їх більше.
Зіграли свою роль два чинники. По-перше, як бойова ракета «сімка» була нікудишньою. Вона потребувала величезного старту - на Байконурі обсяг земляних і бетонних робіт на «одиниці» становив мільйон кубів! У глухому степу. Для розгорнутих ракет потрібен був кисневий завод. Ракета не могла довго стояти заправленою, зате довго готувалася до пуску і абсолютно не годилася для масового розгортання, але інших ракет поки що не було. До 1961 р. змогли побудувати всього чотири старти. Націлювали «сімки» на Нью-Йорк, Вашингтон, Чикаго і Лос-Анджелес, правда, на бойовому чергуванні вони стояли недовго.
Проте головним чинником була перевага американської промисловості, що дозволила у стислі терміни випередити СРСР (потім це повторилося і в космосі). Восени 1962-го США могли гарантовано знищити небезпечний і непередбачуваний Радянський Союз, зазнавши відносно невеликих, за радянськими мірками, втрат. Натомість вони з 1962-го по 1966 рік побудували понад тисячу шахтних пускових установок для МБР (ШПУ), а це захід, взагалі-то, оборонний, розрахований на удар у відповідь по агресору.
І СРСР, спровокувавши гонку ракетних озброєнь, втягнувся в новий її виток. До речі, пишуть, що розміщення ракет на Кубі було вимушеним заходом у відповідь на розміщення американських ракет у Європі. Але радянські бригади з ракетами середньої дальності першими заступили на бойове чергування! Причому два дивізіони 72-ї інженерної бригади РВГК були розміщені в грудні 1958 року поблизу Фюрстенберга, за 80 кілометрів від Берліна! Чотири ракети були націлені на Англію - не на «Тори» (першу ракету ВПС Великобританії отримали тільки у вересні того року), вісім на Париж, решта - на Брюссель, Бонн і Рурську промислову область.
На початку 70-х в СРСР налічувалося понад тисячу ШПУ. І тут варто торкнутися другого міфу - про дешевизну нашої зброї. Чи так це? Гроші, якщо вони - не дзвінкий метал, є певна договірна одиниця міри вартості, загальний універсальний еквівалент. І тричі умовні вони були за радянського ладу примусової праці, убогості, карток та рознарядок. Їх взагалі хотіли скасувати, доки не усвідомили важливу роль в обліку та контролі, без чого соціалізм не побудуєш (див. відповідний постулат Ілліча).
Так, вартість праці, виражена в радянських грошових знаках, могла бути невисокою. У колгоспах, наприклад, роботу трудоднями, а не карбованцями вимірювали. Рабам гроші не потрібні. На жаль, зворотним боком медалі стала відома неефективність рабської праці. Абсолютно все невигідно було виробляти в СРСР! Навіть хліб купували у заклятого ворога. То чому ж зброя мала бути винятком?
Енний обсяг робіт потребує енної кількості праці, і неважливо, будуєте ви автомобілі чи ракети. Але праця буває різною. В американців витрати на зарплату деколи перевищують 50% собівартості, а в СРСР зазвичай і 10% не сягали. Та і в РФ, згідно з офіційною інформацією Федеральної служби з тарифів, у структурі ціни ракети «Тополь-М» фонд заробітної плати не перевищує 7%. Проте низька зарплата практично еквівалентна низькому рівню технологій, а отже - малій продуктивності, високим трудовитратам, енерговитратам, витраті матеріалів і часу. А також низькій якості продукції.
Можна рити котлован лопатами і тачками, а можна - екскаваторами й самоскидами. Можна загнати конструкторів у тюремні шараги, а можна платити їм пристойні гроші. Другий спосіб приводить до мети швидше і дешевше, дає кращу продукцію, та й людей треба менше, народ не так напружує сили. Зрозуміло, що в часи холодної війни, коли «продукція» йшла великими серіями, розрив був меншим, але все ж таки багатократним, і на будівництво ракет нам було потрібно значно більше робочих рук.
Ракетники виправдовуються: мовляв, США витратили на місячний проект 25 млрд. дол., якби нам дали стільки, то... То нічого не вийшло б. Усьому є межа, у тому числі й можливостям країни та народу. Ну, були б гроші, і що з ними робити, коли вже бракувало робітників, учених, фахівців? Американців наймати, чи що, коли свої вже всі при ділі? У нас навіть прибиральниць бракувало.
І це ще не все. Дивно, але у США централізоване керівництво в цій сфері було (НАСА - найкращий приклад), а в нас сили і кошти розпорошувалися. На стапелях стояло відразу кілька типів кораблів одного класу, проектів підводних човнів було набагато більше, ніж у американців, те ж саме стосувалося ракет. У результаті на червоний космос працювало 800 тисяч людей, тоді як у США, в розпал місячної гонки, коли реалізовувався грандіозний проект «Аполлон», - удвічі менше. Кількість задіяних на будівництві наших ШПУ сягала 650 тисяч, а всього в «оборонці», тобто в суто військових галузях промисловості, працювало
8 млн. цивільних спеціалістів і 130 тис. «военпредов». За різними оцінками, військовий бюджет становив від 40 до 60% бюджету величезної країни! Але ж і «мирні» міністерства наполовину працювали на військові замовлення.
Якщо спотворена радянська система ціноутворення разом із неможливістю об’єктивно розрахувати реальний курс карбованця до долара створювала видимість невисоких витрат на виробництво військової техніки, то насправді за напругою економічної системи вони були значно вищі, ніж західні. Ні, не було і бути не могло дешевої зброї в СРСР!
Так, утримання армії коштувало недорого, вона була дуже невибаглива. «ХБ», шинелька, кирзачі, перловка - і три карбованці на місяць грошового забезпечення рядовому складу. Офіцери отримували не більше за інженерів, зарплата яких була притчею во язицех і об’єктом кепкувань усієї країни. Але зброя?! Ті ж таки ШПУ ми будували на роздовбаній техніці, з величезними зусиллями і страшними затратами сил та коштів. Щозими в нашу центральну частину під Москву звозили на ремонт ешелони розбитих машин - з усієї неозорої країни. З нормальною економікою дешевше було б здати цей непотріб у металобрухт і купити нові машини. Та наша економіка не була нормальною.
Чому били машини? Американці ставили ракети групами, у позиційних районах, у сприятливих для земляних робіт умовах південної країни. Ми ж розкидали старти від Білорусії до Якутії і від Мурманська до України. У непролазній тайзі, серед боліт і сопок, далеко від доріг. У американців будували фірми з класним обладнанням та професійними робітниками, у нас - 18-літні військові будівельники, які щойно навчилися азів і жодним чином не зацікавлені у продуктивності та якості праці, у дбайливому ставленні до техніки та матеріалів (які ще й розкрадали).
То чого коштував нам ракетний паритет з Америкою?! Я навіть не про гроші. А якщо про них, то за шахту для МБР США викладали 10 млн. дол., а СРСР - нібито 4 млн. крб. Причому не для величезних янгелівських Р-36, які стали на чергування в Хакасії, в глухій тайзі, з колосальними витратами, а для легких челомєєвських «соток». Але вартість самих 8К84 становила в середньому 5 млн. крб. (як два 75-квартирних будинки), та ще головна частина коштувала не менше самої ракети. І як порівняти мільйони карбованців і доларів? Завдання важке. Занадто різний лад. В Америці гроші вирішують усе, а в СРСР інколи не означали нічого, і по ящик горілки спраглі могли проїхатися всюдиходом або й злітати вертольотом за сотні кілометрів! То скільки коштувала пляшка?!
За радянським курсом, долар дорівнював 61 копійці, але це не означає, що американська ШПУ коштувала 6 млн. крб., у півтора разу дорожче, ніж наша. Що, втім, було б цілком природно, беручи до уваги різний рівень умов проживання та комфорту цих шахт. Американський солдат звик до зручностей, знаєте. Але карбованець не належав до конвертованих валют, офіційний курс був чистою умовністю, даниною ідеології, яка підтверджувала переваги нашого ладу, тож від цього порівняння ми відмовимося. До чого ж прив’язатися?
Візьмемо автомобілі. Американські на початку 70-х коштували близько 5 тис. дол., а «Жигулі» - 5,5 тис. крб., і одна їхня ШПУ була еквівалентна 2000 штук шевроле «Корветт», наприклад, а наша - приблизно 750-м ВАЗ-2101. Їхні ШПУ начебто дорожчі, вони еквівалентні втричі більшій кількості машин! Але собівартість «Шевроле» становила як мінімум дві третини ціни, тобто ця ціна була економічно обгрунтованою, для американців машина - засіб пересування. А собівартість «Жигуля» трохи перевищувала тисячу карбованців, і його ціна була не економічною, а соціальною. Автомобіль у нас був предметом розкошу. І тепер уже наша ШПУ дорожча.
А якщо взяти зарплатню? Добрим окладом інженера-офіцера вважалися 150 карбованців, і на купівлю «Жигуля» пішла б зарплата за три роки. А на побудову ШПУ на городі - заробіток за 2250 років. У американців інженер або офіцер мали тоді 1250 на місяць. Щоправда, до сорока відсотків ішло на податки (прибутковий податок громадян - основа федерального бюджету!), а потім до половини з’їдала оренда житла, та це вже не наші проблеми. З такою зарплатнею свій шевроле «Корветт» американець купить за чотири місяці, а ШПУ на бек’ярді коштуватиме йому 666 років праці. У три з половиною рази дешевше, ніж радянській людині. Але ж у них ще й мільйонери були! Тому таких порівнянь в СРСР уникали. Хоч як розписуй переваги нашого ладу, а велика американська зарплата бентежила...
Звернімося до бюджету. Виявляється, американські шахти напружували його менше! Тому що він був більшим. У проекті федерального бюджету на 1970 р. військові видатки становили близько 81 млрд. дол. (більше 47% всіх витрат). У радянському - близько 14 млрд. крб., трохи більше 11%. Це, відповідно, 8000 і 3500 ШПУ. Ви скажете, що США - багата країна, і нічого дивного в цьому немає. Я з вами погоджуся. Причому вона ще багатша, ніж випливає з цих цифр. Річ у тому, що, крім федерального бюджету, є ще бюджет штатів, графств і органів місцевого самоврядування - розміром як половина федерального. З іншого боку, СРСР був ще біднішим, ніж випливає з бюджету. Офіційні цифри не становлять і чверті реальних витрат. Решту проводили по міністерствах - Мінзагмаш, Мінсередмаш тощо.
Отож насправді паритет озброєнь вимагав і паритету витрат - близько половини бюджету. Але ж тоді, скажете ви, ми закопували в землю більше грошей, ніж признавалися, тобто могли побудувати не три з половиною, а всі п’ятнадцять тисяч шахт по 4 млн. кожна! І вони у такому разі нібито дешевші від американських. Тут я з вами не погоджуся. Треба порівнювати не бюджети, а ВВП за обсягом промислового виробництва. Зараз військові витрати США становлять понад 600 млрд. дол., тоді як ВВП - близько 14 трильйонів, а обсяг промвиробництва - за 3 трильйони. І зовсім інша річ - СРСР: там вільних коштів у населення та підприємств було небагато, практично все вилучалося до бюджету і потім розподілялося централізовано, а промвиробництво становило велику частку ВВП. Інакше кажучи, з країни і народу вичавлювали практично все, і більше на оборону вони дати просто не могли. Хіба що у випадку повної мілітаризації, але на це йдуть лише під час війни, і довго такого перенапруження не витримає жодна економіка. Вона й так не витримала. Отож насправді декларовані військові витрати в 11% бюджету при реальній їх частці в ньому - 50% означали тільки те, що справжня ціна ШПУ була не 4 млн., а вчетверо-вп’ятеро вища!
Не вірю я в 4 млн. і з інших причин. За чотири роки, з 1966-го по 1969-й, 650 тис. людей побудували й начинили близько 1100 ШПУ. Нехай вони отримували по 100 карбованців на місяць, або 1200 за рік, тоді тільки на зарплатню пішло 3,12 млрд. Ділимо на 1100 шахт і отримуємо 2,83 млн. Тобто на саму шахту залишається менше двох мільйонів. Але такого просто не може бути! Частка зарплатні в собівартості радянської продукції становила не більше 10%, а шахта - велика і складна військово-технічна споруда, це десятки тисяч тонн бетону і сталі, сотні кілометрів кабелю, тонни і тонни електроніки та автоматики. Мабуть, у цифрі 4 млн. загубився нуль.
І шахти, і ракети коштували нам дорожче, ніж янкі. Як і все інше. Це повною мірою проявилося в Росії, коли гроші звільнилися від пут ідеології. Ті самі заводи, здебільшого - ті самі люди (середній вік робітників перевалив за 50, а розробників - за 60), які працювали в радянські часи, ті самі практично «вироби» такої ж і навіть гіршої якості, ті самі матеріали і навіть зарплати, як і раніше, значно поступаються західним, у цьому плані мало що змінилося. Але ціни!
Момент істини настав відразу ж, щойно перешли на прийняті у нормальному світі економічні відносини, нормальну бухгалтерію і ціноутворення (корупцію не враховуватимемо). Так, флагман російського флоту великий ракетний атомний крейсер «Петр Великий» заклали і наполовину побудували ще в СРСР, але добудовували вже в новій Росії. І хоча в першій половині 90-х зарплати і ціни на матеріали були просто смішні, на корабель витратили мільярд доларів! Вчетверо більший і значно складніший авіаносець класу «Німіц» коштував тоді Америці 3 млрд. дол. То в кого зброя була дешевша?
Тому Росія і придбала «Містралі» у Франції. Але й тут спрацював вічний російський ефект: два роки тому вартість вертольотоносця заявлялася в 400 млн. євро, а тепер за два їх доведеться заплатити 1,37 млрд. Чому? Здогадайтеся самі. І ще приклади з ракетами. На «Булаву» для підводних човнів уже витрачено щонайменше мільярд доларів. У СРСР розробка ракети такого класу коштувала приблизно 300 млн. дол. На доробку багатостраждальної «Ангари» (новий універсальний носій) вимагають ще 65 млрд. рублів (близько 2 млрд. дол.), інакше її не викотять на космодром раніше 2015 року. І так далі. Отож забудьте казки про дешеву радянську зброю, вона вилилася нам у дуже велику суму. В ціну країни.