У СРСР і Німеччини багато аналогічного, оскільки обидві партії і обидві
держави нового типу.
В’ячеслав Молотов - Рудольфу Гессу, листопад 1940 р.
Про новітні течії у вивченні та висвітленні Другої світової війни (1939-1945) і її прологу - пакту Молотова-Ріббентропа - розповідає професор Рольф-Дітер Мюллер, науковий співробітник німецького військово-історичного дослідного інституту, відповідальний за напрям із дослідження Другої світової війни.
- Часто в публіцистиці використовується вислів «історіографія холодної війни». Під цим розуміють тенденційність і однобокість у сприйнятті СРСР як ворога. Які зміни в описуванні низки подій, зокрема пакту, відбулися відтоді в німецькій науці?
- Хоч як парадоксально, західнонімецька історіографія протягом 40 років терпляче вислуховувала все, що говорили радянська та східнонімецька: про життєву необхідність пакту для збереження миру, про те, що цей крок був вимушеним для Кремля, що у розв’язанні війни винні Великобританія і Франція тощо. Звісно, ми заперечували, коли нам підносили відверту брехню, буцім таємних протоколів про поділ Європи взагалі не існувало. Але було зрозуміло, що східноєвропейські колеги в тій ситуації мусили брехати. Багато істориків у ФРН у своїх дослідженнях обмежувалися роллю Гітлера як агресора. Для Сталіна знаходили певне виправдання, оскільки, з німецького погляду, він був обдурений Гітлером і через два роки зазнав нападу.
- У світлі останніх досягнень науки, якими бачаться мотиви сторін, котрі укладали договір?
- Лише поодинокі німецькі історики наполягають на тому, що підступний і розсудливий Сталін втягнув наївного психопата Гітлера у війну з Польщею. Багатократно зафіксовані висловлювання тодішнього глави Німеччини про те, що він прагнув війни. І не простого маршу, якими були підкорення Австрії, Судетської області Чехословаччини, вступ до Праги. Оскільки Польща відмовилася виступити на боці Німеччини як союзник, вона стала першим об’єктом для нападу. Потім німці мали напасти на Францію або СРСР. Щоб утримати Лондон від виконання своїх гарантій Варшаві, уникнути англо-франко-радянського воєнного альянсу, Гітлер позитивно відреагував на сталінські пропозиції розпочати переговори. У вермахті й серед дипломатів усе ще існувала «фракція Раппало», яка вірила в можливість тривалої німецько-російської співпраці на антипольській основі. Але ненависть Гітлера до «юдо-більшовизму» і його химери про німецький «життєвий простір» на Сході були такі великі, що він не намагався зберегти альянс зі Сталіним бодай ще на день після втрати для себе стратегічної необхідності.
Що стосується ролі Сталіна, то багато істориків тепер відзначають, що червоний диктатор із допомогою свого коричневого колеги зміг відновити колишні кордони імперії Романових. Але окуповані республіки на західному кордоні ніколи не забували про два десятиліття незалежності. Тимчасові стратегічні плюси виявилися незначними і були швидко втрачені впродовж кількох тижнів 1941 року. За це Сталін готовий був два роки поспіль підтримувати війну, яку вів Гітлер у Європі, і навіть розпустити Комінтерн.
Особисто я думаю, що Сталін фактично був готовий конструктивно співпрацювати з нацистами триваліший період. Склалися всі умови для поділу планети на сфери впливу між Третім рейхом, Радянським Союзом та імператорською Японією. Спільним ворогом були інші капіталістичні наддержави. Звісно, не виключено, що в перспективі Сталін мріяв і про світову революцію, а Гітлер був для нього зручним як партнер, котрий руйнує західні демократії.
- Яке місце пакт Молотова-Ріббентропа посідає в національній пам’яті німців?
- Загалом, незначне, як на офіційному рівні, так і серед населення. Під час опитування більшість громадян Німеччини, у тому числі й молодих, сказали б: «Пакт був, Гітлер зі Сталіним один одного зрозуміли, а більше ми нічого не знаємо».
- Чи не суперечать ваші слова останнім подіям? Німеччина - чільна країна ЄС, а Рада Європи влітку ухвалила постанову про те, що 23 серпня тепер вважається днем пам’яті жертв націонал-соціалізму і сталінізму.
- Це важливий прогресивний крок у розвитку історичної пам’яті і для німців. Як мінімум, історики з 1990 року засвоїли й запам’ятали, що в Центральній і Східній Європі радянський час інтерпретується як період окупації. Ми тепер краще усвідомлюємо, що означав сталінізм для цих країн. І політичні упередження проти тоталітарної теорії, яка порівнює націонал-соціалізм та комунізм, розвіялися. Але в політиці, матеріалах ЗМІ та в суспільній оцінці подій Другої світової війни все ж таки простежується певна стриманість.
По-перше, ще сильні побоювання релятивізації нацизму, - цьому сприяло б підкреслення значущості радянських злочинів. Німецька вина за розв’язування Другої світової війни і напад на Радянський Союз - стовпи німецької політики у сфері історії.
По-друге, необхідно конструювати загальну європейську пам’ять не тільки спільно з нашими колегами з Центральної та Східної Європи, а й з Росією, де дуже болісно реагують, коли відповідальність за початок Другої світової війни покладається також і на Сталіна. Останнім часом Росія висуває тезу, що західні демократії винні у початку війни через Мюнхенські угоди, а Польща, можливо, поводилася надто провокативно, відмовившись від створення спільного оборонного союзу під егідою СРСР.
- Ліберальні російські вчені тепер уже й не полемізують із офіціозним неорадянським шовіністичним мракобіссям, - гріх над убозтвом сміятися. Чому німецькі історики звертають увагу на ці нісенітниці?
- Звісно, переважає спільне розуміння оцінок з офіційними історичними колами в Москві. Але ряд учених висловлюють побоювання щодо повернення до догматизму і перебільшених оцінок, оскільки на Заході не впевнені, в якому політичному напрямі піде Росія і чи залишиться свобода наукових дискусій гарантованою. Тому ми мусимо докласти зусиль до того, щоб, як кажуть у Німеччині, «тримати відкритим канал».
По-перше, ми сподіваємося, що - зокрема завдяки міжнародній співпраці з Росією - колись усе ж таки відбудеться зміна поколінь у відомствах, які вивчають історію і пишуть підручники.
По-друге, багато документів із найбільш животрепетних тем середини минулого століття досі засекречені. Завдяки спільним проектам чимало секретних матеріалів побачили світло. Якщо ця тенденція не триватиме, то в досяжному майбутньому документи можуть просто перетворитися на архівний пил.
- Які нові тенденції у вивченні Другої світової війни, зокрема операцій у Східній Європі, зараз спостерігаються в німецькій історіографії?
- Доля балтійських держав, колишніх польських східних земель та України в Другій світовій дедалі більше цікавить німецьких істориків, котрі досліджують Східну Європу. Це приводить до певної зміни німецької картини минулого, навіть якщо все ще складно розглядати постраждалі народи не тільки через призму німецьких окупаційних установ. Визначення «колабораціонізм» вживається в негативному значенні, але поведінку людей в умовах панування чужого режиму складно засуджувати, особливо якщо ці режими багато разів змінювалися.
Особливо серйозної переоцінки зазнає радянська партизанська війна, яку багато десятиліть героїзувала комуністична пропаганда. Коли поглянути критично, то можна побачити, що великою мірою завдяки їй радянсько-німецька війна стала для цивільного населення такою кривавою. Радянські партизани тероризували власне населення і вбивали більше своїх співвітчизників, ніж німецьких солдатів.
Хочеться відзначити монографії Клауса-Йохена Арнольда і Дітера Поля, що вийшли після виставки «Злочини вермахту». Ця виставка дає відвідувачам уявлення про німецьку армію як про машину тотального знищення і масових звірств. Обидві книжки присвячено окупаційній політиці вермахту в Східній Європі. Арнольд наголошує, що не тільки нацистська доктрина, а й обставини, умови ведення війни впливали на поведінку німецьких солдатів на фронті та в тилу, їх поступову бруталізацію. Маються на увазі розстріли НКВС, скоєні влітку 1941 року в західних областях СРСР, вбивства німецьких полонених, партизанський терор. Поль ще раз продемонстрував різницю між політикою вермахту, з одного боку, і поліції, СС - з іншого. Саме останні скоїли левову частку воєнних злочинів. Крім того, в роботі також виявлено ряд схожих рис між заходами німців та окупаційною політикою Рад і Японії в роки Другої світової війни. Поль належить до робочої групи Мюнхенського інституту сучасної історії, що досліджують останніми роками війну вермахту на Сході. Нині вони публікують наукові праці, які дають диференційовану картину поведінки німецьких солдатів у роки війни.
На жаль, у цих працях майже не використано місцеві, східноєвропейські джерела, не подано «погляду знизу». І поки що унікальною комплексною роботою про німецьке панування в СРСР є праця американця Олександра Далліна, опублікована півстоліття тому.
Загалом, якщо раніше населення Центральної і Східної Європи розглядалося здебільшого як об’єкт диктаторів та їхніх окупаційних органів, то тепер, особливо завдяки молодим німецьким фахівцям, котрі працюють в архівах країн колишнього Східного блоку, історія потроху набуває людської подоби. Науковий інтерес повертається до індивідів, суб’єктів, які в колишній колективістській історичній картині були сірою масою об’єктів.