Історично так склалося, що стосунки між поляками та українцями не були простими. Богдан Осадчук, який свого часу співпрацював з Єжи Гедройцом у відомому польському емігрантському часописі «Культура» і був речником польсько-українського порозуміння, зауважив: поляки і українці - «дві нації, розвиток яких дуже різнився. Спорідненість існувала лише на початку нашої історії, за Польщі П’ястів і Київської Русі. Потім шляхи розходяться, призводячи до зовсім різних процесів. П’ястівська Польща міцнішає, а Русь-Україну поглинає неміч. Найчутливішим ударом, завданим русинам-українцям, було невизнання цієї частини ягеллонської імперії автономною частиною, рівною Короні та Литві. Черговими трагічними поділами стала недооцінка ролі православ’я та нерозуміння ролі унійної церкви. Внаслідок експансії римо-католицької церкви, в даному разі ідентичної польському домінуванню, Україна втратила велику частину своєї аристократії. Другу, на Лівобережній Україні, тобто на схід від Дніпра, пізніше поглине царська Росія».
Такий стан речей, на думку Б. Осадчука, призвів до того, що «в поведінці поляків виник елемент зверхності, ставлення «панів» до «хамів», який утвердився під час поділів у польських маєтках на українських землях, переважно на Правобережній Україні, поглиблений унаслідок колаборації польської шляхти з російською владою, яка зі свого боку погодилася не чіпати привілеїв щодо власності.
Козацькі війни не принесли змін на краще, а утвердили стереотип українця-заколотника, з часом - «гайдамаки». Оперування подібними стереотипами суттєво посилилося за часів ПНР, коли відпрацював своє й вичерпався, з огляду на утворення держави «гарних німців» - НДР, ворожий прототип німця, й потрібно було знайти інший об’єкт для «народного гніву», щоб відвернути увагу від сталінських злочинів. Так було створено образ українського ворога…»
Попри певну спрощеність цих міркувань, вони відбивають реальні тенденції в польсько-українських відносинах. Звісно, в них було чимало елементів співпраці. На жаль, на них і в польській, і в українській літературі звертають мало уваги. Поляки «забувають», що Україна, власне українці, дали полякам одного з найблискучіших польських королів, переможця у Віденській битві 1683 р. Яна Собеського, творця першої польської та європейської конституції Гуго Коллонтая, «героя двох континентів» Тадеуша Костюшка, видатного поета-романтика Юліуша Словацького та ін. А українці «забувають», що поляки і полонізовані роди дали українцям В’ячеслава Липинcького, видатного українського політолога початку ХХ ст., низку «хлопоманів», серед них - Володимира Антоновича, вчителя Михайла Грушевського, та митрополита Андрія Шептицького...
Натомість у польсько-українських відносинах часто акцентують саме конфліктні моменти, яких у нашій спільній історії було достатньо. Доводиться констатувати, що нерідко логіка польсько-українських відносин обумовлювалася, та й продовжує обумовлюватися, не стільки реальним станом справ, скільки стереотипами. Це якраз той випадок, коли, за словами видатного філософа К.Ясперса, ми можемо «використовувати небіжчиків як casus (привід до ворожнечі)».
Спробуємо визначити ключові моменти у польсько-українських відносинах. Не звертаючись до давньої історії, коли домінувала не етнічна свідомість, а родова й релігійна. Певно, перший ключовий момент у цих відносинах можна віднести до середини ХІV ст., коли відбувся розвал Волинсько-Галицької держави (королівства), котра в перспективі могла би стати колискою української національної державності. Тодішній польський король Казимир Великий відмовився від активної західної політики, віддавши Сілезію Священній Римській імперії та Богемському королівству і спрямувавши свою експансію на схід. У результаті завоювань Казимира у складі Польського королівства опинилася Галичина, яка і в етнічному, і в конфесійному плані різнилася від Польщі. Попри тривалу політику полонізації та окатоличення, ця земля так і лишилася чужорідним тілом у складі Польської держави. Мало того, в ХІХ, а особливо в ХХ ст., Галичина стала головним осередком протидії польській експансії на українські терени.
Другим важливим моментом у польсько-українських відносинах була Люблінська унія 1569 р., коли більшість українських етнічних територій опинилися в складі Польського королівства, яке, у свою чергу, стало частиною об’єднаної держави разом із Великим князівством Литовським. Ця подія мала неоднозначні наслідки як для Речі Посполитої загалом, так і для українських земель. З одного боку, українці, перебуваючи в складі цієї держави, отримали можливість прилучитися до розвинутої європейської культури, а з іншого, це прилучення, яке часто відбувалося за посередництва римо-католицької церкви, несло загрози для існування українців як етносу. До того ж українці в цій державі не мали автономного утворення і фактично не були суб’єктом політичних відносин. Заради справедливості зазначимо, що в Україні після Люблінської унії виникли де-факто автономні князівства Острозьких, а потім Вишневецьких. Інша річ, що ця автономія так і не була формалізована.
Третім моментом стало повстання 1648 р. під проводом Б.Хмельницького і війни з козаками в 50-60-х рр. XVII ст. Звісно, ці події зумовлювалися внутрішніми чинниками, які, за бажання, можна осмислювати в категоріях українсько-польського конфлікту. Насправді вони мали не стільки етнічну чи конфесійну основу, скільки станово-соціальну. Не варто ігнорувати й зовнішній чинник - протистояння між Польщею та мусульманським світом (Кримським ханством і Туреччиною). Відомо, що напередодні Хмельниччини, у 1646 р., король Владислав виношував план завоювання й ліквідації Кримського ханства. Козацьке постання під проводом Б.Хмельницького, який уклав договори з Кримом і Туреччиною, в певному сенсі було відповіддю на ці плани. У результаті зиск від козацьких війн отримала Московія, яка в результаті Андрусівського перемир’я зайняла Лівобережну Україну. Це стало важливим чинником експансії Кремля в західному напрямку, що, зрештою, призвело й до ліквідації Речі Посполитої.
На жаль, ні поляки, ні українці не зробили належних висновків з Хмельниччини. Донині цю подію і одна, і друга сторона трактує упереджено. Мало хто замислюється над тим, що повстання, спричинене нетолерантною і недалекоглядною політикою польської влади щодо соціального становища українців, передусім козацтва, стало великим нещастям не лише для Польщі, а й для України. Хмельниччина не тільки призвела до великого розору, вона вичавила українців, принаймні значну їх частину, з кола європейських народів і кинула в обійми Азії - Кримського ханства, Туреччини, зрештою - Росії. Саме приєднання українських земель дало Росії змогу зміцнитися і в перспективі стати євразійською імперією. І ця імперія, частково виплекана в результаті польсько-українського непорозуміння, принесла чимало нещасть і українцям, і полякам.
Наступний історичний момент - Гайдамаччина. Проводячи жорстку соціальну й національну політику, польська і полонізована шляхта так і не зробила висновків з Хмельниччини. Україна в середині XVIII ст. була охоплена гайдамацьким рухом, спрямованим переважно проти польської шляхти. Цим скористалася Росія, яка кинула гайдамаків проти Барської конфедерації 1768 р., спровокувавши Коліївщину.
Донині в Україні ці події зображуються дуже тенденційно. В підручниках з історії важко знайти належну інформацію про Барську конфедерацію. Мало хто навіть з викладачів історії України знає, хто такий Казимір Пуласький, який був одним з лідерів цієї конфедерації, діяв на українських теренах, а потім, як і Т.Костюшко, став «героєм двох континентів», виборюючи свободу США. Зате маємо героїзацію гайдамацького руху, забуваючи, що він став засобом у політичних іграх Росії.
ХІХ ст. - час, коли відбувалося «національне відродження» і в Польщі, і в Україні. Українці, які дещо відставали від поляків, часто копіювали їхній досвід. Наприклад, «Книга пілігримства народу польського» Адама Міцкевича мала свій відповідник в Україні - «Книгу битія українського народу», авторство якої приписують Миколі Костомарову, але в написанні якої не останню роль відіграв Тарас Шевченко. Варто відзначити еволюцію останнього в питанні польсько-українських відносин. Якщо в ранній його творчості, зокрема в поемі «Гайдамаки», вчуваються антипольські мотиви, то в пізніших творах Т.Шевченко стає прихильником польсько-української співпраці, свідченням чого є вірш «Полякам». Поет вважав, що два народи розділили «ксьондзи, магнати». Вірш закінчується словами:
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.
ХІХ ст. знало приклади як спроб поляків та українців порозумітися, так і конфліктних ситуацій. Щодо конфліктів, то вони особливо давалися взнаки на Галичині.
Інтелектуали двох народів, попри окремі зусилля, так і не спромоглися виробити формулу порозуміння. Натомість серед українців поширювалися негативні стереотипи щодо поляків, так само як серед поляків - щодо українців. І робилося це не без потурання російської влади.
Наприклад, в Україні досить популярна повість Миколи Гоголя «Тарас Бульба». У ній подано тип «справжнього козака». Багато дослідників вважають, що саме цей твір мав велике значення для «національного відродження» українців - можливо, навіть більше, ніж творчість Т.Шевченка. Однак «Тарасу Бульбі» притаманна відверта антипольська спрямованість. Твір, написаний невдовзі після Польського повстання 1830-1831 рр., цілком уписувався в контекст антипольської пропаганди, що набирала обертів у Російській імперії. Відомо, що друга редакція «Тараса Бульби» фактично творилася на замовлення царя Миколи І, який навіть редагував повість.
З польського боку маємо «відповідь» на твір М.Гоголя - роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем». Роман відіграв не останню роль у формуванні у свідомості поляків негативного образу українця.
З таким багажем стереотипів поляки й українці зустріли Першу світову війну і розвал імперій - Австро-Угорщини і Росії. Саме тоді в них з’явилася можливість створити суверенні держави. Однак замість порозумітися в інтересах двох народів і дійти компромісів, польські та українські державотворці обрали протистояння. Чи не найбільшим його проявом стала польсько-українська війна за Галичину та інші землі Західної України в 1918-1919 рр. Можливо, якби не ця війна, що забрала чимало сил і ресурсів і з одного, і з іншого боку, українці могли би ефективніше протистояти російським більшовикам, і тоді не треба було б чекати «чуда на Віслі». І все ж у цих непростих умовах були й світлі моменти. 1920 р. між УНР і Польщею було укладено Варшавський договір (або договір Пілсудського і Петлюри). Він допоміг зупинити просування більшовицьких військ на Захід. Допомога з боку української армії була істотною. Можна згадати, наприклад, оборону Замостя під проводом українського воєначальника Марка Безручка. Однак спільна боротьба поляків та українців проти більшовицької експансії, яка мала велике значення для подальшої долі Центральної Європи, майже невідома як у Польщі, так і в Україні.
На жаль, Ю. Пілсудський та його оточення зрадили українців, уклавши з більшовиками в 1921 р. Ризький договір і дозволивши їм окупувати більшу частину України. Крім того, не було забезпечено політичних і культурних прав українській меншині міжвоєнної Польщі. Розмови про добре ставлення Ю.Пілсудського, Б.Пєрацького чи Г.Юзефського до українців насправді не більше, ніж міф. Дійсно, на тлі вимог польських націонал-радикалів вони виглядали ледь не «голубами миру». Однак пілсудчики здійснювали так звану пацифікацію українських сіл, репресували національно свідомих українців, толерували терор осадників на українських землях, обмежували діяльність українських інституцій. Це була неприхована політика полонізації. У плані тактичному вона ніби мала сенс, однак у плані стратегічному її результати виявилися сумнівними. Ця політика зруйнувала відносно мирне співіснування поляків і українців на теренах Західної України, що склалося в попередні часи. Її плоди далися взнаки під час Другої світової.
Незважаючи на поразку Польщі на початку війни і на те, що українці Другої Речі Посполитої загалом лояльно поводилися як громадяни цієї держави під час німецько-польського протистояння, лондонський еміграційний уряд не зробив практично нічого, щоб порозумітися з українськими організаціями. У відповідь останні не прагнули контактувати з польськими діячами.
Брак порозуміння, колишні образи, що накладалися на нові, призвели до своєрідної «війни у війні»: польсько-українських конфліктів 1942-1947 рр., що охопили Холмщину, Волинь, Галичину й Закерзоння, завершальним акордом яких можна вважати операцію «Вісла» та «добровільне» переселення поляків з СРСР у Польщу, а українців із Польщі в СРСР. Не останню роль у розпалюванні цих конфліктів відіграв зовнішній чинник - діяльність німецької окупаційної влади, червоних партизанів, радянських спецслужб. Лише на завершальному етапі цієї «війни у війні», коли стало зрозуміло, що українське і польське підпілля програли, УПА і Армія Крайова почали бодай частково співпрацювати, уклавши угоду навесні 1945 р. Але було вже запізно.
У комуністичній Польщі, як уже зазначалося, активно культивувалися негативні стереотипи українців. Навіть нині «середньостатистичний поляк», м’яко кажучи, досить прохолодно ставиться до представників української нації. В радянській Україні поляків теж не надто жалували. Хоча цілеспрямованого культивування негативного образу поляка не було - все ж таки сусіди по «соціалістичному табору».
У такій ситуації речниками польсько-українського порозуміння стали представники польської національної еліти на еміграції. Богдан Осадчук, який сам був причетний до цієї справи, писав: «На тлі антиукраїнського психозу, який, на щастя, не мав відповідника в тодішній Україні, зростає історична заслуга «Культури» та її Редактора. Марно шукати подібних прикладів у історії Європи та світу, щоб видання, яке друкувалося за кордоном, з часом набуло такого впливу на думки людей, які жили в далекій країні з протилежним суспільним ладом… Колектив, який складався з трьох провісників примирення з українцями - Юліуша Мєрошевського, Йозефа Лободовського та Єжи Стемповського - під егідою головного редактора «Культури», домігся перелому в царині польсько-українських відносин спочатку в еміграції, а потім поступово в Польщі. Якби не ініціатива Єжи Гедройця та Юліуша Мєрошевського, яка стосувалася визнання післявоєнних кордонів Польщі, а також ідея незалежності України як частини національних інтересів Польщі, то ми б напевно й далі загрузли в не до кінця розв’язаних проблемах, спричинених прихованим ревізіонізмом, - у сенсі прагнення до зміни кордонів».
Принаймні польська політична еліта (більшою чи меншою мірою) усвідомила, що існування незалежної України, нормальні польсько-українські відносини - в інтересах самих же поляків. Союз між нашими народами (бажано і з Білоруссю) - це запорука проти російської експансії. Показово, що Польща 2 грудня 1991 р. першою визнала незалежність України. Польські політики здійснили низку акцій, які можна вважати проявом прагнення до польсько-українського порозуміння. Наприклад, 3 серпня 1990 р. сенат Республіки Польща засудив акцію «Вісла». Зроблено й інші кроки доброї волі з боку вищого польського керівництва.
Однак виникає запитання: наскільки реальною є співпраця між нашими державами? На жаль, тут більше декларацій, ніж конкретних справ. Особливими досягненнями не можемо похвалитися ні у сфері економіки, ні у сфері культури, освіти, туризму, транскордонної співпраці тощо. Не маємо широкомасштабних спільних економічних проектів, які б реалізовувалися; ідея спільного польсько-українського університету так і залишилася «висіти в повітрі»; після вступу Польщі до Євросоюзу польсько-український кордон дедалі більше перетворюється на «залізну завісу»; зрештою, в українських мас-медіа Польща майже не присутня, приблизно те саме можемо сказати про польські мас-медіа щодо України. Звідси, зрозуміло, погана поінформованість українців про життя поляків, а поляків - про життя українців.
Здавалося, у сфері політичній між Польщею та Україною все гаразд. Формально - так. Але й тут не обійшлося без проблем, яких, у принципі, можна було б уникнути. Польська сторона, очевидно керуючись тимчасовими тактичними міркуваннями, вирішила вдатися до акцій символічного характеру. Мається на увазі проблема Цвинтаря Орлят у Львові, а також широке відзначення в Польщі 60-х роковин так званої волинської різанини.
«Чи приведе відзначення 60-річчя Волинської трагедії, з одного боку, до відкриття всієї правди про ті події, а з іншого - до поєднання між поляками та українцями?» - задавався питанням польський автор Славомір Сєраковський у статті «Ми хочемо іншої історії» («Газета виборча», 11.06.2003 р.). І піддав сумніву шанс на реалізацію обох цілей. Річ не лише в тому, що масштаб жертв волинської різанини, свідомо чи несвідомо, перебільшувався і що ця подія штучно виривалася з контексту польсько-українського протистояння під час Другої світової. Річ у тім, що відзначення роковин цих трагічних подій набуло політичного характеру і часто зводилося до акцентації уваги на польсько-українському протистоянні в минулому. Те саме можна сказати і про проблему Цвинтаря Орлят у Львові. Натомість забувалося про те, що було не лише протистояння. Президенти Польщі та України спільно вшановують поляків, які загинули від рук українців у Порицьку (2003 р.), українців, що загинули від рук поляків у Павлокомлі (2006 р.). Але «забувають», приміром, про Грубешів, у якому 27-28 травня 1946 р. Армія Крайова і УПА здійснили спільну акцію проти комуністів. Майже непомітно пройшло і в Польщі, і в Україні відзначення 90-річчя Варшавського договору.
Очевидно, немає потреби говорити, що така «історична політика» аж ніяк не сприяє розвитку польсько-українських відносин. До того ж її намагаються використати в Україні політики проросійської орієнтації. Схоже, історія повторюється. Як у минулому Росія ділила наші народи, так і далі продовжує це робити нашими ж руками.
Чим обумовлений такий стан польсько-українських відносин, коли немає помітного прогресу, а за гарними деклараціями не простежуються реальні справи? Передусім маємо враховувати специфіку політичної еліти України, яка здебільшого продовжує керуватися радянськими стереотипами і має проросійську орієнтацію. Нинішній режим в Україні, за словами Б.Осадчука, є «авторитарною бюрократією». Це, на його думку, ані стабільна демократія, ані тоталітарна держава, а щось подібне до ситуації в Польщі після здійсненого
Ю.Пілсудським перевороту 1926 р., коли опозиція існувала, проте була безсилою й відсунутою на узбіччя. «Щиро кажучи, - зазначав Осадчук, - Захід є співвідповідальним за розвиток політичної системи в Україні. У дев’яності роки цю країну залишили напризволяще. Зорганізовано було кілька міжнародних конференцій, фундації - переважно німецькі - відкрили в Києві свої представництва, проте не було здійснено жодних послідовних кроків щодо впливу на політичні процеси задля спрямування їх на шлях демократії, хоча б у царині мас-медіа...». Додамо, що це стосується і польських політичних та медійних інституцій, які не поспішали і не поспішають іти в Україну. Натомість бачимо потужну політичну, бізнесову, культурну та медійну присутність Росії в Україні. Та й українські бізнесмени ментально ближчі до бізнесменів російських, ніж європейських та польських. Тому цілком зрозуміла проросійська зорієнтованість політичної еліти України, її байдужість до відносин з Євросоюзом і Польщею зокрема.
Зі свого боку польське керівництво, схоже, не зовсім розуміє специфіку української політичної еліти і часто підходить до неї з «європейськими мірками». Звідси певні «розчарування» щодо України. А вступ Польщі до НАТО і Євросоюзу створює в поляків уявлення, що Україна їм більше не потрібна для протистояння експансії зі Сходу. Але і в 1939 р. Польща нібито мала підтримку західних країн. І що? Її спокійно розділили гітлерівська Німеччина і сталінський СРСР.
Водночас згадувані моменти «історичної політики», на яких акцентує польське керівництво, реально відштовхують від Польщі українські національні елементи (переважно в Західній Україні), котрі потенційно могли би бути польськими союзниками.
Відповідно виникає запитання: а які перспективи польсько-українських відносин? Здавалося, історичний досвід співжиття двох народів свідчить: реальна співпраця є корисною для них, більше того - стратегічно важливою для виживання. Чи розуміють це наші еліти? У Польщі зараз немає авторитетних речників польсько-українського порозуміння рівня Єжи Гедройця та його сподвижників. В Україні - так само. До того ж сучасна Україна дедалі більше «білорусифікується» в політичному плані. Закономірно, що від неї дистанціюється Польща.
Правда, є одна надія - на Євро-2012, на те, що спільне проведення поляками та українцями чемпіонату зблизить наші народи. Інше питання, наскільки вона справдиться.