У дітей був колись такий дурнуватий жарт. Під приводом неймовірно красивого видовища тобі давали зазирнути одним оком у калейдоскоп — розцяцьковану картонну трубку з дзеркальцями і різнокольоровим скляним сміттям усередині. Сміття складалося в барвистий візерунок. Кожен оберт призводив до рандомної зміни цієї дешевої банальності.
Зграйка шибайголів дивилася на тебе з нетерплячим очікуванням. Власне, нічого нового в цих античних пікселях для тебе не було. Нове було в тому, що коли ти віднімав трубку від ока, малолітня банда вибухала дурним реготом. Бо твоє око сяяло свіжим синцем, підступно намальованим прихованою фарбою на окулярі іграшки.
Ну тобто як — підступно. Ти ж сам узяв цю дурничку до рук, сам притиснув, сам крутив. Хотів побачити щось неймовірне, як тобі обіцяли.
Отак приблизно виглядають сучасні передбачення стосовно того, яким буде українське суспільство після війни. Зазираєш — наче все логічно, симетрично і красиво. Краса в очах того, хто дивиться, казав Оскар Уайльд. А от яка «краса» залишається після того допитливого вдивляння?
Рамка сприйняття така, що все суспільство поспіль перебуває в ситуації психотравмуючої події. Ця уніфікація, як усі політизовані меседжі, трохи дурнувата. Бо хтось воює, хтось животіє на щойно звільнених теренах, хтось втратив близьких, хтось у відносно безпечних регіонах, хтось на еміграції й таке інше. При цьому лінійне міряння переживань якоюсь науковою лінійкою «тепер вам правильної цифри не покаже», як казав Подерв’янський.
Природничо-наукова парадигма не просто не справляється з наростаючим хаосом подій. Вона видає позірно точний результат, красивий, як блискучі скалки в калейдоскопі. Об які, до речі, можна боляче порізатися, якщо їх торкнутися в реалі.
До того ж не факт, що інтенсивні і часом дилетантські балачки про тотальну психотравму не завдають більшої шкоди психіці мас, аніж самі реальні травми. Ця тотальна стигматизація суспільства задає оту вищезгадану окулярно-синцеву барву всім, хто намагається роздивитися майбутнє.
Війна значною мірою відбувається в медійно-когнітивному просторі. Війна не міняє архетипів і патернів, не змінює людей. Вона виявляє їхню приховану сутність. Образ горнила, яке вщент випалює все плитке, залишаючи те, що не згорає, тут дуже доречний.
Когнітивна прикрість у тому, що залишається істинно людське, яке далеко не завжди відповідає тому книжковому образу людяності, який ми собі понавигадували за десятиліття, а то й століття. Це на персональному рівні.
На рівні малих, середніх і великих соціальних груп взаємна комунікація більш стала, тому що вона формалізована неписаними суспільними угодами, для зміни яких, знов-таки, потрібен консенсус. Але це за умов, що трансформація груп відбувається системно. В умовах наростаючої автономізації цінність належності до групи визначається лише тим, наскільки вона сприяє виживанню.
Якщо група виробляє якийсь продукт, що має ринкову ціну (включно з нематеріальними продуктами), вона отримує додану вартість. Якщо вона була лише споживачем ресурсів і мала виключно електоральну цінність раз на кілька років, то група різко «просідає» в системі суспільних ієрархій.
Те саме стосується й особистостей. Якщо ви хочете споживати більше, ніж виробляти (або взагалі нічого не виробляти, крім гасел), як раніше, і підводите під це якусь свою морально-ідеологічну базу («мені належить, бо я…»), то це питання часу, коли ваші цінності увійдуть в ідейний конфлікт із вашим холодильником. Який і так нині працює від часу до часу.
Українські суспільні трансформації не можна всерйоз розглядати без факторів, які радикально змінитися особливого наміру не мають. Це зовнішній світ і державна бюрократія. Щодо зовнішнього фактора — переважна більшість жителів будь-якої країни є звичайними обивателями, які вимагають від своїх урядів лише добробуту. Ідеологічна ціна питання хвилює галасливу, але арифметично мізерну кількість.
Між нашими обивателями і своїми уряди цих країн цілком логічно віддадуть пріоритет своїм. Хоча б тому, що ми не голосуємо на їхніх виборах. Їхні провідні газети — давно вже маніпулятивні таблоїди, інтегровані в світовий олігархічний простір. Вишукувати там між рядками якісь орієнтири для нас — безглузде заняття.
Державна бюрократія загалом лишилася совковою, хіба що обросла олігархами, як корабель мушлями. З кораблями таке бува, що коли цієї живності забагато, то її періодично зішкрібають, бо втрачається хід. А у нас її плекають.
Утім, наш державний корабель — то, радше, баржа. Занурена від посткомуністичного баласту аж по самий прапор. Ну або як той вікопомний ракетний крейсер «Україна», що гнив у Миколаєві. Вічна недобудова. В політиці — соціалізм, в ідеології — декоративність, в економіці — марксизм.
Суспільний запит на зміни, звісно, є. За тридцять років він повільно, але зростав. Та у кожної групи свій запит на зміни. Кожна вважає себе репрезентативною і власну вигоду подає як загальнонаціональну.
До того ж емпатія, здатність співпереживати — це чудово, це у нас є. Але до цього ще потрібна здатність співдіяти. Тут є зростаюча проблема амбіцій і грошей. Бо гроші колись закінчуються, а амбіції — ніколи.
Волонтерство і доброчинність не можуть бути нескінченними, і люди ставлять державі запитання. Держава символічно реагує, але так, щоб собі, бува, не зашкодити.
Нагадаю, що держава і суспільство — не одне й те саме, державний апарат є лише малою частиною суспільства. І то далеко не завжди кращою.
Тобто у нас у перспективі три різновеликі, але потужні фактори, які сунуться крізь туман війни (тому їх не дуже видно) назустріч одне одному. Точка зустрічі — майбутнє України.
Кожен фактор вважає, що він присунеться першим і буде керувати іншими двома, але: «Вам так не буде. З цими словами Мурзік хлібом лізе в тарілку і елегантно підчищає ним недоїдки, потім з’їда хліб і знову витира вуса від жиру».
Стосовно зовнішнього фактора. Хай вас не вводить в оману войовнича політична риторика «Рамштайну». Вона наразі справжня. Але... Пацифізм на Заході десятиліттями плекався і фінансувався СССР, а потім і Росією. Там уже виросло кілька поколінь «корисних ідіотів», які чимдуж кинуться нас пацифікувати за першої нагоди. Те, що відбувається зараз, — лише скромні репетиції. Ми зіткнемося не просто з «позитивною дискримінацією» і боротьбою з хейтспічем, а з прямою політичною сегрегацією українців на слухняних європейців і фар-райт, хоч би чим насправді всі інші були.
Стосовно внутрішнього фактора. Вимушена мілітаризація суспільства далеко не з усіх зробила «Рембо». До слова, хто пам’ятає цю стару екранізацію 1982 року, історія починається з того, що ветерана садять до тюрми. А в романі Морелла (1972), за яким знято фільм, кінець героя значно сумніший, ніж у кіно. Якщо казати загалом, у нас повториться ситуація з поверненням ветеранів 2014 року, тільки на порядок масштабніша — і кількісно, і якісно. Узагальнююча характеристика цієї групи — «чорно-біле» мислення, безкомпромісність, недипломатичність (у хорошому значенні цього слова), швидкість реагування, перевага фізичних дій над словесними баталіями.
Те, що ми ніжно називали до війни «ватою», теж нікуди не поділося. «Вата» теж по-своєму радикалізується. Свідчення того — періодичні звіти Служби безпеки України, і ознак кількісного зменшення показників не простежується. Взагалі це ніяка не «вата». Це дбайливо виплекана тридцятирічним періодом урочистої брехні, «патріотичної» корупції, державного бандитизму посткомуністична сволота.
Недорогий і огидний електорат, готовий до політичного співжиття з будь-ким, хто першим дасть продуктовий набір. Але ця публіка корисна публічним політикам, як банка з хробаками. Когось дуже ніжного можна налякати, а з кимось більш цинічним піти на успішну виборчу рибалку.
Як ці дві соціальні групи будуть між собою взаємодіяти, це, радше, питання до МВС і Нацполіції. Але нудно точно не буде.
Тепер про державний механізм. Я бачив колись у Парижі у кварталі Дефанс скульптуру, яка називалася «Ми йдемо слідами наших батьків». Просто дитячі ноги, що стоять у грубезних робочих чоботах, як два патички. Хто мав досвід такої взувачки в дитинстві, знає, що човгати в цьому якось можна, але ходити — ні, а бігати — то взагалі зась.
Оце могло би бути символом команди, яка прийшла 2019 року до влади. Звісно, там скоренько нагодилися досвідчені люди, які випхали звідти романтиків. І показали, як правильно, по-сучасному намотувати корупційні онучі, щоб не натирало електоратом.
Тобто є одна соціальна група на умовному Печерську, бо вона не така вже й маленька. До неї афілійована купа різних інших груп, у тому числі і з декоративною функцією. Ну і справедливості заради треба сказати, що всі політичні опозиції до неї по суті нічим не відрізняються, хіба що більшою архаїчністю корупційних інструментів. І на старих політиків справи давно вже заведені. Це перевірений важіль керування поведінкою. А на нових — ще ні.
Добра новина в тому, що хочеш — не хочеш, а всі зовнішні зобов’язання, які довгі роки вдавалося успішно «динамити», тепер доведеться виконувати. Без винятків. Погана новина в тому, що соціальні й ідеологічні зміни, які за цим настануть, мало кому сподобаються. Я не про гасла, а власне про зміни. Як говорилося вище, у кожної соціальної групи є своє уявлення про те, що і як треба змінити в державі. І ці уявлення безкомпромісні.
Людську природу неможливо змінити. Розумність тут не врятує, бо розумних людей легше дурити. Прихованих мотивів поведінки стане менше, але це не вплине на її ефективність. Інформацією будуть маніпулювати так, що ви й не помітите. До повної переоцінки своїх поглядів ніхто не готовий. Заради добра буде творитися зло, і у вас буде вибір між учасником і жертвою.
Місце зустрічі трьох факторів змінити не можна. Можна вибрати лише свій фактор. Інакше залишитеся із синцем на оці, і з вас реготатимуть усі інші.
Більше статей Олега Покальчука читайте за посиланням.