Людське оточення не становить собою чогось такого
аж надто важливого, як йому це традиційно приписують.
Колін Вілсон, «Паразити свідомості».
Один із непомильних механізмів сучасного оперування людською поведінкою — це маніпуляція співчуттям.
Ось, наприклад, ви бачите у себе в стрічці засилля соціальної реклами з різнокольоровими дітьми/жінками/чоловіками дуже похилого віку (так звані вразливі прошарки населення).
Або чуєте в метро фальшиве підвивання в жанрі «самі ми нє мєстниє». Чи бачите в переході театральну мовчазну демонстрацію чого-небудь, що ви можете вважати за нещастя (включно з «вагітністю» слонячого терміну).
Знайте — в цих явищ одна й та сама природа. Оператори натискають одну й ту саму «червону кнопку» жалості. Фішка в тому, що коли ви вважаєте, буцім особисто у вас вона не «натислася» (ви ж розумні і з розвиненим критичним мисленням), то вас обманули. Бо насправді вона — сенсорна.
Соціальна реклама такого роду насправді має стосунок до соціальної реклами, як морська свинка до моря і свиней. Вона показує вам явища — зазвичай із дуже примітивною режисурою, — вірогідність яких ви особисто перевірити жодним чином не можете. Це таргетованість за принципом найбільшої вразливості, а не відповідності тематиці. Ну навіщо африканцеві показувати тамтешніх дітей, якщо він серед них виріс і для нього це банальна очевидність? Навіщо афганкам дивитися на хіджаб як на проблему (ми ж періодично культивуємо красу та функціональність українських хусток/наміток/очіпків)? Вам можуть показати щось зворушливе з Латинської Америки, дарма що ви, крім текіли, нічого про їхнє реальне життя не знаєте. Але воно вас зворушить.
І рука потягнеться до гаманця.
«Стоп, — скажете ви, — нема дурних. Ми гаманця не розкривали й за це не платили». Згода. Але коли ви в якомусь фейсбучику натрапляєте на проплачену рекламу, що котрась, уже не тубільна, дитина з янгольським поглядом ось-ось помре від раку і лише ваші кошти можуть цьому завадити (і якщо ви недавно втратили близьку людину з цих самих причин), то як зреагуєте? Так само раціонально?
Іудеохристиянська цивілізація (як раніше заведено було казати про нашу індоєвропейську цисгендерну бульбашку) постала на історії про гріхопадіння Адама і Єви. Фундаментальність цієї універсальної вічної провини можна пом’якшити лише каяттям і сповіддю/молитвою. Але не остаточно.
Цей феномен вродженої провини, стимулюючи частину людства до створення моральних та етичних норм, водночас породив культуру провини і сорому, потребу постійного особистого спокутування. Але недосконалість людини у виконанні цих вимог створила комплекс меншовартості, компенсувати який треба було, у тому числі доброчинністю. Рушієм цього є «голос совісті», який ми надибуємо в Сократа, Сенеки, апостола Павла, численних філософів нашої ери. Висхідні умови визначають результат, тобто нашу з вами поведінку в частині безумовного відгуку на сентиментальний подразник. Є варіативність, але загалом так.
Слід зазначити, що наука визначає лише два інстинкти: збереження виду та продовження роду. Решта поведінкових явищ, які культура безапеляційно зараховує до «інстинктивних» (як «інстинкт материнства»), — це завчені за котрихось пару сотень років, соціально схвалені моделі (патерни), які здаються споконвічними й очевидними, як те, що Сонце обертається навколо Землі. Саме ці патерни кодують візуальний сигнал у наших нейронних мережах, далі нейрони реагують на рівні відповідних ділянок кори головного мозку. Ці нейрохімічні імпульси стикаються на своєму рівні з «заготовками», наслідками життєвого досвіду, стійкими, як кальцієвий осад на стінках старого чайника.
Ну, а потім, десь секунд через 30, свідомість починає художньо пояснювати дію, яку ми намірилися зробити: пристати на пропозицію чи відхилити її. Хоча саме рішення було вже несвідомо прийняте десь секунд через сім. Цей процес називається «первинною атрибуцією».
Чому соціальна реклама так успішно експлуатує страдницькі сценарії про людей, не схожих на нас?
У масштабі це, звісно, частина сучасної міжнародної міграційної політики. Те, що традиційно заведено вважати населенням Європи, неухильно і стрімко зменшується, з підвищенням рівня життя. Заміщення природних демографічних втрат — справа політичного й економічного виживання, мусить же в цих країнах хтось фізично працювати! Те саме стосується і США (ще 2004 року було знято дотепну комедію «День без мексиканця» — про розпач і безпорадність білих, коли фантастично зникли всі гастарбайтери).
На цій темі паразитує не тільки величезна кількість міжнародних організацій, а й Росія, що дуже успішно запустила 2005 року організовану хвилю з сотень тисяч біженців. Стартапом цієї операції було фото трирічної дитини, яка потонула під час невдалої човнової переправи біженців у Грецію.
Управління соціальною поведінкою з допомогою жалісливої тематики використовує ще таке явище як «фундаментальна помилка атрибуції». Це поняття позначає нашу схильність пояснювати вчинки й поведінку інших людей їхніми характерами, а власну поведінку — зовнішніми обставинами: не ми такі, життя таке.
Тобто ми бачимо на екрані інших людей у якихось трагічних обставинах, і перша реакція: «Ну це в них особисто так склалося, шкода, але що вдієш». Та культура сорому негайно викриває ці думки як аморальні і спонукає реагувати максимально навпаки.
Відбувається когнітивний дисонанс. І хоча цей вислів, вживаний до ладу й не до ладу, вже набив оскому, але внутрішньої незручності, сум’яття від суперечливих думок, із яким кожен із нас стикався багато разів, ніхто не скасовував.
Сама собою жаліслива соціальна реклама зазвичай і не досягає свого. Вона декларативна, художньо примітивна, з убогим сюжетом. Але дуже наївно було б вважати, що вона неефективна. Просто очікуваний ефект від таких впливів інакший, ніж ми собі думаємо.
Ефективний інформаційний вплив завжди здійснюється пакетно, серіями. Ми можемо це виразно побачити, щойно згадаємо будь-які українські електоральні кампанії, хоч свіжі, хоч давні. В них завжди наявний елемент жалісливої апеляції до широких жебрацьких верств. А також обіцянки надати їм соціальний захист, тобто обдарувати убогих різними матеріальними благами. Просто тому, що вони ось такі.
Мета політичної кампанії — здобути владу, все решта — інструменти її здобуття. Жалісливість — це одноразовий політичний інструмент. Ніхто вже не вірить у реалістичність такого роду закликів і обіцянок, але не мати таких закликів узагалі — це моветон.
Тобто, з одного боку, сучасна політична культура нас лякає привидом жебрацтва, маніпулюючи цифрами про «споживчі кошики», «рівень бідності» тощо. До цього долучається розганяння «зради». І ми, схильні до культурно-історичного мазохізму, залюбки ототожнюємо себе з черговим «зубожінням». З іншого — періодично виникає ще одна соціологічна примара: натужні теревені про «індекс щастя» і свербляче бажання приміряти на себе й цей міраж — ми вже щасливі чи ще не дуже?
Така сама гойдалка відбувається з темою совісті. Вам показують набір маркерів і стверджують: ви безсовісні, якщо не підтримаєте їх. Стигматизація відбувається вже тоді, коли відбувається й первинна атрибуція, тобто впродовж кількох перших секунд сприйняття. Ви винні вже тоді, коли почали це дивитися, коли вкусили оцей Apple першородного інформаційного гріха.
Будь-яка кампанія проти будь-яких стереотипів — це насамперед кампанія. У неї є стандартний пакетний супровід, мета якого — спонукати вас прийняти на вибір один із впливів. Ви його приймаєте, навіть якщо сахаєтеся емоційного шантажу. Це як під час бойових дій, — якщо в одному місці раптом починається якась безладна стрілянина, то, з високою ймовірністю, на зовсім тихій ділянці фронту відбувається щось значно важливіше.
«Культура провини» не властива людській природі, її впродовж століть формує процес ускладнення суспільства. З одного боку, це примушує людей до того, що ми, врешті-решт, називаємо «активною життєвою позицією», на противагу «культурі сорому», яка є проєкцією інстинктивного бажання втекти і сховатися.
З іншого — сама впливовість будь-якої реклами перебільшена приблизно настільки, наскільки перебільшена сьогодні впливовість друкованої, паперової книжки. Тобто сила впливу залишилася, а от сфера впливу звузилася в рази, як «шагренева шкіра», як кількість тих, хто безпомильно розуміє цю метафору.
Якщо ми розглядаємо Україну як фронтир, як східний кордон європейської культури з усіма проблемами, притаманними далекому прикордонню, то треба прийняти і той факт, що ми переживаємо й culture clash — хронічний взаємний переляк західної і східної ментальностей. У Роберта Сапольскі в книжці « Біологія добра і зла» є розділ, назва якого говорить сама за себе: «Присоромлені колективісти і винуваті дурні». Він там пише, що почуття провини властиве культурам із орієнтацією на особисте життя.
І тут у нас вимальовується чергова когнітивна проблема: проєвропейська політика, принаймні в тому вигляді, як ми її розуміємо, ставить суспільне над особистим. Ну тобто європейське суспільне над нашим особистим. (А хто сумнівається, то «Північний потік-2» вам у поміч).
А українська культура ще досі цінує особистість, зважає на неї, опирається узагальненням і колективізації, хоч як ви її назвіть.
У цій суперечності фінального переможця ми побачимо дуже нескоро, бо соціальні трансформації — це не політичні кампанії. Але в нас є великий досвід ігнорування будь-якої пропаганди, попри вимушене «всенародне» схвалення.
Усі статті Олега Покальчука читайте тут.