Книжка відомого російського дисидента і вченого Юрія Орлова «Опасные мысли» вийшла ще 1991 року. І ось 21 рік по тому видавництво «Смолоскип» надрукувало її в українському перекладі, відмінно зробленому Петром Ромком. Годі й казати, що та давня російська книжка вже стала раритетом.
«Небезпечні думки» - це справжня сповідь, написана з граничною правдивістю і відвертістю. Історія життя людини, котра не бажала приймати брехню і фальш оточуючого середовища і задля правди готова була пожертвувати всім: науковою кар’єрою, родиною, свободою і, якщо буде треба, й самим життям. Поза сумнівом, ця сповідь стає в один ряд із такими знаковими книжками, як «І повертається вітер…» Володимира Буковського або «Буцалося теля з дубом» Олександра Солженіцина.
«Небезпечні думки» мають підзаголовок «Мемуари з російського життя». У них насправді розповідається про життя Юрія Орлова - з дитинства і до часів розпаду Совєцького Союзу. Але це не лише історія людської душі, яка, за словами Лермонтова, чи не цікавіша за історію цілого народу. На відміну від сталінських, коли схопити могли будь-кого у будь-який час, у хрущовсько-брежневські часи людині самій належало зробити вибір, чи спокійно померти у своєму ліжку, чи йти на заклання. Ці часи (другу половину ХХ ст.) Анна Ахматова слушно назвала «вегетаріанськими».
Власне, Юрій Орлов мав бездоганну, з погляду Совєтів, біографію. Він був вихідцем із пролетарської сім’ї, росіянином. Вступив до чи не найпрестижнішого вузу країни - Московського фізико-технічного інституту. Туди брали лише найталановитіших, бо фізична наука мала давати (і таки давала!) результати для зміцнення «оборонної» (наступальної) потуги держави. Здавалося, такий карколомний прорив у світ науки передбачав аполітичність і певну моральну глухоту для того, щоб займатися улюбленою справою і безбідно жити. Але він уже «починав практикуватися у великому радянському мистецтві читати між рядками». Жити подвійним життям, тримаючи дулю в кишені, Юрій Орлов не міг.
Логіка його вищою мірою моральної безкомпромісної поведінки та жорстокої совєцької каральної машини неминуче призвела до в’язниці. Він вигадав наївну, на перший погляд, але чудову і, як з’ясувалося, дуже плідну ідею - створити групу сприяння виконанню Гельсінкських угод в СРСР. Автором схожої ідеї був Натан Щаранський, друг Юрія, також відомий правозахисник. Він хотів запропонувати європейським країнам організувати громадські комісії з перевірки виконання правозахисних статей Прикінцевого акта Гельсінкської конференції з безпеки і співпраці, який був підписаний СРСР. Але Орлов перевернув цю ідею, почавши з іншого кінця, тобто із себе. Групу було створено, а її головою став Юрій Орлов.
З того моменту почалося методичне переслідування її учасників. Глави, які розповідають про час, що передував арешту, читаються із захопленням. Вони написані у жанрі пригодницької повісті, або авантюрного роману. Автор-герой її, уже немолода людина, під покровом ночі втікає через вікно від агентів КГБ, переховується десь на околиці Тули. Причому робить це не «страха ради іудейська», а з цілком слушних тактичних міркувань. Потім у потрібний час з’являється в Москві й віддає себе у руки гебешників.
Сторінки, пов’язані з ув’язненням та засланням, мають присмак трагізму і викликають у читача закономірне запитання: як могли існувати такі люди, як тюремники та конвойні, карні злочинці, галерея котрих подається у книжці? Його позиція щодо їх покарання гуманна, але принципова й чесна водночас: «Я не вважав і не вважаю, що після стількох років після червоного терору - якими б не були жахливими його методи й масштаби - варто покарати або саджати в тюрми злочинців, які доживають останні роки. Колишні вожді, члени трійок, прокурори, слідчі, охоронці, автори брехливих доносів і багаточисленні письменники-теоретики й пропагандисти терору - нехай живуть. Але вони мають бути прилюдно засуджені. І всі злочини, незалежно від того, живі чи мертві злочинці, повинні бути прилюдно розслідувані». А Євген Сверстюк із цього приводу зауважує: «Такою і тільки такою мовою слід говорити в посткомуністичній реальності, де, за давньою звичкою, верх беруть злочинці та їхні спадкоємці».
Юрій Орлов прихильно ставився до українського національно-визвольного руху. До свого арешту він багато зробив, зокрема, для звільнення київського дисидента і математика Леоніда Плюща з пазурів каральної психіатрії. У таборах серед його друзів було багато українців - у тому числі Валерій Марченко, Олесь Шевченко.
Автор не є професійним літератором, але його майстерність поза всякими сумнівами. Увага до деталей, спокійний гумор, та й взагалі тихий, але переконливий голос автора ставлять її у перший ряд здобутків справжньої літератури.
Отже, відповідаючи на запитання, чому саме тепер видали цю книжку, слід сказати, що нині саме час читати її. Вона дає панораму справжнього совєцького життя. Молодь, якій зараз до 30 років, може й гадки не мати про жахливу, нестерпну дійсність тих часів. Ця книжка допомагає розвінчувати міфи про те, як добре жилося за Совєтів, коли «ковбаса була по 2.20 за кілограм». І, безумовно, її потрібно рекомендувати для вивчення у школі старшокласниками. Думається, Дмитро Табачник охоче підтримає цю пропозицію?!