UA / RU
Підтримати ZN.ua

Пандемія: «Над річками Вавилонськими…»

У чому цивілізаційне значення пандемії?

Автор: Валентин Ткач

Над річками Вавилонськими, там ми сиділи та й плакали,
коли згадували про Сіона!

Псалом 137

У пандемії виявився один несподіваний наслідок. Світова економіка, яка перетворилася на велетенську «бульбашку» нав’язаного попиту, не лопнула, а поволі здувається.

Хоча все це видають за економічний спад, викликаний обмеженнями карантину, насправді ж ми маємо прояв того, як розпадаються нав’язані порядки логіки примусового обміну та нав’язаного попиту. Пандемія змінила логіку людей, а карантин став лише тригером. Відтак занепадає все те, без чого можна обійтися, — нав’язані порядки. А натомість з’являються нові форми і змісти — провісники нових економік світу.

Ми вже не будемо такими, якими були. А про таких, якими були, лише згадуватимемо.

І якщо ми хочемо повернутися в часи своїх спогадів, щоб іти далі, не повторюючи допущених помилок, то мусимо «вийти з полону», змінитися, а як змінитися — це доведеться ще усвідомити, переосмисливши те, що з нами відбувається і чому. Тобто ми маємо знайти Вихід там, де був Вхід.

У чому цивілізаційне значення пандемії?

Вона руйнує популізм і його збочений принцип «Понти — наше все!».

Епідемія — це величний спонтанний порядок, навіть якщо й рукотворний у своїй основі. Вона трощить нав’язані порядки цивілізації примусового обміну. В цих умовах відроджується упосліджений цивілізацією концепт «Піклування» як засадничої, кореневої основи, з якої виникли людина і суспільство.

Якщо спробувати описати епідемію метафорично, то потрібно уявити собі, як горить степ. Вогонь поширюється стрімко й нібито хаотично, але в ньому є своя логіка, яку визначають величезна кількість факторів: сухість трави, вітер, яри, річки, болота, тумани, дощі тощо. Боротися з такою пожежею теж можна по-різному. Можна спробувати оборювати вогонь (щось на кшталт карантину), можна гасити пожежу зустрічним вогнем, але за певних чітко дотриманих умов (це подібне до вакцинації), можна пробувати гасити водою (щось подібне до вживання ліків та зміцнення імунітету). Торфища, де вогонь може поширюватися під поверхнею навіть після дощу, подібні до безсимптомних хворих. Вони в будь-який момент можуть стати новими осередками вогню, якщо не дотримуватимуться правила протипожежної безпеки (аналогія: маски, дистанція, антисептики, миття рук тощо). У кожному разі позитивний результат — це комплексні узгоджені дії, завдяки яким степ буде погашений, а стосовно епідемії — колективний імунітет населення.

Надзвичайно важливо після такої пожежі добре проаналізувати збитки і встановити їх причини: чи потрібно було вогненебезпечну діяльність людини виносити в степ; чи доцільним виявилося знищення лісосмуг для збільшення посівних площ; чи ефективним виявилося осушення та знищення боліт і річок тощо.

Все зазначене, але стосовно епідемії, людству ще доведеться зробити.

Пандемія дала можливість велетенській «бульбашці» світового фондового ринку здутися, а не лопнути. Найцікавіше, що все це коїться без чиєїсь усвідомленої «волі», бо процеси, які відбуваються, — неосяжні.

Ми маємо нині апофеоз популізму як практику сьогодення.

У чому притяжна привабливість популізму? Річ у тому, що його наслідки ніколи не переосмислюються в досвід, бо нестійкі в часі й розпадаються. Тому популізм і виглядає завжди як щось нове, привабливе і свіже.

Але якщо раніше він розпадався сам собою, то тепер популізм штучно підживлюється сформованою системою нав’язаного попиту. Споживач без досвіду — це мрія надавача товарів і послуг у суспільстві споживання та нав’язаного попиту.

Сформована в царині економіки така практика негайно індукувала шаленство популізму і в політичному просторі: позбавленого політичного досвіду, або ж дезорієнтованого, виборця завалили показухою, відосіками, перформансами, твітами тощо.

Так виникає апофеоз популізму, його економічна й політична симфонія. За визначенням, апофеоз — це заключна дія, в якій піднесено прославляються народ, герой або суспільна подія.

Економічне провалля ми вже маємо, яке політичне доповнення воно отримає — побачимо дуже скоро. Адже дія, за визначенням, заключна. Проте прославляється в ній порожнеча.

Тому притомне майбутнє людства можливе лише у поверненні до продуктивного, відповідального досвіду як переосмисленої історії піклування, солідарних дій та персональної відповідальності, а не історії понтів як наративу популізму. І пандемія, як не дивно, може стати драйвером цього процесу.

Пандемія зіграла з глобалізацією — постмодерністською мозаїчністю людини — лихий жарт: вона показала однакову(!) вразливість усіх, підтверджуючи просвітницьку спільність і спорідненість усіх людей.

Світова пандемія, попри інші аспекти, виявила надзвичайну потребу людини у правді. Радше, вона її вкотре підтвердила. Нині у високій політиці правдивий, а не кон’юнктурний вчинок сприймається як чудо. Важкі часи настали.

Цивілізація збилася на манівці.

Усі висновки є правильними, неправильними можуть бути лише припущення, на яких вони зроблені. Трагікомедія сучасності полягає в тому, що в умовах постмодерністської постправди ми вже не в змозі відповідально сформулювати навіть припущення.

Відтак постає нагальна потреба пригадати і знову наповнити змістом засадничі колись поняття цивілізації: щастя, кохання, радість, успіх, співчуття, взаємодопомога, солідарність, тактовність, делікатність, щирість, скромність, злагода, доброчесність, доброзичливість тощо. Власне, все те, що є підґрунтям і наповненням поняття «довіра». Якщо згадати аналогію зі степом, то ми муситимемо впровадити нові правила співжиття в нашій екосистемі на основі засадничого закону: біологічне розмаїття та кооперативне виживання видів.

Інакше все повториться і наслідки будуть уже непоправними.

Це тільки на перший погляд може здатися, що пандемія штовхнула нас до поневолення і полону обставин. Ні, вона лише виразно виявила цей давно впроваджений збоченими настановами цивілізації факт!

І якщо людству вдасться це усвідомити, майбутній вихід із новітнього «Вавилонського полону» буде знайдено.

 

Більше статей Валентина Ткача читайте тут.