Про родину Чабахів знають, напевно, всі мешканці Бучі. Ця війна забрала в них найдорожче — життя рідної людини. А згодом і дах над головою.
Тоді взимку, 24 лютого, вони гадки не мали, що їх чекає попереду. Старше покоління — Олександр Чабах із дружиною Ольгою — в день початку повномасштабного вторгнення навіть вийшли на роботу.
Їхній син Юрій Чабах теж був на службі, він працював поліцейським. Усі жахіття перших днів воєнного конфлікту та окупації Юрій зі співробітниками прийняв на себе…
«Син допомагав людям евакуюватися з Бучі та Бородянки. Допомагав розбирати завали будинків, у які влучили снаряди», — розповідає батько, Олександр. Він згадує, як розстріляли будинок синового колеги — Івана Симороза, внаслідок чого загинула вся його сім’я. Юрій Чабах бачив трагедію сім’ї й допомагав співробітнику чим міг… Наймолодшу донечку колеги Юрій витягнув ще живою, але вона померла в реанімації. Їй було всього рік і три місяці: «Таке крихітне дитятко, ще б жити й жити. Але не судилося…» — каже Олександр.
Щоб урятуватися самим, родина Чабахів вирішила зайняти оборону у власному будинку та підготуватися до можливого нападу. Старший Чабах каже, що «якби увірвалися у двір, то шансів вижити в сім’ї не було б». Згодом Юрій виїхав на службовій машині, щоб допомогти людям евакуюватися та розвідати обстановку.
«Ми вже потім почули по радіо, що окупанти йдуть у бік Ірпеня. Ми навіть не змогли його попередити, щоб він у той бік не їхав. Він навіть не попрощався з нами...» — згадують Чабахи.
Потім зв’язок з Юрієм обірвався. Лише у квітні, коли в Бучі була деокупація й почали діставати тіла з братської могили... лише тоді Чабахи дізналися, що їхнього сина вже нема серед живих. «Спочатку його впізнали колеги, одразу повідомили про це дружині. Потім ми приїхали на впізнання. І, на превеликий жаль, це виявився наш син Юра. Впізнання — архітяжка процедура. Нікому в житті такого не побажаю».
Удари долі на цьому не скінчилися. Щойно родина Чабахів отримала жахливу звістку про смерть сина — трапилась інша біда. Приблизно тоді ж ворожа ракета влучила в їхній будинок. Одночасно вони втратили і сина, і дах над головою.
«Це сталося 10 березня. Були сильні обстріли, вогонь за хвилину перекинувся на весь будинок. Я тільки встиг витягнути собаку на вулицю та скласти документи в сумку, — розповідає Олександр. — Температура була така висока — сильно пекло очі та обличчя. Я думав, що не зможу бачити».
А за день до цього Олександр відзначав свій день народження, йому виповнилося 60 років. Він дуже мріяв, щоб сталося диво і його син прийшов до нього в цей особливий день. Але, на жаль, не судилося…
Тривалий час родина Чабахів перебувала у складному психологічному становищі. Як згадує мама Юрія, Ольга: «Коли ти втрачаєш найдорожче — сина, дах над головою… ти вже втрачаєш орієнтир. Життя просто втрачає сенс».
Після деокупації Бучі історія родини Чабахів хутко розлетілася містечком. Невдовзі про них дізналися працівники благодійної організації ADRA Ukraine, які спочатку запропонували Ользі та Олександру безкоштовну психологічну допомогу і провели низку психологічних консультацій. А згодом надали родині Чабахів продуктову допомогу, фінанси на відновлення житла та окрему матеріальну допомогу на базові потреби.
Зараз родина Чабахів мешкає в Бучі, в модульному будинку поруч із їхньою зруйнованою домівкою. Незважаючи на все, що сталося, вони не планують виїздити за кордон, а хочуть залишитися в рідній Україні. Завдяки волонтерам, психологам організації ADRA Ukraine та небайдужим людям, вони не почуваються самотніми. А ще — вірять, що їхній син загинув немарно!