Кажуть, що ми постійно протестуємо і бунтуємо, скидаємо, переобираємо (а як ні, то просто тихо ненавидимо) своїх зверхників, бо ми дуже волелюбні.
Це правда.
Волелюбність українців — це така цікава антропологічна риса, яка зі звичайного (й вельми поширеного) елемента перетворення народу в націю перетворилася на наш святий Грааль самоідентифікації. В культовий наратив, якщо говорити вченими словами. В «наше все».
Воля як безмежний простір самореалізації, з її романтичним образом степу й вершників, не передбачає якогось тривалого обмеження можливостей, тим більше самообмеження. Запорізька Січ — це як українська Атлантида національного духу. Безмежним степом їхати до неї можна все життя. І дарма що вона як фізичний осередок після руйнування в 1709 році Петром, і остаточно ліквідована Катериною за підтримку Мазепи стала тільки спогадом. Чим далі в часі, тим більше запорожці перетворювалися на атлантів, у всіх сенсах слова. Не тільки міфічних мешканців Атлантиди чи титанів, що «тримають небо», а й архітектурних скульптур, які технічно виконують функцію підтримання частини всієї конструкції.
Моя мама була хрещеницею професора Яворницького, тому в мене є певні сімейні підстави відділяти тодішню археологію й етнографічні припущення від теперішніх фантазій на тему Січі. Але, як часто трапляється в історії, фантазії більше впливають на поточну реальність, і чим більше їм віку, тим більше набувають сили фактів. (Ще задовго до появи слова «фейк» Норман Мейлер у 1973 році запропонував термін «фактоїд» того ж самого значення.)
Втім, народні пісні про волю та різних славних гетьманів, як і перекази про їх обрання, оминають увагою ту обставину, що приблизно 120 очільників козацтва від початку XV до XVIII століття (це якщо без Скоропадського) змінювалися на своїх посадах у дуже драматичний і не дуже демократичний спосіб.
Тобто ентузіазм обрання часто змінювався таким самим ентузіазмом скидання з посади, в кращому разі — закрикуванням на вічі.
Якщо говорити про девальвацію терміна, звідки він узявся, то сьогодні «гауптман» — це звання в чині капітана. (Власне, і «капітан» колись був володарем доль моряків на вітрильниках.)
«Психологічний словник» Артура Ребера каже, що єдино правильний спосіб вживання слова «лідерство» полягає в тому, що з його допомогою позначається можливість здійснення повноважень влади і впливу серед соціальної групи. Функціонувати як лідер і означає «здійснювати лідерство». Ребер пише, що побутує думка, начебто лідерство — це особистісна риса характеру або сукупність навиків. Це призводить до безнадійної плутанини, оскільки в такому разі доводиться нехтувати значенням самої ситуації, в якій здійснюється лідерство і яка, власне, визначає лідерську поведінку.
Але говоритимемо про девальвацію лідерства як явища. Не тільки в нашому суспільстві. Весь світ (точніше, та його частина, яку заведено вважати «цивілізованою») з мазохістським задоволенням втоптує в болото своїх вчорашніх кумирів. Бо час їхнього перебування в зеніті слави і впливів щораз коротшає.
Вся політична культура ХХ століття формувалася і пройшла під знаком сильної особистості як людського ідеалу. Відповідно образ вождя як аскетичного й фанатичного слуги своєї нації не викликав жодних нарікань аж до кінця Другої cвітової. Коли переможці-колективісти прийняли консенсусне рішення, що чеснота особистого лідерства в політиці, хист провідництва — це великий гріх.
І все потроху пішло донизу. Доки по обидва боки були в силі люди, виховані на цьому культурному ідеалі самозречення, фанатичної жертовності і безоглядного слідування тому, хто демонструє вищі показники, в культурі культ «самотнього героя», ковбоя, рейнджера, шерифа тримався ще десятиліттями. Але дедалі більше зміщувався у бік фантазійності та вигаданості. Корейська і В’єтнамська війни ще поексплуатували цю тему, а Рейган, Тетчер — це вже були «останні самураї» лідерства у світовій політиці. Та холодна війна закінчилася, і час узяв своє.
Ну гаразд, що там з Україною в епоху соціальних мереж? То вам не Джека Лондона з Гемінґвеєм на стіну вішати. Тепер кожен хоче бути лідером громадської думки хоч на секунду, і як нема що сказати або написати, то хоч показати. Навіть коли, за найсміливішими фантазіями, — показувати нічого.
Соціальні мережі поставили всесвітній гігантський експеримент (привіт, конспірологи!). Експеримент з марності пошуків чогось видатного в інших людях. Доти соціальна комунікація полягала в постійному «ручному» розширенні кола особистих контактів. Мотиватором цього розширення було сподівання натрапити на якусь неймовірну людину у своєму житті. Якщо її нема, то треба просто інтенсивніше шукати.
Інтернет швидко показав, що всі люди, м'яко кажучи, досить прості у своїх можливостях і потребах. У минулому столітті нас учили, що людина впродовж життя має ставати дедалі складнішою. З’ясувалося, що імітація складності значно легша, ніж робота над собою. Це тепер знає кожен блогер. Понад те, примітивність продається значно краще. І це також знає кожен інстаграмер та тіктокер. Але назви когось примітивною людиною — і вона щиро образиться.
Раніше кар'єрні амбіції неминуче були пов'язані з планами ретельної роботи над собою, із самовдосконаленням. Тепер тема самовдосконалення асоціюється переважно з пластичною хірургією. А кар’єрні амбіції пов'язані з очікуванням раптового несподіваного успіху, як це буває в кіно чи азартних іграх. До цього треба додати інстинктивні сподівання на reset або на «повернення до заводських налаштувань» у разі чого.
Відповідно, лідерству, в класичному розумінні слова, тут узагалі немає місця. Сказано ж, що кожен із нас — президент. Не «там, де два українці, — три гетьмани», як у приказці, а все чесно. Кожен сам собі вождь чи вождівна.
Проте людську природу ще ніхто не скасував (хоча спроби тривають). Усе ще є сім’ї, малі соціальні групи, колективи різного розміру та роду занять, різні види діяльності, які потребують роботи в групах. Усі неоліберальні спроби запропонувати якісь дивно-колгоспні способи самоорганізації на кшталт «смарагдових» залишаються цікавими інтелектуальними припущеннями.
Демократичне обрання когось собі на голову (в широкому сенсі слова) обертається тим самим нестримним бажанням повної волі від усього і всіх, про яке я писав на самому початку. І вже невдовзі будь-якого демократично новообраного лідера чекає віртуальна (поки що) паля та люте шельмування з боку вчорашніх палких прихильників. Розмір (тобто масштаб явища) не має значення.
Дідусь Абрахам Маслоу стверджував, що намагання стати тим, ким людина може бути, є однією з її природних людських потреб. Ця потреба проявляється в різних сферах діяльності, наприклад у побуті, науці, мистецтві, і, зокрема, в лідерстві.
Але загальними рисами для такої особистості є орієнтація на реальність, терпимість, спонтанність, діловитість, обмеження приватних інтересів, незалежність, оптимізм, натхнення, спорідненість з усім людством, багатий внутрішній світ, наявність близьких по духу людей, демократичні принципи та зрілі цінності, гумор, креативність, енергійність, незалежність від думки інших людей.
Оцей абзац у нинішні часи можна спокійно вставити в траурну рамку. Сюди ж без особливого драматизму можна вписати і теорії лідерства та досягнень МакКлелланда, Аткінсона, Портера і Лоулера, Врума і решту, які були актуальні в минулому столітті для минулих людей. Зовнішня та внутрішня мотивації зазнали разючих і незворотних змін.
Соціальні мережі — це апологетика хамства (в біблійному значенні цього слова, Книга Буття 9:22), максимальна популяризація оголеності духовної й фізичної. Проте людина лишається «соціальною твариною», доки більшість її функцій ще остаточно не перейшли у смартфон. Відтак потреба в «батькові» (попри інтернет-хамство) лишається біологічною потребою соціальної групи, якщо вона орієнтована на результат, а не на процес.
У сприйнятті лідерства як явища народні маси плутають дві ознаки — компетентність і компетенцію. Компетентність — це знання, досвід тощо. Тобто людина реально розбирається в тому, чим керує. А компетенція — це вже посадова функція. Поставили (чи обрали) якесь опудало на якусь посаду — і все. Чим займається відомство, тепер — у компетенції цього конкретного опудала. Бо посада.
Але із загальною девальвацією знань, стрімким поверненням від науковості до магічного мислення (як припускав ще Фрезер у «Золотій гілці») біологічна потреба хоч би й в ерзац-лідері лишається.
Таким ерзац-лідером є образ «начальника». Він має тривалу радянську традицію ритуального поклоніння й задобрювання, кар’єрного поступу на п’єдестал і падіння звідти. Навіть образ «директора» з його директивністю та кабінентністю вже нікого не приваблює. А ось «начальник» — він універсальний.
У цьому слові, порівняно з усіма схожими термінами, найменше особистісного начала. Недарма у кримінальному світі таке звертання до правоохоронців ні до чого не зобов’язує й водночас вказує на ієрархічні стосунки без особистих образ.
Чим менше особистого в керівнику, тим більше він «начальник». Чим менше особистого, тим менше шансів суперечки і скандалу про особисті вподобання, і взагалі про людське. Така дегуманізація знижує ймовірність можливих конфліктів, яких і так вистачає в житті.
Тому чимала частина «начальницьких» функцій тепер переміщується в різні «Дії» та інші корисні додатки смартфона і комп'ютерних мереж. Я не даю тут оцінки, наскільки це добре чи погано. Але принаймні якщо у вас під руками особиста техніка, на яку ви молитеся 24/7, вам не треба щоразу встановлювати напрямок молитви на Мекку. Ваш «камінь Кааби» і так у вас у кишені чи сумочці.
Лідер, вождь, провідник нам як традиційно, так і зараз принципово не потрібен як дороговказ. Ми будемо вільно орієнтуватися по моху на деревах, річищах, зірках та по сонцю. А на що? Начальник скаже.