UA / RU
Підтримати ZN.ua

Як не з’їсти одне одного. Психологічні аспекти вимушеного спільного життя

Не посваритись і не впасти у відчай

Автор: Марко Баянов

Насправді йдеться не про якусь там канібальську кулінарію. З продовольством у нас начебто все гаразд, ще й зайве є. Принаймні так, мабуть, вважає уряд, бо приймає рішення про допомогу африканським країнам. Мовиться про психологічні аспекти спільного життя.

Читайте також: Більшість українців не готові й не готуються до зими: що показало опитування

Ще задовго до повномасштабного російського вторгнення в запалі суперечки про тривожне майбутнє сказав другові: «Принаймні я точно знаю, що навіть у дуже скрутні часи ти мене їсти не будеш. А я тебе не їстиму». Друг тоді спитав: «А як ти можеш знати напевно?»

Недавно зранку в телефоні почув голос того самого друга:

— Біля під'їзду твого стою, відчиняй уже.

Чомусь одразу згадав ту давню розмову. Чи то тому, що не снідав ще?

— Що, — питаю, — все ж таки зголоднів?..

У зв’язку з туманними перспективами взимку люди збираються біля спільної, так би мовити, пічки. Щоб пережити холоди. Та й у матеріальному плані разом простіше. Багато хто їде в село. Людям різних поколінь, та й різних поглядів, важко в обмеженому просторі.

Як не засмучуватися, не впадати у відчай, не зриватись?

Одна маленька дівчинка згадувала, що навесні після початку комендантської години тато з дядьком Геною пили коньяк у ванній кімнаті. Коньяку в них було багато, бо, коли вибухнула бомба, в магазині неподалік їхнього будинку вилетіли вікна. Та й солодощів тоді було вдома «жерти-не-нажертися», розповідала дівчинка. Мама з бабусею в коридорі робили маски для обличчя і постійно говорили про «зеленого змія». Татко бурчав, що вони зі своїми пиками самі як ті змії зелені. А дядько Гена казав: «Слава Йсу, що в мене жінки нема, тож нікому мізки виїдати».

Отже, все майже як у мирні часи. Чоловіки п’ють коньяк, чи хто там чого їм надіслав, а жінки п’ють кров. Буває, що й навпаки. Буває, що всі міксують і те, і те потроху, енергетичні коктейлі такі собі. Кому що потрібно, залежно від гастрономічно-психологічних уподобань. Усе доволі традиційно, хіба що якість крові погіршала, бо багато чим вона зіпсована. Війна триває, навіть якщо люди перебувають у таких місцях, де про неї не нагадують вибухи.

Можна, звісно, заповнювати порожнечу чимось інтелектуальним. Ось, наприклад, іде сусід, а дядько Гена його вітає з вікна:

— Заходьте на п’ять пазлів! Учора в магазин пазли з гравюрами за малюнками Брейгеля завезли. «Стриманість» узяв. Позбираймо?

Сусід сумно хитає головою:

— Ні, не зараз. «Критику чистого розуму» в бібліотеку здавати йду...

Тож як у складні часи не їсти ні себе, ні інших, в емоційному сенсі? Запитаємо у фахівця.

Читайте також: У МОЗ України повідомили, що з початку війни до психологів звернулося 650 тисяч осіб

Три важливих етапи важких часів

Сімейна і дитяча психологиня Валентина Рокун каже, що будь-яка стресова ситуація потребує від нас певних зусиль, роботи над собою, яка відбувається у три дуже важливих етапи.

Перший — це мобілізація. На негативні події ми реагуємо залежно від типу нервової системи. «Тікай, замри, борися» — згідно з цими основними типами реакції, одні люди виїхали, інші пішли на фронт, треті залишилися на місці.

Другий етап — адаптація до нових умов. Цей процес триває зазвичай два-три місяці.

Третій етап — виснаження. Це може бути найтриваліший період у неприємних умовах.

Але на дуже тривалий період коньячних запасів у магазинах може не вистачити. Крові — теж, скільки там її літрів. І всім дай.

— Когось вистачає на місяць, когось — на два, когось — на півроку. Однак процес виснаження триває. І зараз ми всі перебуваємо на цьому етапі, незалежно від того, де знаходимося. Кожен день вимагає від нас енергії. Якщо говорити про людину як про powerbank, то підзарядка потрібна кожному, незалежно від потужності чи ємності, — каже Валентина Рокун. — Ми не завжди заряджаємося там, де знаходимося. Буває так, що рідні та близькі збираються в одному місці, але замість підзарядки відбуваються зворотні процеси. Коли ми дратуємося, коли нам важко прийняти одне одного. Виникають конфлікти.

Піраміда цінностей: залишиться тільки найдорожче

— Насамперед треба усвідомити, чи то просто рідні, чи насправді дуже цінні для нас люди, — стверджує психологиня. — Якщо ми доходимо висновку, що не просто рідні по крові, то зрозуміло: ми мусимо вчитися знаходити компроміси, чути одне одного й робити кроки назустріч. Бо як підемо у конфронтацію, будемо намагатися, аби хтось зробив по-нашому, — це тільки поглибить проблему.

Щоб людина могла краще усвідомити цінність своїх близьких, на сімейних консультаціях пропонують намалювати так звану піраміду цінностей: 10 найважливіших речей у житті по мірі зростання. Діти, рідні, здоров’я, робота, матеріальні блага тощо. Потім слід уявити, що треба чимось пожертвувати. В піраміді мають залишитися тільки три пункти. Потрібно викреслити сім речей, тобто відмовитися, пожертвувати чимось важливим. Ця проста на перший погляд вправа насправді потребує глибокого контакту з собою. Буває, людина викреслює пункти знизу по черзі. Буває, що з середини або згори. Таким чином приходить переусвідомлення: можливо, енергія в житті скеровувалася не на те, що насправді є максимально цінним.

Дуже часто, за словами фахівців, у трійці залишаються власна сім’я та батьки. Ані квартира, ані машина, ані робота, куди вкладалася більша частина сил. Але — діти, мама, тато, бабуся, дідусь. Ті самі люди, які сьогодні й збираються разом біля нашої символічної грубки. Кілька поколінь. Навіть не завжди свої батьки, інколи й тесть чи свекруха. Їх теж треба прийняти. Коли люди усвідомлюють це, то починають щось робити інакше. Слухати там, де раніше не слухали. Намагатися розуміти там, де раніше не намагалися.

Так, це теоретична вправа. Але для психіки не так важливо, реально втрачає щось людина чи віртуально, все одно переживає вона більш-менш одні й ті самі емоції. Виділяються ті самі гормони. Людина загострено відчуває біль втрати, коли викреслює щось важливе. Однак після цього все ж настає розуміння.

Батьки і діти: хто правий більше?

— Але зараз ми всі вже дуже втомлені. В нас монохромне бачення: це — біле, це — чорне. Як гасити негативні емоції, як не поглиблювати конфлікт? Як саме ми маємо працювати над собою?

— Так, ми всі перебуваємо в неврозі, — відповідає пані Валентина. — Хто тут біля нашої грубки? Чи то підліток, у якого зараз у пріоритетах друзі, розваги, місце в соціумі? Чи то наші батьки зі своїми хворобами, важкою енергетикою та життєвим досвідом? Для того, щоб не йти відразу в деструктив, ми мусимо бачити психологічний портрет із потребами конкретного віку, бо на нас лежить відповідальність. Ми більш обізнані у психології, більше працюємо над собою, ніж попереднє покоління.

Коли батьки нам дають вказівки, не треба думати, буцім вони нас не поважають, не розуміють, що ми — дорослі, не хочуть визнавати в нас особистість. Насправді їм просто потрібно почуватися цінними.

Взагалі, конфлікт виникає тому, що не задоволені якісь потреби. Люди сваряться не тому, що хтось щось не туди поклав. Можна замислитись: а яка саме потреба не задоволена в мого батька чи в моєї мами? Це вони просто хочуть, щоб усе було по-їхньому, чи так добирають любові та визнання? Старше покоління не завжди вміє прямо говорити про свої потреби. Та й ми не всі вміємо.

Якщо ж не хочемо виснажитися у контактах на маленькій території, то маємо дивитися на матір, батька чи дитину як на особистість, із урахуванням віку. Я можу просто зробити те, що каже мама. Чи не зробити. А можу просто підійти, обняти, сказати: «Матусю, не злись. Усе добре, все гаразд». І конфлікт може зникнути зі стосунків, якщо дивитися на справжню причину його виникнення.

Як порозумітися невістці зі свекрухою, а зятеві з тещею?

— Виходить, «Кайдашевій сім’ї» наших часів потрібно весь час жити, не розмикаючи обіймів. Бо не сьогодні-завтра ті, хто харчується емоціями, знайдуть винних у тому, що хочеться поїсти. Як підписати меморандум про добрі наміри, наприклад, невістці зі свекрухою, зятю з тещею? Бувають дуже різні люди, дуже різних професій, у яких навіть погляди на війну різняться. Чи їм теж треба жити обнявшись? Як тим боксерам у тривалому клінчі?

— Тут складніше. Бо в ту трійку пірамідки цінностей, про яку ми говорили раніше, сім’я чоловіка чи жінки, швидше за все, не ввійде. Добре, якщо є можливість відпочивати одне від одного. Ну, а коли такої можливості нема, все одно потрібно шукати компроміси.

Ось свекруха, скажімо. Невістці слід дивитися на неї насамперед як на матір коханого чоловіка. Це мій чоловік, я його вибрала, тож я мушу прийняти його батьків, хоч би які вони були. Не заради них, а заради себе. Є таке поняття у психології — здоровий егоїзм. Бо коли ми жертвуємо, то включаємо рятівника. А потім механізм запускається, і ми перетворюємося і на агресора, і на саму жертву. Не потрібно жертвувати.

Наприклад, мама мого чоловіка. Так, вона мені не дуже імпонує, в нас різні погляди. Але це людина, котра дала життя моєму чоловікові, виростила його, виховала. Вона є частиною великого роду. Якщо жінка почне щось погане говорити про чоловікових батьків, спрацює сила роду: поклику крові і генів ніхто не скасовував. Навіть якщо свекруха не має рації, однак вона залишатиметься чоловікові дуже близькою. Внутрішній конфлікт у нього посилюватиметься, а жінці як сімейній берегині це невигідно. Треба шукати щось спільне. Чим ближчою жінка буде до мами чоловіка, тим більше вона його енергетично зміцнюватиме, тим сильнішим буде він.

Жінка — джерело енергії. Це саме жінки не можуть поділити кухню, а потім цей конфлікт уже перекидається на чоловіків, котрих налаштовують один проти одного. Вони менш конфліктні, ніж жінки. Чоловікам, мені здається, легше знайти спільні інтереси, справжня чоловіча дружба більше відома. Хоча буває по-різному. Але жінки все ж уміють згладжувати ситуацію та спрямовувати її в потрібне русло. Бо чоловіки — конкуренти за природою.

Друг, звісно, не зразу зрозумів, що саме я мав на увазі, коли запитав, чи не зголоднів він. А коли я нагадав йому про ту давню розмову на тему, хто кого буде чи не буде їсти, усміхнувся: «Та що там у тобі їсти? Шкіра з кістками. Ось привіз гуманітарки трохи. Відгодуємо, а там уже будем дивитися».

Читайте також: Травма — це не божевілля: українцям потрібна психологічна допомога

Брати для себе, щоб давати іншим

— З порожнього глечика нічого не наллєш. Треба знаходити те, що самим приносить задоволення, — впевнена Валентина Рокун. — Якщо нас ніщо не тішить і не гріє, ми не зможемо дати дітям ресурс. Треба потурбуватися про свою внутрішню дитину, бути собі другом. Тоді ми зможемо щось віддавати тим, кому зараз важче. Людині потрібно заряджати себе позитивними емоціями, інформацією та думками. В кожного з нас є хтось, із ким ми на одній хвилі. Хай на відстані, але треба підтримувати контакти. Мрії про майбутнє, плани — це все обов’язково має бути. Хоч і здається — звідки їм узятися. Відомий психотерапевт Віктор Франкл, який виклав свій досвід виживання в концентраційному таборі, казав, що зцілюється й виживає людина, котра має сенс життя. Навіть маленькі плани на завтра чи післязавтра — це вже добре.

Більше статей Марка Баянова читайте за посиланням.