Височезні зранені дуби та сосни у лісі біля села Мощун на Київщині добре пам’ятають березень 2022-го. Тут українські військові стримували росіян на підступах до столиці. Ворог обстрілював наших захисників і село «Градами», бомбив із літаків. Кілька разів позиції в цьому лісі переходили із рук у руки. І щоразу під час атак ліс втрачав сотні дерев, а Україна — десятки своїх найкращих доньок та синів. Один із них — старший лейтенант, командир роти 72-ї бригади Бадрі Лолашвілі на позивний «Піночет».
Тіло Бадрі рідні знайшли майже за два місяці після його загибелі, а ховали — у перший день народження його сина. Аби не збожеволіти від горя, мама і брат Бадрі Лолашвілі заснували благодійний фонд на його честь. Вони допомагають іншим родинам шукати тіла рідних та облаштовують Меморіал пам’яті полеглих захисників і захисниць у мощунському лісі. Ким був Бадрі Лолашвілі та як його родина гуртує навколо себе тих, хто втратив рідних, — розповідаємо в матеріалі.
Відмінник по житті
Бадрі народився в Грузії 3 січня 1980 року в сім’ї грузина та українки. Коли хлопцю було чотири роки, родина переїхала на малу батьківщину матері — в селище Драбів на Черкащині.
Хлопець ріс наполегливим, допитливим і спраглим до навчання. Мама, Лариса Лолашвілі, каже, що в нього виходило все, за що він тільки брався. За журналами «Єшко» вивчив англійську в 9 класі. Свого часу грав у футбол, бігав, був віртуозом у математиці, хоча й навчався в гуманітарному класі. Брат Павло зізнається, що для нього Бадрі був головним авторитетом у житті, людиною, на яку він рівнявся.
Школу хлопець закінчив із золотою медаллю. Потім навчався в НТУ «Харківський політехнічний інститут» на економіста.
«Після економічного факультету Бадрі хотів закінчити ще фізико-математичний. Його цікавила і юриспруденція. Але сина в ХПІ помітив професор Лев Раскін, який розробляв систему наведення танка. Він запропонував Бадрі вчитися в аспірантурі й писати кандидатську дисертацію. І син погодився. Але до захисту кандидатської не дійшло, бо ми не мали вдосталь грошей, щоб сплатити офіційні платежі для збору комісії», — згадує Лариса Лолашвілі.
Університет Бадрі закінчив із «червоним» дипломом. Після навчання впевнено і швидко піднімався кар’єрними східцями на державній службі. Спочатку працював у фінансовому управлінні Драбівської райдержадміністрації. Потім — у місцевому КРУ. Згодом його запросили до КРУ Оболонського району Києва. А далі — в Департамент освіти і науки, молоді та спорту.
«Піночет»
Бадрі не служив у армії, але закінчив військову кафедру в університеті. Тому, коли 2014 року в Україні почалася війна, пішов добровольцем на фронт, хоча мав бронь від КМДА.
1 вересня 2014 року він став до лав 14-го батальйону Черкаської ТрО. А вже за чотири дні був на передовій. Коли загинув командир роти, то Бадрі замінив його. Згодом 14-та ТрО стала частиною Білоцерківської 72-ї бригади.
У Бадрі довго не було позивного. Хтось із хлопців пожартував: «Будеш Піночет». Коли в нього спитали: «А чому Піночет?» — той відповів: «А чому не Піночет?». Усі розсміялися, а Бадрі зрештою отримав позивний. Він довго тримав висоту під Волновахою. Навіть коли мали відступати, зберіг її. Цю висоту називали Піночетовою й після демобілізації брата. А захопили її росіяни лише після вторгнення 24 лютого», — згадує брат Павло.
Бадрі демобілізувався у вересні 2015-го й повернувся до столиці, де очолив КНП «Освітня агенція міста Києва». Але у вільний час навідувався до побратимів на передову: привозив потрібні речі й дуже радів, як змінилося українське військо від початку війни.
Новатор в освіті: фізика і хімія у VR та AR від Бадрі Лолашвілі
Коли Бадрі очолив Освітню агенцію, він захопився технологіями віртуальної (VR) та доповненої реальностей (AR). Зрештою це привело до створення проєкту Book`VAR — підручник, мобільний застосунок і VR-шолом. Це комплексна програма з фізики для учнів 7–11-х та хімії для 8–9-х класів. Вона відкрила абсолютно новий підхід до освіти.
Використовуючи VR-шолом і джойстики, учні в режимі реального часу виконують експерименти з фізики у віртуальній реальності. А з допомогою мобільного застосунку та спеціального підручника — проходять тему з фізики у 3D. Цими розробками вже користувалися учні кількох київських шкіл. Надалі інновація мала розширитися на всю столицю, а потім — і Україну.
Агенція працювала над створенням повноцінного віртуального класу з усіх предметів. Що було особливо актуально під час пандемії коронавірусу. Бадрі також організував Перше онлайн радіо «Школа», контент для якого створюють самі діти.
Зараз обов’язки директора Освітньої агенції виконує заступник Бадрі Микита Бугайов. Він приїхав на вшанування колеги й товариша в Мощун. Каже, не вперше тут. Навідувався і навесні, коли територія була захаращена після тривалих боїв, і в інші дні, коли тут вшановували героїв.
«Ми працювали з Бадрі майже 14 років у галузі освіти. Він був багатогранною людиною і справжнім патріотом. Возив із собою в подорожі український прапор, ще до того, як це стало популярно. Про Бадрі можна написати книжку, такою масштабною особистістю він був. Він досягав результату в усьому, за що брався. Цифровізація освіти, спорт і навіть військова справа… Дуже жаль, що Бадрі більше немає. Я сумую за ним як товариш. А Україна втратила великий талант і розум новатора», — стримуючи сльози каже чоловік.
Він додає, що через війну в агенції є проблеми з фінансуванням та командою. Але всі напрацювання й ідеї Бадрі, як оцифрувати освіту, збережені, зафіксовані і продовжать життя та розвиток після перемоги.
«Який сенс у тому, що я служив в АТО, якщо росіяни захоплять Київ»
У 2020 році Бадрі одружився зі своєю коханою Яною. За рік у пари народився первісток — син Дамір.
«Бадрі був ідеальним татком. Він дуже чекав на сина, брав участь у кожному його кроці: походи до лікаря, прогулянки, купання, любив просто милуватися, як малий спить... Коли я народжувала Даміра, чоловік чекав під дверима і навіть записав на диктофон перший крик сина. Лише з татком Дамір сміявся заливаючись», — згадує дружина Яна.
За її словами, Бадрі хотів велику родину: двох хлопців і дівчинку Адель. Планував, щоб між хлопцями була невелика різниця у віці, аби вони підтримували одне одного, як це було в них із Павлом.
Рідні кажуть, що Бадрі був упевнений: повномасштабної війни не уникнути. Він зустрів її в будинку батьків на Черкащині. Мама, Лариса Павлівна, розповіла, що в ніч із 23 на 24 лютого вони довго розмовляли на кухні. А коли розходилися спати, син сказав: «Ну якщо цієї ночі не почнеться, то війни вже не буде». Але вона почалася, тож на ранок Бадрі відвіз маму з невістками та дітьми в безпечніше місце, а сам повернувся до Києва.
Спочатку чоловік вступив до лав тероборони. Але розумів, що ворога треба зупиняти не в Києві, а на підходах. Тому наполягав, щоб його взяли в 72 бригаду, в якій він був у резерві.
«Востаннє ми бачилися 6 березня, Даміру було рівно 10 місяців. Я знала, що Бадрі піде воювати. Інакше не могло бути, адже чужаки вторглися на нашу землю. Та просила, щоб чекав повістки, а не йшов добровольцем, як у 2014-му. Я казала, що в нього є ми, що в нього є Дамір. Помовчавши, він лише зронив: «Зате Дамірчик скаже, що його батько воював», — згадує останню зустріч дружина Яна.
Мабуть, Бадрі відчував, що більше не побачить рідних людей. За словами Яни, потім він ділився з колегами: «Коли я зачиняв дверцята машини, ми з Дамірчиком дивилися одне на одного. Він дивився й не знав, що бачить мене востаннє».
Яна з Бадрі щодня обмінювалися словами кохання та підтримки. Не здзвонилися лише 10 березня. Як виявилося, того дня Бадрі став командиром роти 72 бригади і поїхав до побратимів на позиції в село Мощун.
«Брат стверджував, що ворога потрібно зупинити до того, як він зайде в столицю. Казав, що не зможе пояснити синові, навіщо воював на Донбасі, якщо Київ візьмуть. Я бачив, що він рветься на передову. І було лише питання часу, коли він туди потрапить», — розмірковує Павло.
Бадрі поховали в перший день народження його сина
11 березня Бадрі приїжджав у Пущу-Водицю по речі. Там був мобільний зв’язок і він спробував додзвонитися дружині. Але поговорити не вдалося. Того ж дня чоловік повернувся на позицію, і відтоді рідні втратили з ним зв’язок.
12 та 13 березня в Мощуні точилися надзвичайно жорстокі бої за Київ. Ворог наступав. Українські військові, скільки могли, відбивали атаки. Але сили були нерівні. Тому 13 березня наші захисники отримали наказ відступати. Бадрі чомусь не зміг цього зробити. Коли за півтора місяця знайдуть його тіло, у висновку про смерть напишуть: загинув у ближньому бою від кульового поранення.
«Ніхто з побратимів не бачив Бадрі пораненим чи мертвим. Тому ми ще тривалий час сподівалися, що він в лікарні чи полоні. Всюди шукали», — зі сльозами на очах говорить Павло.
Але 4 травня в мощунському лісі військові знайшли табличку з написом: в окопі поховано двох українських захисників. Виявилося, один із них — Бадрі Лолашвілі. Павло вважає, що позиції засипали наші воїни, коли відступали. Адже при Бадрі збереглися телефон та гроші, які він брав, щоб купувати солдатам сигарети й смаколики. Точні обставини загибелі «Піночета» можна буде дізнатися лише згодом, коли його побратими повернуться з фронту.
Бадрі поховали в Драбові, поруч із могилами родичів. Це сталося 6 травня — у перший день народження його сина. На пам’ять про татка в Даміра залишаться фото, відео та спогади рідних і близьких.
Колись вони обов’язково розкажуть, яким розумним та сміливим він був. І на підтвердження покажуть нагороди: орден «За мужність» ІІІ ступеня, медалі «Честь. Слава. Держава», «За оборону рідної держави», нагрудний знак «Відмінник столичної освіти», а ще — численні подяки та грамоти.
«Нам з Бадрі пощастило знайти одне одного. Я завжди знала: головне, що в мене є він, решта — неважливо. Тепер його немає. І це відчувається так, наче забрали більшу половину мене… Мій чоловік був дуже добрим до всіх. Жаль, що син більше не пізнає тієї доброти», — каже Яна.
Благодійний фонд у пам’ять про сина
Родина дуже тяжко переживала втрату Бадрі. Зі звісткою про те, що тіло знайшли, померла надія, що життя ще може бути таким, як раніше. Після поховання почалися сірі дні, хоча за вікном світило сонце й наближалося літо.
Аби допомогти мамі отямитися від горя, Павло створив «Благодійний фонд «Бадрі Лолашвілі». Його мета — спорудити меморіал на місці загибелі захисників України та опікуватися ним. А ще — допомогти іншим родинам відшукати тіла безвісти зниклих і повернути їх додому. За словами Павла, вже офіційно встановили імена 35 людей, які полягли в боях у Мощуні. Але загиблих, імовірно, набагато більше.
«Ми самі пройшли цей важкий шлях пошуку тіла. Згодом до мами почали звертатися родичі інших загиблих, щоб вона поділилася інформацією. Тоді ми твердо вирішили, що маємо допомогти та увіковічнити пам’ять про всіх, хто тут загинув», — каже Павло.
Так родина спільно з іншими родичами загиблих і місцевими почала облаштовувати лісосмугу в Мощуні. Сьогодні в селі про події семимісячної давності нагадують потрощені будинки, спалені авто на узбіччі та поранені дерева.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/2ce283853fc5ef03b94d55c49ed42270.jpg" ltitle="Село Мощун після боїв за Київ" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/8cce97aa9955dafa46f7060f3f3fc6ce.jpg" rtitle="undefined"]
У самому лісі, біля окопу, де знайшли тіло Бадрі, стоїть пам’ятна плита на його честь. За кілька десятків метрів від неї прямо на дереві прикріплено фото іншого військового на прізвище Зінов’єв. Скрізь прапори, квіти, свічки...
14 жовтня, в День захисників та захисниць України, тут зібралося кілька десятків людей, аби вшанувати своїх героїв, помолитися й започаткувати Алею на їхню честь. Чоловіки і жінки висадили кущі калини, туї, хризантеми та інші рослини.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/0dc32ad1f83e9ae9417b9c883a1940af.jpg" ltitle="Калина, яку посадили на честь загиблих у Мощуні військових" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/cfe9cd098e1ef472c8128c64edefea60.jpg" rtitle="undefined"]
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/dceac34afa280730916eb202927b0b61.jpg" ltitle="У цьому лісі люди віддають шану усім, хто загинув за Україну" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/3cfb147abac2838c9987eee9f21bcba4.jpg" rtitle="undefined"]
За роботою на їхніх обличчях на мить з’являлися усмішки. Так фонд на честь Бадрі Лолашвілі мимохідь робить ще одну надважливу справу, про яку його організатори, можливо, й не думали, — об’єднує людей у спільноту. Це допомагає їм усім пережити індивідуальне і водночас спільне горе. Адже вони розуміють біль одне одного, як ніхто інший.
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/973b458121ce12b073c777a2fcf71d36.jpg" ltitle="У лісі ще багато спогадів про українських героїв" right="https://zn.ua/img/forall/u/495/25/ece8127e0a7b705894f218668f32d826.jpg" rtitle="undefined"]
Якщо роззирнутися навколо, в мощунському лісі ще багато особистих речей і предметів побуту українських військових. Ось там чийсь син застеляв плівкою дно бліндажа, де постійно була вода. На іншому кінці ланцюга з бліндажів — рештки польової кухні. А далі — акуратно складений спальний мішок, у якому, можливо, холодної ночі бачив свій останній сон чийсь тато. На спальнику стоїть підписаний білим черевик «с-т булдак», відріз бинта…
Надвечір, коли люди розходяться, в лісі залишається лише вітер, що своїм шепотом намагається вгамувати біль надламаних дерев…