«Я народилась у Харкові. Так сталося, що на третій-четвертий день від мене відмовилася мама. В радянські часи мати дитину з інвалідністю було, так би мовити, соромно. І моя бабуся хотіла, щоб мама від мене відмовилася. Навіть довідку купила про те, що я мертва, показала мамі. Врешті мама відмовилася від мене», — так почала свою розповідь колишня студентка магістратури кафедри медіакомунікацій соціологічного факультету Харківського національного університету імені В.Каразіна Ірина Ларікова. Дівчина дуже маленького зросту, але великого серця, яка вже п’ятий рік живе в квартирі підтриманого проживання громадської організації «Еммаус».
Спеціалізація «Еммаусу» — підтримка підлітків і молодих людей з інвалідністю, фізичною та ментальною. Декого працівники організації забирали з інтернатного закладу і влаштовували в будинки підтриманого проживання. Але є й такі, хто приєднався до них сам, як Ірина. З початком повномасштабної війни громадська організація з Харкова переїхала до Італії, забравши майже всіх своїх підопічних.
Зараз Ірина відвідує в Італії курси відеомонтажу, автошколу, допомагає знімати короткі відеоролики для «Еммаусу». І мріє повернутися в Україну.
Ірина вважає, що завжди потрібно розповідати реальні історії. Навіть якщо вони важкі. Бо досвід — найголовніше для розуміння. Тому з читачами ZN.UA вона поділилася своїм досвідом життя в дитбудинку.
— Ірино, я знаю, що майже від народження ви перебували у дитбудинку в Цюрупинську. Як вам там жилося?
— До чотирьох років я перебувала у дитбудинку в Харкові. Але постійно знаходилася в лікарні, бо мала фізичні проблеми. У чотири роки мене відправили у дитячий будинок у Цюрупинську (зараз — Олешки, на жаль, перебувають під окупацією).
Що можна сказати про дитбудинок? Найперше: дитячий будинок — не дитячий. Це місце не для дітей. Але, очевидно, якщо говорити про реалії життя, то я все одно вдячна, що була там, а не на вулиці. Мені, мабуть, пощастило, що у мене були якесь навчання, їжа, дах над головою. Бо деякі мої друзі дійсно виросли на вулиці. Тож моя історія не така вже й страшна. Було і хороше, і погане.
— Що саме було хорошого, а що — поганого?
— Хороше — те, що у дитбудинку ти не один, маєш якесь коло друзів. Я сказала б, справжніх друзів, з якими я спілкуюсь і сьогодні. До життя я ставлюся, скажімо так, дуже критично і будь-яку ситуацію сприймаю як виклик. Тому, думаю, те, що я перебувала у дитбудинку, для мене в якомусь сенсі плюс. Бо я дивлюсь на інших, як ми називаємо, «домашніх дітей» і розумію, що в чомусь я сильніша за них. Якщо я буду одна, то зможу із цим впоратися.
У дитбудинку тобі кажуть: «Від тебе відмовилися рідні, ти нікому не потрібен. Думаєш, щось зміниться і станеш потрібен людям?». Ці слова дуже ранять, але й роблять тебе злішим. Не всіх. Залежить від того, хто як сприймає життя. Я — як виклик, бо треба жити далі і робити все можливе, щоб стати людиною. А хтось чує тільки те, що він не потрібен, він — поганий. І все. Або помирати, або робити те, що виправдовуватиме ці твердження.
У дитбудинку погані умови для того, аби зрозуміти, що тебе люблять і ти важливий. Але, з іншого боку, це робить тебе сильнішим. І я це вважаю плюсом, бо для мене важливо, щоб я не прожила день марно і щоб я була комусь корисною.
А мінуси?.. Я вже сказала, — ти розумієш, що нікому не потрібен. Ти закритий у таких умовах, коли постійно змушений підлаштовуватися під інших. Не можеш сфокусувати увагу тільки на себе. У всіх багато проблем, і іноді свої проблеми відсуваєш далеко-далеко, а потім вони зростають, бо ти їх ніколи не вирішував. Думаю, це найбільша психологічна проблема.
Якщо говорити про адаптацію, то, вийшовши з дитячого будинку, я не знала, як готувати їжу. В мене був друг, який випустився на рік-два раніше за мене. Я дзвонила йому й просила допомогти зварити макарони. Він пояснював покроково. Якби я це вміла раніше, думаю, могла б трошки швидше адаптуватись у житті.
Після дитбудинку мені було важко знайти спільну мову з людьми. Тобто спільну мову я знаходжу швидко, і все начебто нормально. Але всередині я не можу довіряти до кінця, постійно чекаю якоїсь зради, що мені скажуть, що я не потрібна. Тобто ти не віддаєшся життю на повну, завжди чекаєш якогось сюрпризу, який у майбутньому тобі зашкодить.
— Як ви думаєте, як потрібно писати про дитбудинки? Чи варто розповідати конкретні дитячі історії?
— Завжди треба говорити про реальні історії. Люди так влаштовані, що їм завжди потрібно щось драйвове, інколи — жорстоке, якась фішка, що їх зачепить. Треба говорити про реальні речі. Коли людям розповідають реальну історію, вони більше про це слухають. Їм потрібно показувати, що не все так ідеально, як вони думають. Що кожна дитина — індивідуальність, що можуть бути різні повороти, де ви можете як захоплюватися, так і розчаровуватися. Не все так просто. Людям завжди не вистачатиме правди. І ми не зможемо їм її донести, якщо не розповідатимемо реальних історій. Цей досвід — найголовніше. Але, звичайно, потрібно запитувати, що людина хоче і може розказати.
— Як особисто ви сприймали, коли в дитбудинок приїздили якісь люди і привозили подарунки на свята, а потім зникали? Це було добро чи навпаки?
— Залежить, з якою метою людина приїжджає. Якщо просто подарувати подарунки, зробити фото, пропіаритись і відзвітувати потім, то знаєте, що дітей важко обдурити. Вони все бачать. Особливо в дитбудинках. Дитину оточує купа людей, і в неї швидко формується вміння розпізнавати, де правда, а де — ні.
Ми завжди знали, хто до нас приїхав і навіщо. Були випадки, коли нам привозили подарунки та їхали, навіть не поспілкувавшись із нами. Але були й дуже класні волонтери — єдині, хто приїжджав просто бавитись із нами. Вони йшли до магазину, купували солодощі, водяні пістолети. Ми виходили в сад і гралися. Для нас були важливими навіть не подарунки, а коли із нами проводили час. Після таких зустрічей у нас були міцніші стосунки. З однією із волонтерок я спілкуюся з шести років і досі. Вони хотіли і вміли на нас дивитися. Хотіли зрозуміти, чого нам дійсно не вистачає, і хоча б один день, коли вони приїхали, зробити для нас щасливим.
— Я бачила відео, на якому ви говорили, що коли вам було десять років, ваша мама прийшла до вас. Розповісте про це? Що було далі?
— Так, вона приїхала. Першим моїм запитанням було: «Кого мені вітати — вас чи мене?». Бо мені вже не те що не потрібна була сім’я, я, мабуть, уже звикла до того, що сирота. Не було вже такого бажання знайти свою маму. Я вже мала якийсь характер, розуміла, чому знаходжусь у дитбудинку. Звісно, було питання про те, через що вона мене кинула.
Ми спілкувалися з нею два роки. А потім вона померла. На сьогодні я не тримаю на неї зла. Розумію, що це було не через неї, а через бабусю. Вона залишилася для мене не мамою. Це було важко за два роки. Тим більше вона знаходилася в Харкові, я — в Херсоні. Ми з нею бачилися два-три рази на рік. Мені важко було усвідомити, прийняти, що це — моя мама. Я зрозуміла, що ми можемо просто з нею дружити. А там час покаже. Але час показав інший бік... Ми залишилися друзями.
— Після інтернату ви прийняли рішення про навчання в коледжі у Харкові. Що відбувалося в той час у вашому житті?
— Не я прийняла. Після дитбудинку треба кудись їхати. І найкраще, якщо в цьому університеті є якийсь гуртожиток, де ти можеш жити. Я думаю, це робиться більше для галочки: тебе відправили і більше за тебе не відповідають. Оскільки я народилася в Харкові, для них було простіше відправити мене саме туди. Можливо, я там отримаю якесь житло.
Я не хотіла йти на соціальну роботу, хотіла вступати на театральний. Але розуміла, що або я зараз вийду і хоча б із цього почну, або загублюся у цьому світі. Я успішно склала іспити, і мене прийняли. Мені виповнилося 18 років.
— Вас хтось підтримував у цей час? Де ви жили?
— Особливої підтримки не було, сказала б я. Був страх, бо я вперше «вийшла на свої хліба», як ми називаємо. Ти одна і маєш якось навчитися жити...
Поруч зі мною були дві однокласниці. Але вони були більш підготовлені до життя. Одна з них мала бабусю, була досить домашньою. Вміла готувати, робити покупки. А друга така: «Мені треба навчитись, і я починаю просто зараз». І байдуже — боляче чи ні, вона піде до кінця.
А в мене був страх. Я була одна. Не мала ніяких зв’язків. Було важко. Жила я в гуртожитку при коледжі. Спочатку нас було двоє в кімнаті, потім — троє.
Також у коледжі навчалася дівчина, яка мене привела в «Еммаус». Ми познайомилися з нею в Харкові на лікуванні. Так вийшло, що ми вступали в один рік. Вона запрошувала мене в гості.
Із часом стало трошки легше. Я вже зрозуміла, як що функціонує. Що немає тільки добрих або лише злих людей. Бувають різні. Хочеш вижити — пристосовуйся, вмій захищати себе, інколи бути вразливою.
— Що ви маєте на увазі — бути вразливою?
— Для мене це означає не боятися просити про допомогу. Нам іноді соромно це робити. Ми боїмося видатися слабими, не такими, як усі. Тому для мене було дуже важливо навчитися приймати і просити про допомогу. І важливо показувати свою ніжність, яку хочеш показати. Вона всередині все одно завжди є. Ну і бути відкритішою до людей. До тих, хто дійсно хоче бути з тобою поруч. Не відштовхувати їх.
— Як у вашому житті трапилася журналістика?
— Я хотіла в театральний. Не буду говорити, в які університети ходила. Десь мене не взяли через те, що я не можу танцювати. Сказали, що це дуже важливо. Десь треба було заплатити, я цього робити не могла і не збиралася.
У школі мені подобалося писати твори-роздуми. У мене непогано виходило висловлювати свою думку. Я хотіла, щоб журналістика була моїм хобі. Оскільки я не вступила до театрального, то вступила до Харківської державної академії культури на соціально-культурну журналістику, закінчила. Далі пішла в університет Каразіна на медіакомунікації.
Не скажу, що зараз мені це подобається. Моє ставлення до журналістики дещо змінилося. Мені подобається знімати і монтувати відео, розповідати якісь історії про соціальні проблеми. Але мені хотілося б вільно висловлювати свою думку, не озираючись на ту чи іншу редакційну політику. Тому поки що я вирішила залишитися громадською журналісткою.
— Як ви почали жити в «Еммаусі»?
— Коли мене про це питають, я завжди кажу, що прийшла скупатися, та й залишилася.
У гуртожитку відключили гарячу воду. Я хворіла. І запитала в подруги, яка жила в «Еммаусі», чи можу прийти до неї скупатися. Потім я побачила в неї пральну машинку і попросилася попрати речі.
Якийсь час я приходила до неї в гості. Познайомилася з іншими людьми, які там жили.
Я вже випускалась із коледжу. Переді мною стояло питання, куди я хочу йти далі. Однією з головних цілей «Еммаусу» є те, що потрібно навчатися, продовжувати жити. Не можна просто плисти за течією. Для них було важливо, що я збираюся продовжувати освіту. І вони мене в цьому підтримали.
Коли я вже мала йти в Харківську держакадемію, то зіткнулася з тим, що гуртожиток там узагалі не був призначений для людей з інвалідністю. Мені запропонували залишитися в «летючому домі» «Еммаусу». І от я з ними вже п’ятий рік.
— «Летючому»?
— Так його називають. Є кілька версій, чому його так називають. Одна з них — це те, що «Еммаус» постійно орендує квартири. І нерідко доводиться переїжджати — «перелітати». Друга — в Італії є християнська спільнота, яка допомогла відкрити «Еммаус». Вона називає себе летючою, бо на місце зустрічі вони кожного разу злітаються з різних країн. Яка з версій є правдою, не знаю.
— Коли і як ви виїхали з Харкова?
— Майже за десять днів до початку війни ми поїхали до Львова. Ми переїхали, я записалася до автошколи, сходила на одну лекцію, і почалася війна. І ми поїхали в Італію.
— Як для вас почалася війна?
— Ми — щасливчики. Ми були у Львові і чули тільки сирени. Ми не чули вибухів. Але в мене є друзі в Херсоні, який було окуповано вже в перший день. Там був мій дитбудинок, за який я дуже переживала. З нього вивезли вже 29 дітей. У Херсоні залишився один із моїх найкращих друзів. Емоційно було дуже важко.
— Зараз ви в Італії. Можете розповісти про місце і людей, де ви зараз мешкаєте?
— Ми мешкаємо в будинку, який орендували для «Еммаусу» італійські друзі. Тут класно. Я пішла в автошколу. Займаюся відеомонтажем, пішла на курси. Вивчаю італійську мову, маю друзів. Але я хотіла би повернутися в Україну. Складно бути в чужій країні.
— Ви стежите за долею дитбудинку, в якому свого часу перебували?
— Це мій біль. По-перше, там змінили директорку. Там є діти, які знаходяться на апаратах і яких евакуювати було неможливо. Вони залишилися в дитбудинку. Прийшла русня і сказала: або адміністрація працює на них, або вони її змінять. Директорка відмовилася. Прийшов інший, який вирішив вивезти дітей у Росію. Спочатку вивезли 13 дітей, потім іще 16. Що і як із ними зараз, я не знаю.
Знаю, що більшість із вихователів поїхали. Дитбудинок розформовувався, але не так, як це було в задумах.
— Зараз усім важко планувати щось, інколи навіть на день і тиждень. Війна багато чого змінює та руйнує, однак вона не може забрати в нас мрії, навіть якщо змінює їх. Що робитимете після війни?
— Це дійсно дуже важке запитання. Мені здається, що від початку війни я перестала щось планувати. Дякую богові щодня, що прокинулась і роблю те, що зараз потрібно.
Коли закінчиться війна, я, мабуть, передусім поїду в Херсон, у дитячий будинок. Я їздила туди щоліта побачитися з друзями. На жаль, більшість моїх друзів виїхали за кордон і не планують повертатися. Будемо відверті, з інклюзивністю в Україні, м’яко кажучи, не дуже. За кордоном мої друзі почуваються більш автономно і впевнено. Я розумію, що і мені в Італії простіше. Навіть із транспортом. Але я хотіла би повернутися в Україну.
Матеріал створено в межах проєкту «ПОЧУЙМО ДИТИНУ», який реалізується «Українською мережею за права дитини» у партнерстві з Громадською організацією «Еммаус» у межах її проєкту «LOGIN: робота та інклюзія молоді з інвалідністю та сиріт у Харкові» за підтримки Регіону Ємілія-Романья (Італія).
Більше матеріалів Алли Котляр читайте за посиланням.