19 лютого 2012 р. виповнилося 20 років відтоді, як Верховна Рада України у 1992 р. «Золотий Тризуб на синьому тлі» затвердила Малим Державним гербом України. Згідно з чинною Конституцією України, тризуб як «Знак Княжої Держави Володимира Великого» є складовим елементом майбутнього Великого Державного герба.
Питання про те, як виник «Знак Княжої Держави Володимира Великого», які ідеї він містить у собі, дуже важливі для нашого суспільного розвитку. Характер їх обговорення 19 лютого 1992 року у сесійній залі Верховної Ради засвідчив, що історична правда про походження нашого національного герба ще не з’ясована, у тому числі й через суперечливі ідеологічні та політичні нашарування різних часів. Отже, спробуємо привернути до проблеми увагу громадськості та запропонувати свою версію походження цього символу.
На наш погляд, в основі тризуба лежить ранньохристиянський символ хрест-якір, який уособлює Віру і Надію. З’явився він на території України у перші століття після Р.Х., а його походження пов’язане з ім’ям святого Климента Римського, одного з перших християнських єпископів. Про цю людину серед дослідників історії церкви поки що не склалася єдина думка: багато вчених вважають його легендарною постаттю, дехто впевнений у тому, що це була історична особа. Ми дотримуємося другої точки зору, бо на її користь свідчать досить предметні й конкретні дані, але вони не є темою нашої публікації. Попри різні думки з приводу історичності особи св.Климента, пошлемося на слова І.Франка про те, що навіть легенда, «мов дух Гамлетового батька, в білий день виступає на сцену історичної дійсності, робиться фактом, а навіть важливим чинником історичної події…»
Отже, із легенд та історичних джерел відомо, що св.Климент був учнем апостола Петра і після мученицької смерті вчителя у 92 році став єпископом (папою) Риму. Активна діяльність єпископа навернула до християнства багатьох римлян, за що імператор Траян звинуватив Климента в непошані офіційних язичницьких богів. У 97 р. після Р.Х. його засудили на вічне заслання до Криму на каторгу в каменоломнях неподалік Херсонеса (Корсуня).
Але і в засланні Климент хрестив тисячі людей, навертаючи до християнства каторжан та мешканців Криму - греків, скіфів, сарматів. За рік такої активної діяльності святителя-каторжанина на півострові майже не залишилося язичників, було збудовано сімдесят п’ять християнських церков. За це імператор Траян 101 р. після Р.Х. наказав стратити Климента. Його відвезли на човні у Чорне море (сучасна бухта Козача в Севастополі – на сучасному фото – хрест-якір на цьому місці) і втопили, прив’язавши до шиї залізний корабельний якір. Охоплені великим жалем люди, котрі були присутні під час страти, молилися за втопленого. І сталося диво: на очах у всіх море відступило й відкрило тіло мученика. Наприкінці IV ст. після Р.Х. Римська Церква визнала папу Климента І святим мучеником.
У VI ст. після Р.Х. про власні відвідини гробниці св. Климента оповів у своїх записах архідиякон Феодосій. Місце кончини святого, за свідченням Феодосія, було тоді дуже шановане у християнському світі. Він пише: «...також місто Херсон, що біля моря Понта; там перетерпів муки святий Климент; гробниця його в морі, де було кинуто його тіло; цьому святому Климентові був прив’язаний на шию якір, і тепер у день його пам’яті весь народ і священики сідають у лодії, і, коли припливають туди, море висушує шість миль, і на місці, де перебуває гробниця, розкидаються намети й споруджується вівтар, і протягом восьми днів служаться там Літургії, і Господь робить там багато чудес…».
Це величне дійство відбувалося щороку протягом майже 900 років. Чутки про дива біля мощів св. Климента та про його чудодійний хресний якір від берегів Чорного моря докотилися до далеких країн Заходу і Сходу. Саме тоді святоклиментівський якір, увінчаний хрестом, стає символом головних християнських чеснот - Віри та Надії. А його численні зображення поширюються територією Криму та іншими землями.
Але з часом Чорне море перестало відступати, відтак стали забуватися життя, діяння та мученицька смерть св. Климента. З плином часу паломництво до гробниці зменшилось, а згодом - припинилося. Місцезнаходження мощів було забуте.
У 861 р. після Р.Х. відбулося віднайдення мощів папи Климента Римського рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм. Як свідчать джерела, глибини моря засяяли, а на його поверхні «з’явилась чесна глава, а потім і всі мощі святого Климента разом із якорем, знаряддям смерті мученика». Святині перевезли в Херсонес, де вони відразу стали місцем поклоніння християн. У місті відродилося поклоніння св.Клименту і хресному якорю. Тоді там будували нові церкви, прикрашені зображеннями хреста-якоря, та відливали монети із символом якоря або хреста-якоря.
Частину мощів священномученика святі Кирило і Мефодій відвезли до Константинополя та Риму. Саме у Римі в базиліці св.Климента почивають мощі святого. У частковому переліку багатств храму Святої Софії, складеному за наказом патріарха Константинополя Матфея І у жовтні 1397 року, серед мощів християнських святих згадуються і мощі св. Климента.
Близько 874 р. після Р.Х. мощами св.Климента архієпископ Моравії та Панонії Мефодій охрестив чеського князя Борживоя, його дружину та двох синів. Тому св. Климента вважають патроном слов’янської християнської літургії в Моравії і Богемії. В XI ст. моравські князі карбували монети із зображенням св. Климента і його хреста-якоря. З часом цей знак трансформувався у Словаччині в подвійний хрест на рогах якоря, а пізніше як патріарший потрапив на європейські герби.
Тепер простежимо шлях мощів святого Климента та його знака до Києва. Літопис повідомляє, що 988 р. пішов князь «Володимир з військом на Корсунь город грецький». Узявши облогою Корсунь і охрестившись та обручившись там із візантійською цесарівною Анною, перед поверненням до Києва прихопив він як трофеї «...мощі святого Климента і Фіва, ученика його, узяв також начиння церковне й ікони на благословення собі». За іншими даними, князь узяв із собою чесну главу святого Климента і, охрестивши нею Русь, поклав її у Святоклиментівську (Десятинну) церкву. Там перебувала не тільки чесна глава св.Климента і мощі його учня Фіва, а й мощі інших святих, також привезених із Корсуня. Німецький хроніст єпископ Тітмар Марзебурзький (1012 р.) свідчить у своїй «Хроніці», що бачив у цій церкві главу св. Климента, папи Римського. В описі смерті та похорону князя Володимира написано, що «він похований у великому місті Києві в церкві Христового мученика і папи Климента поряд зі своєю… дружиною; їхні саркофаги відкрито стоять посеред храму».
Наведені свідчення літопису дають підстави вважати, що, перебуваючи у Корсуні, князь Володимир особисто долучився до духовного подвигу св.Климента і охрестився біля його мощів та чудодійного якоря. Повернувся князь Володимир до Києва не лише з мощами святого Климента й іншими святинями. Вибравши для себе та для своєї держави нову віру, взяв Володимир у Корсуні за особистий і державний знак найпопулярніший тамтешній символ християнської віри. Саме його й розмістив на своїх монетах князь - хреститель святий Володимир. Цей герб став спадкоємним геральдичним знаком для його нащадків - Святополка і Ярослава. Особливо реалістичне зображення хреста-якоря в гербі на монетах князя Ярослава Мудрого. З часом княжий знак розвинувся у символи, відомі на території України як проквітлий (процвівший) хрест, або хрест на півмісяці.
Від часів князя Володимира святий Климент вважається небесним християнським першопокровителем Русі. Патрональність культу св.Климента в Києві позначилась на розписах Софійського собору, спорудженого за князя Володимира. Папу римського св.Климента в мозаїці зображено тут на одному з почесних місць - в апсиді головного вівтаря, а святоклиментівський хрест-якір неодноразово використаний у фресковому оздобленні храму.
В Україні тривалий час вшановували мощі св.Климента і символ його хресного якоря. Храми св.Климента будували в багатьох містах Київської Русі, і всюди їх прикрашали символами хреста-якоря. Тому й Святоклиментівська (Десятинна) церква була прикрашена плінфами із зображеннями тризуба, одну з яких знайшли під час розкопок церкви у 1912 р.
Культ св.Климента Римського нерозривно пов’язаний із християнізацією Київської держави за часів Володимира Великого та його наступників. Святий великомученик Климент був одним із перших проповідників християнства у землях, що сьогодні входять до складу України. На це звертав увагу Іван Франко, який у 1906 році присвятив окрему працю «Святий Климент у Корсуні. Причинок до історії старохристиянської легенди». За висловом І.Франка, «не з Візантії, а з Корсуня йде нова парость Климентова культу, що якійсь час досягає значної інтенсивності, але швидко також гасне і забувається на довгі віки - говоримо про культ цього святого на Русі. Звісток про цей культ, що починаючи моментом офіційного хрещення Русі, зустрічається на протязі ХІ і ХІІ в., лишилося нам небагато, та все таки, зібрані разом, вони виглядають як розкидана частина якоїсь більшої цілості і велять догадуватися, що культ сього святого в початках християнського життя наших предків був досить оживлений».
Підкреслимо, що св. Климент був одним із перших християнських архієпископів у I ст. після Р.Х., коли ще християнська церква не зазнала поділу на Західну та Східну і була вселенською. Єдине відоме пастирське послання св. Климента, чийого авторства не заперечують церква та історики християнства, - його Перше послання до Коринфян, центральна ідея якого полягає у подоланні розбрату та поновленні єдності.
На нашу думку, саме ці обставини мотивували поведінку Володимира Великого, який після хрещення у Херсонесі (Корсуні) доправив до Києва корсунські святині, передусім - мощі св.Климента, що стали головною реліквією Десятинної церкви. Це випливало також із чинних на той час норм канонічного права, на які Володимир Великий не міг не зважати, будуючи нову державу в Європі. А саме, закладаючи кафедральний собор новостворюваної держави, Володимир Великий та наближені до нього церковні діячі, зокрема Анастас Корсунянин, не могли не брати до уваги канонічні норми, ухвалені VІІ Вселенським (ІІ Нікейським собором) у 787 р. після Р.Х., які робили обов’язковим правилом наявність у храмах мощів святих. Обов’язковою умовою була й канонізація святого, а на той час св.Климента як одного з перших римських єпископів було канонізовано.
У цьому контексті цілком логічним постає і взяття Володимиром Великим символу священномучеництва св.Климента, хреста-якоря, або ж тризуба, як геральдичного символу династії київських князів, династії, що створювала нову державу в Європі.
На наше переконання, цим актом князь Володимир Великий:
- дав зрозуміти Заходу і Сходу, що він поділяє загальні цінності християнства і готовий до всебічної співпраці зі світською та духовною владою відповідних держав;
- заклав світоглядні та духовні основи національного державотворення, використовуючи погляди св. Климента для об’єднання людності українських земель навколо ідеї триєдності світобудови та змісту, який ранні християни вкладали у зображення хреста-якоря.
Загалом, саме хрещення князем Володимиром усієї Русі мощами св.Климента дало поштовх формуванню явища, котре останніми роками стало відоме під назвою «софійність київського християнства». Цей феномен, як пише знаний дослідник християнства Є.Харьковщенко, «полягає в таких релігійно-філософських і етнонаціональних рисах та особливостях, які істотно відрізняють його від візантійського і московського християнства: софійності з її дискурсом на ранньохристиянську і кирило-мефодієвську традицію, євангелізмі і паулінізмі; відкритості до християнського Сходу і Заходу; патріотизмі та антицезаризмі; києвоцентризмі й автокефальності; у синкретизмі прийнятого християнства з передхристиянською язичницькою культурою; його етноформувальній та етнозберігаючій функціях української нації як самодостатнього етнічного суб’єкта з виразним духовним обличчям».
Така політика невдовзі почала давати свої плоди. Загальновідомо, що онука Володимира Великого дочка Ярослава Мудрого Анна у 1049 р. стала королевою Франції і під час коронування присягала на Євангелії, привезеному з Києва. Це Євангєліє, що отримало назву «Реймське», авторитетними дослідниками, зокрема Л.Жуковською, датується як найдавніша книга, створена у Києві у першій половині ХІ століття. За місяцесловом Реймського Євангелія, день пам’яті св.Климента відзначався 25 листопада.
Пізніше майже всі наступні королі Франції династії Капетингів присягали на тому Євангелії. Можливо, до цього спонукала наявність у ньому загальних цінностей та ідей, висловлених св. Климентом, а не лише особа Анни. На жаль, 16 сторінок Реймського Євангелія («Євангелія Анни Ярославни»), що збереглися, не дають надійних підстав для такого висновку.
Деякі французькі джерела свідчать, що посольство, відряджене до Києва по майбутню королеву, повернувшись, привезло до собору в Реймсі частину мощів св. Климента з тих, що зберігалися у Десятинній церкві. А на печаті короля Франції Філіпа I, сина Анни, його зображено із хрестом-якорем у руці.
Викладене вище переконливо доводить, що святоклиментівський «хрест-якір» з’явився в історії нашої держави не випадково і є результатом прозорливої діяльності будівничого Київської Русі Володимира Великого.
19 лютого 1992 р. український національний герб відродився назавжди. Він є унікальною духовно-культурною пам’яткою історії європейської цивілізації. Для християн усього світу - православних та католиків - він уособлює один із головних символів - Віру і Надію.