- Дайтє карту мінних полєй! - попросив я командира. Він перезирнувся із заступником. Виникла пауза.
- Ну, карта иєсть... - сказав заступник. І врочисто замовк. Я подумав, що вони погано розуміють російську мову і мають на увазі велику оперативну карту, настінну. Почав "на пальцях". Топографічна двоверстка, де позначені місця розташування, проходи та інша військова лабуда. Пауза ставала незручною.
- Она у вас самодєльная? - я намагався здогадатися про причину незручності, поспіхом шукаючи її в східній гордовитості.
- Иєсть карта. Там міна нєту.
- А как ви вообщє... е-е-е… опрєдєляєте, гдє оні?
- Зачєм опрєдєлять? - зневажливо сказав заступник. - Всє і так знают, оні - вєздє.
- А можна хотя би поговоріть с тєм, кто ставіл? По какой схємє…. ну-у, почєму іменно там?
- Бабушька ставіл. Дедушька ставіл. Рєбьйонок. Какой разніца, а? Шоль, мєшок тяжолий, да? Сєл, отдохнул, міна поставіл. Дальше пашоль.
Два сумних факти і один страшний висновок. По-перше, у громадянську війну реально найбільший відсоток втрат - не від стрілецької зброї, а від мін. Його не враховують навіть у "санітарних втратах".
По-друге, у громадянській війні не буває "мирного населення". Або це не громадянська війна.
Люди різних політичних поглядів ще довго продовжують калічитися й гинути після офіційного припинення вогню, пожинаючи те, що посіяли. У нас - усе те саме. Особливо у відчуттях, які тільки починають проявлятися.
Відчуття раптової порожнечі, тривоги, солодкого очікування прийдешньої повномасштабної окупації та опору їй. Сни, у яких біжиш, кидаєш, ховаєшся і полегшено помираєш, прокидаючись. Чи навпаки? Прокидаєшся, коли помираєш? Однаково, перебираєш безцільно чотки чи перелічуєш патрони. Дивлячись у дзеркало чи в новини, уявляєш себе вбитим. Відчуття сорому, що живий, і радості, від якої соромно ще більше.
Від цього йдуть на інші війни і полегшено гинуть там, п'ють, убиваючи сп'яну товаришів по пляшці або вбиваючись самі. Сутінкова зона тому так і називається, що ні день, ні ніч. Усі можливі відтінки сірого замінюють акрилові фарби життя, яке в кращому своєму прояві залишилося в минулому. Якщо тебе, звісно, не вбили, а тільки покалічили. Не важливо - фізично чи духовно.
Фантомний біль у ніби ще наявних кінцівках - одна з найтяжчих психологічних травм. На неї страждають понад 70% ампутантів. Механізм виникнення (не плутати з причинами) не вивчений, усувається лише з часом, терміном до 10 років. Повністю зцілюються близько 15%. Є й безболісні фантоми, але від них людину плющить не менше.
Під час бою людина перебуває у зміненому стані свідомості. Надзвичайно високе, одномоментне вкидання гормонів, як частина програми спинного мозку з порятунку всього тіла, приводить до того, що людина бачить усі довколишні події гранично ясно. Картина світу стає зрозумілою до найменших подробиць, усі органи почуттів працюють, як ніколи, сильно й злагоджено. Настає неймовірне полегшення від того, що ви знаходите невербальні відповіді на всі невирішені питання вашого попереднього життя.
А потім, після війни, вся ця кришталева ясність зникає. Виникає відчуття, що вас обікрали, зрадили, але незрозуміло - хто. Зростає параноїдальна підозрілість до колишніх друзів і союзників. Свідомість полегшено вишукує в довколишній реальності справжні та мнимі загрози, масштабує їх, і спинний мозок знову посилає в головний команди щодо гормонів.
Це наркотичне підсідання на власну гормональну залежність породило інститут професійних найманців, "псів війни", які живуть від бою до бою, від здобичі до здобичі, і повністю вилучені з цивільної реальності, бо інакше їм не вижити. До речі, саме цьому інститутові найманців зобов'язана своїм становленням така нині миролюбна країна, як Швейцарія. Доки народонаселення не почало скорочуватися, оскільки браві гвардійці рвалися служити скрізь. У тому числі і в арміях, котрі воювали між собою.
Українська реальність, крім безпосередніх учасників боїв і прямих жертв, починає страждати на фантомний біль поділу країни. Загроза безнаркозної ампутації територій, до котрих раніше ніякого особливого інтересу не виникало, породжує масовий психоз з усіма наслідками, які спливають кров'ю. Інтерес до політичної географії те ж саме що інтерес дітей до атласу анатомії з замусоленими "сороміцькими" сторінками.
Посттравматичний синдром неможливо подолати, якщо борешся саме з ним, називаючи скорбними великими буквами. Але якщо вжити прийом "перенесення", то це працює. Коли мій брат не зміг ходити, і було зрозуміло, що цього вже не станеться ніколи, я сказав йому: "Уяви, що ти був на війні й отримав кулю в спину. Тебе підстрелили. Ти ж бачив Індонезію, Нікарагуа. І зараз живеш, весь час воюючи за те, у що віриш. Усі це знають. І ти хоробро бився, я завжди кому завгодно це доведу. Ну підстрелило тебе життя, солдате. Буває. Рузвельт країною правив, і нічого".
Йому страшно сподобалося, і він весело сказав: "Так, руки ж у мене сильні. Буду на руках бігати".
Ще працює констатація того факту, що організм людини так влаштований, що з втратою якоїсь однієї функції її енергія часто передається до інших. Це я до того, що коли Росія раптом страшно захоче отримати Севастополь, на 80% фінансований з державного бюджету, або навіть Крим, дотаційний на 70%, то наша економіка точно від цього удару оклигає. А ось фантомні болі будуть, звісно, неймовірні. Причому в тих людей, котрі їздять відпочивати влітку, як мінімум, у Туреччину.
Усміхайтеся й жартуйте, кохайтеся, прибирайте в будинку і в квартирі: все, що знижує драматичний пафос і відновлює гормональний баланс, - не просто бажане, а життєво необхідне. Дивіться частіше на зірки, а не в калюжі.
Зрозуміло, хочеться помсти. Це навіть не почуття, а архетипна можливість відновлення зміщеної "осі світу", відновлення історичної справедливості. На крайній випадок, усі рекомендації з тотальної помсти містяться у відомому підручнику "Як управляти Всесвітом, не привертаючи уваги санітарів".
Це я до того, що, по-перше, справжня помста - така страва, яку подають холодною. Чим вона холодніша, тим ближча до справедливості й законності, що робить ваше життя тривалішим. По-друге, ви ж хочете помститися величезній кількості негідників? Це правильно. Отже, ви в жодному разі не мусите сідати у в'язницю або втікати після першого акту справедливої помсти.
Цей замкнений логічний ланцюжок дозволяє вашим ненависті, гіркоті й нетерпінню перетворитися на більш осмислену і менш самогубну енергію. Вам не треба помирати за свої ідеї, хай це роблять ваші вороги. Будьте великодушними і дозвольте їм самостійно чинити самовбивчі дурниці. І не забувайте, що в групи месників об'єднуються лише слабкі. Тобто ті, для кого відомщення таким самим слабакам замінює нудну й кропітку працю зі знищення системи, що штампує кінчених негідників конвеєрним способом.
При цьому не можна бути милосердним. Я знаю, що це негарно звучить. Але милосердя прирікає людину з фантомним болем на бездіяльність. У підсумку це досить короткий шлях до самогубства. Цього не можна чіпати, цього не можна казати, так не можна вчиняти - та згинь воно все пропадом! І гине. Раніше воїни, щоб знайти спокій, ішли в монастирі і справді вчилися там милосердя. Але це були жорстокі добровільні в'язниці, а не сучасні санаторії духу.
Ми ж усе одно нікуди не підемо з лінії вогню, бо це - вогонь зсередини. Милосердя поширюється тільки на рівних тобі, мій поранений брате.
Живи довго.