Статус учасника бойових дій — одна з найбільш делікатних і контроверсійних тем у ветеранській спільноті. Як на мене, справжньою причиною й каталізатором незліченних емоційних суперечок та сотень потрощених списів є невідповідність семантичного значення вислову «учасник бойових дій» та його юридичної дефініції.
Стаття 5 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», яка й визначає, кого вважати учасниками бойових дій, містить надто широкий перелік осіб, які належать до цієї категорії ветеранів війни. Тут і «військовослужбовці, що проходили службу під час громадянської та Другої світової війни» (причому для отримання статусу УБД участь у власне бойових діях не є обов’язковою), і «військові та технічні спеціалісти та радники» СРСР, які працювали в зоні збройних конфліктів, виконуючи «інтернаціональний обов’язок», і «працівники сфери культурного обслуговування фронтів, які в період Другої світової війни або в період ведення бойових дій в інших державах виступали перед воїнами діючих армій, флотів, військових з’єднань і контингентів», і «особи, які в період з 8 вересня 1941 року по 27 січня 1944 року працювали на підприємствах, в установах і організаціях міста Ленінграда і нагороджені медаллю «За оборону Ленінграда» тощо.
Я не беруся судити, наскільки виправданий такий широкий перелік УБД, — лише наголошую, що, згідно з чинним законодавством України, для отримання статусу учасника бойових дій необов’язково брати безпосередню участь у бойових зіткненнях, горіти в танку, вбивати ворогів чи ховатися в шанцях від ворожих обстрілювань. Правильно це чи ні — питання до народних обранців. Я лише наважуся стверджувати: якщо правила гри визначені, вони мають бути однакові для всіх. А коли працівники прокуратури, що не доїжджали далі цілком мирного у 2015 році Краматорська, отримують статус учасника бойових дій, а медики-добровольці, які працювали в місцях тимчасової дислокації військових частин та у прифронтових лікарнях пліч-о-пліч із військовими медиками, — ні, то щось не так в «українському королівстві». Загалом, якби всі, хто наразі має в Україні статус учасника бойових дій (а це, на лютий 2021 року, понад 405 тисяч осіб), боронили Україну зі зброєю в руках і брали безпосередню участь у бойових зіткненнях з агресором, то ми б уже напевно визволили не тільки Донбас, а й Крим. Бо 400 тисяч обстріляних бійців — це більше, ніж збройні сили Франції, Польщі та Німеччини, разом узяті.
Чому я наважився знову порушити це делікатне і провокативне питання? Бо Міністерство у справах ветеранів (та Міжвідомча комісія при ньому, що встановлює статус УБД для добровольців) втягнулись у затяжні юридичні бої з ветеранами Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова, які відстоюють у судах своє право на отримання відповідного статусу. Наразі Мінветеранів програло три суди: дві справи в адміністративних судах Києва та Івано-Франківська й апеляцію у Восьмому апеляційному адміністративному суді у Львові. Всі названі суди встановили, що ПДМШ є «добровольчим формуванням, що було утворене або самоорганізувалося для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, брало безпосередню участь в антитерористичній операції, перебуваючи безпосередньо в районах антитерористичної операції у період її проведення». Також названі суди визнали незаконним і протиправним рішення Міжвідомчої комісії з питань розгляду матеріалів про визнання учасниками бойових дій відмовити у встановленні статусу учасника бойових дій ветеранам ПДМШ та зобов’язали Комісію скасувати ці рішення й ухвалити нові, з урахуванням правової позиції суду.
На часі нагадати, що ПДМШ — один із найбільших добровольчих медичних підрозділів, який утворили ветерани Революції гідності восени 2014 року. Імпульсом до його утворення стали абсолютно неприйнятні втрати українських бійців під Іловайськом, спричинені несмертельними пораненнями, коли десятки, якщо не сотні наших захисників можна було врятувати, надавши їм своєчасну та кваліфіковану домедичну і медичну допомогу. Перша ротація ПДМШ в зону АТО почалась у грудні 2014 року. Але справжнім бойовим хрещенням для наших медиків-добровольців стала Дебальцевська операція.
Через лави ПДМШ за більш ніж шість років його діяльності пройшло понад 500 медиків-добровольців зі 175 міст і сіл усіх областей України: від водіїв карет швидкої допомоги до головних лікарів медичних закладів та завідувачів кафедр медичних університетів. Ми працювали в півсотні локацій у зоні бойових дій: від Станиці Луганської на сході до Гранітного на півдні. Коли кількість наших пацієнтів перевалила за 50 тисяч, ми перестали рахувати. Майже сотня наших ветеранів відзначені державними нагородами, сотні — відомчими відзнаками. Десятки репортажів традиційних та електронних ЗМІ, зокрема й ZN.UA, задокументували роботу наших медиків у зоні бойових дій. Працювали пліч-о-пліч із військовими лікарями, як у місцях тимчасової дислокації військових частин, так і в прифронтових лікарнях.
Тому, коли парламент вніс зміни до Закону «Про статус учасників війни, гарантії їх соціального захисту», які дозволяли отримати статус учасника бойових дій добровольцям, ветерани ПДМШ щиро зраділи і стали готувати документи для подачі на розгляд Міжвідомчої комісії при Мінветеранів. На щастя, участь цих людей в антитерористичній операції була задокументована не тільки журналістами, а й Антитерористичним центром при СБУ, керівник якого залучав усіх медиків ПДМШ до сил і засобів АТО своїм наказом. Здавалося б, довгоочікуваний закон набрав чинності, документи зібрані — Мінветеранів має допомогти ветеранам російсько-української війни отримати заслужений статус.
На жаль, Комісія не тільки відмовила у встановленні статусу УБД, а й, прикрившись карантином, розглянула документи наших ветеранів у закритому режимі. Приводом до відмови став факт, що медики-добровольці ПДМШ на час залучення до сил та засобів АТО були «працівниками підприємств, установ та організацій». Оскільки Благодійний фонд «Перший добровольчий мобільний шпиталь ім. Миколи Пирогова», який з початку 2016 року виступав оператором проєкту ПДМШ, точно не наймав наших добровольців на роботу, залишається припустити, що вся вина наших ветеранів у тому, що на час перебування в АТО вони залишалися працівниками своїх лікарень, а з грудня 2016-го — навіть їздили у відрядження на підставі наказу МОЗ від 18.11.2016 № 1254 «Про організацію направлення медичних працівників, що добровільно виявили бажання надати медичну допомогу в районах проведення АТО». Чому прокурори, податківці чи представники небойових підрозділів СБУ, які їздили у відрядження в райони проведення АТО, мають право на статус УБД й отримали його, а медики-добровольці ні, — питання риторичне…
Втім, після рішення різних судів першої та апеляційної інстанцій, здавалося б, суперечки про те, чи був ПДМШ «добровольчим формуванням, що було утворене або самоорганізувалося для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України»; чи були медики-ветерани ПДМШ саме добровольцями, а не силоміць відрядженими на фронт «працівниками підприємств, установ та організацій», мали б припинитися. Це встановлений юридичний факт. Але, на превеликий жаль, Міністерство у справах ветеранів та Міжвідомча комісія не мають наміру капітулювати. Користуючись тим, що суд не може встановити статус УБД замість Міжвідомчої комісії, а також «колективною безвідповідальністю» колегіального органу, Мінветеранів із затятістю, вартою кращого застосування, продовжує відмовляти нашим ветеранам у встановленні статусу УБД та оскаржувати судові рішення про неправомірність дій Комісії.
Коли наша справа почала набувати розголосу, на нас вийшли побратими з «Чорного тюльпана», які займалися на фронті тими, кого професійним сленгом називають «вантаж 200». Виявилося, що вони виграли у Мінветеранів та Міжвідомчої комісії навіть касацію у Верховному суді. Та це аж ніяк не вплинуло на рішення Комісії по суті. Персональний склад якої, до речі, чомусь неймовірно важко знайти у відкритому доступі.
Війна Мінветеранів проти ветеранів триває. На жаль…