Навряд чи колишнього директора Національного інституту стратегічних досліджень Андрія Єрмолаєва можна назвати незалежним експертом. Як справедливо зазначає сам політолог, у владі він не новачок. Два роки роботи в адміністрації президента Леоніда Кучми, два - помічником прем'єр-міністра Валерія Пустовойтенка, тісна співпраця очолюваного ним Центру соціальних досліджень "Софія" з "газовою групою" і майже чотири роки роботи на посаді директора НІСД. Увесь цей час колектив інституту на чолі з Єрмолаєвим працював над розробкою стратегії розвитку країни для президента Віктора Януковича. "90 зі 100% проблем, що фігурують у політичному меню, вирішував інститут, і є проекти рішень". Але переважно Єрмолаєв писав "у шухляду". У президентську шухляду. Бо далеко не всі пропозиції були затребувані, а значна частина взятих на озброєння спотворювалася, інколи - до невпізнанності, на етапі реалізації.
За роки роботи на різну владу жорсткі в оцінках люди називали Андрія Єрмолаєва лоялістом. Сам він вважає, що школа інтелектуального менеджменту влади цінна, незалежно від того, на яку політичну силу працюєш.
Дехто порівнює Андрія Єрмолаєва з російським політологом Станіславом Бєлковським, уточнюючи, що наш - обережніший, але й глибший. Справді, обидва інтелектуали в різний час і в різних країнах очолювали інститути стратегічних досліджень, а потім вийшли у відставку. Український політолог - услід за давнім товаришем та патроном Сергієм Льовочкіним, який опинився нині в опалі і змінив посаду голови адміністрації президента на формальне звання його радника.
Сидіти склавши руки екс-директор НІСД не планує. Нещодавно було оголошено про створення з ініціативи й за фінансової підтримки Сергія Льовочкіна аналітичного інституту "Нова Україна", що його очолить А.Єрмолаєв. І хоч би як скептично відгукувався дехто про цю затію, вважаючи її ходорковщиною, в оцінках самого Андрія Васильовича як висококласного професіонала одностайні абсолютно всі. Думка такої людини з приводу поточних подій у країні, а також варіантів розвитку ситуації, безумовно, цікава.
Зоряне небо і моральний закон
- Андрію Васильовичу, створення аналітичної структури під патронатом екс-глави адміністрації президента Сергія Льовочкіна "Нова Україна" - це для вас вимушена необхідність, можливість стати над сутичкою чи щось іще?
- Ми співпрацюємо і дружимо багато років. За його підтримки й ініціативи я очолив НІСД. Сергій Льовочкін не тільки досвідчений держменеджер, а й хороший економіст, доктор економічних наук. Тому коли зайшла мова про те, що робити далі, ми вирішили, що потрібен новий експертно-науковий колектив, який продовжив би роботу над програмами й проектами модернізації країни. Потрібен, умовно кажучи, план творення оновленої країни.
Зі мною мої друзі й партнери по центру "Софія", колеги з інших інститутів.
Новий інститут не буде сухою академічною структурою. Ми зберігатимемо напрями, в яких сильні - міжнародна геополітика, держбезпека, політична філософія, екологія, аналітична соціологія, культурна політика й геокультура. Будемо орієнтовані на те, щоб і держава, і міжнародні організації отримували від нас не просто оцінні судження, а проекти політик і практичних рішень. Таку роботу я й називаю інтелектуальним менеджментом. Для України сьогодні - це, по-моєму, питання номер один.
- Як ви оцінюєте час, країну й нинішню ситуацію, в якій вам знову доведеться стати незалежним експертом? Наскільки взагалі сьогодні можна бути незалежним експертом, журналістом, політиком?
- Затерли ми слово "незалежність". Бути незалежним - означає бути освіченим, уміти самостійно мислити й ухвалювати рішення, будучи при цьому, можливо, залежним у плані роботи, управління, навіть в особистих стосунках. Абсолютно незалежними бувають тільки божевільні люди. Але те, що мені за цей час дуже хочеться того самого зоряного неба й морального закону, - правда. Це я й називаю незалежністю. Я не уникаю відповіді, а так відповідаю.
"Чужі" серед "своїх"?
- Початок протестів і поява Майдану були несподіваними для влади?
- Спілкуючись із політиками, які приходять сьогодні у владу завдяки парламентським виборам або несподіваним швидким призначенням, я стикаюся з таким феноменом: багато хто із цих політичних "акселератів" мимоволі починає розшаровуватися на дві різновеликі групи. Частина з "прибулих" молодих так і залишається бізнесменами, корпоративістами й т.п. Менша ж (незалежно від того, з якої сфери вони прийшли - бізнесу, сфери послуг чи громадської діяльності) починає потихеньку вивчати власну країну - дуже велику, складну й багатокомпонентну. І доходить думки, що для цього потрібно відсунути в бік свій партійний чи бізнес-офіс, оскільки країна не дозволяє обмежуватися лише особистим інтересом. Інакше раптом починаються кризи, великі й маленькі конфлікти.
Багато хто досі не може зрозуміти: "Чому люди піднялися? Ми ж їм і зарплату платимо, і закони ухвалюємо...". Доводиться пояснювати, що суспільство живе приблизно так само, як малий колектив або сім'я. Відчувається все. І коли люди відчувають, що політики, які приходять у владу, в телевізорі кажуть одне, а реально займаються тільки собою, то рано чи пізно конфлікт неминучий. Влада наразилася на конфлікт, породжений саме ставленням "ломакою по голові", яке люди відчули, причому останнім часом - і в буквальному значенні. Відчуття несправедливості й небажання більше так жити і стали головними психологічними причинами того, що зараз відбувається. Багатьох представників влади прості громадяни сприймають як "чужих", хоч що зараз пояснюй і хоч що підписуй.
За цей час виявилася проблема, яку я вважаю ключовою і над якою треба працювати. У нас дуже популярними стали слова "реформувати", "переобрати". Багато хто поділяє теорію корпоративної держави (одна з державних форм авторитаризму, за якої основні колегіальні органи формуються з представників професійних корпорацій, суворо відібраних урядом. - Прим. авт.) у застосуванні до України. Але, як на мене, все - ще складніше. Державний механізм виявився розібраним на окремі інститути, кожен з яких був приватизований у приватний спосіб. Сьогодні ми маємо країну, якою з допомогою державних інститутів керує корпорація. Це вже не корпоративна держава, а щось інше. У чому це проявляється? Жоден інститут не працює так, як його закладено, - як елемент державної машини. Прості громадяни приходять у суди і не знаходять справедливого захисту своїх прав. Вони сподіваються на захист міліції, а наражаються на корупцію і жорстокість. Громадяни обирають парламент, але у відповідальні періоди він працює як телевізійне шоу, а не законодавчий орган країни. Тому очевидно, що всім нам потрібно крок за кроком відтворювати державу як систему національної самоорганізації та самоврядування.
- Ще років 20 тому зарубіжні експерти пророкували можливий розкол України. Чи вважаєте ви актуальною цю тезу сьогодні? Чи є лінія розколу в країні й суспільстві? Якщо так, то де вона проходить? Захід-Схід? Бідний-багатий? Які чинники формують паралельні реальності?
- Перестаньте дивитися на карту, подивіться на саму країну. Розколотися - це в сенсі хтось паркан поставить? Чи, може, нові держави з'являться? Саме слово "розкол" створює психологічний ефект майбутньої катастрофи.
Нічого не розколеться. Так, на жаль, як показало життя, у цій країні можливі конфлікти в жорстокій формі. Країна є багатоукладною і в соціальному, і в економічному планах. І відмінність ця проходить не по берегах, а живе в історичній пам'яті й практичному досвіді відносин. Це відмінність радянського й європейського цивілізаційних укладів. І апологети українсько-російського протиставлення в цьому сенсі або чогось не розуміють, або примітивно спекулюють на побутових стереотипах.
Ці два уклади - радянський і європейський - по-різному облаштовані й формувалися в різний час. Для одних актуальна пам'ять вимірюється сотнею-двома років (життя, робота, символи, звички, історія міста), для інших - майже півтисячею. Одні регіони розвивалися вже в епоху освоєння південних степів та індустріалізації, і їхня особиста й колективна історія пов'язана із цим історичним часом. А інші у своїх містах пам'ятають іще Магдебурзьке право. Але все це - громадяни однієї країни. І важливо розуміти, що сучасна Україна не відроджується, а є новим проектом. У такому складі території України в історії не було. Вона сформувалася на карті в радянський час, а заснована була в 1991-му. Отже, ми - свого роду пострадянська "центральноєвропейська Америка". І тільки-тільки стаємо на ноги - обмацуємо себе, опановуємо, вчимо мови, перечитуємо літературу, порівнюємо історію.
Незалежній Україні 23 роки, але психологічно українське суспільство - підліток. І це дається взнаки насамперед у поведінці людей - у категоричності поглядів, бажанні тільки своєї правди.
Однак процеси останніх років показали, що час, коли відмінності в історії були причиною боротьби, поступово минає. Більшість українців уже прийняли одне одного. Бажання бути українцем і жити в цій країні є на Сході, на Заході, на Півдні й у Центрі. Бажання жити разом, але наразі все ще намагаючись довести свою історичну правду.
Я боюся не розколу, не федералізації (вважаю це нереальним зараз), а того, що в нинішнього конфлікту виявилося глибоке соціальне коріння (високий рівень корупції, велике соціальне розшарування, порушення прав і свобод, незахищеність, перетворення представників влади, особливо на місцевому рівні, на неофеодалів). Досягнуто точки кипіння, і події, пов'язані з силовим розгоном молоді після Вільнюського саміту, стали лише приводом для протестів. Минулі локальні бунти та врадіївки отримали національний порядок денний.
У протестах є національний і демократичний складники. Але база - соціальна. Люди більше не хочуть терпіти несправедливість. Нинішні події - це не революція в класичному значенні. У цих стихійних соціальних протестах немає жодної позиції, пов'язаної з радикальним переворотом життя. Базова ідея проста - люди хочуть жити за наявними, але, на жаль, не діючими законами.
Інша річ (у цьому більше як плюс, так і небезпека того, що відбувається), що в протестного процесу немає однозначних кумирів і лідерів. Він тому такий складний і багатомірний. Якщо зважити на те, що в цей потік протесту залучені різні соціальні верстви й покоління, то вони приходять туди з різних причин. Хтось - через бідність, хтось - через те, що обмежують його бізнес, а хтось - з моральних міркувань, за ідейним вибором. Різні причини й мотиви зумовили різномовність. Молодь хоче в Європу й вважає це ключовим. Люди старші, особливо пов'язані з бізнесом, борються за маленьку свободу, яка стала неможливою. Будь-хто може відкрити бізнес, але вести його складно. Коли ці люди збираються разом на майданах, виникає ефект єдності, бо не чути окремих голосів. Будь-який політик, артист, виходячи на трибуну, відчуває енергію піднесення, і йому здається, що він потрапляє в резонанс. Але насправді ніхто досі так і не розібрав купу з тих причин і мотивів. Нікому наразі не до снаги створити механізм об'єднання всіх цих малих груп.
Історія свідчить, що будь-який стихійний соціальний рух або звалюється в радикалізм, або підкоряється чиїйсь нав'язаній політичній волі, якщо вона раптом стала найбільш переконливою та дієвою. У цьому загадка будь-якої ідеології, яка представляє часткове як загальне. А політичний лідер - цей той, хто повинен видати свій інтерес як загальний, щоб за ним пішли. У майданному процесі якраз і розгортається боротьба за таке лідерство, хоча й без особливого успіху.
Якщо перший етап протесту був пов'язаний з емоційним відчуттям єдності й спільності якихось найпростіших вимог - щоб усе було добре і не було погано, то потім розпочався процес внутрішнього "брунькування" за інтересами й соціальними групами.
- Тобто поведінка кожної соціальної групи ситуативна?
- Так. Бо на сьогодні в цьому соціальному протесті не викристалізувалися головна рушійна сила й загальний порядок денний. Зрозуміло, як не потрібно, але як далі - ніхто не відповідає.
Більше того, якби від самого початку влада поводилася мудріше й не демонструвала так жорстоко, що не збирається поступатися, то, можливо, перша хвиля соціального протесту зійшла б набагато швидше. Подальше ж розгрупування призведе до того, що Майдан і далі буде політизуватися. Але, на мою думку, найближчим часом там з'являться зовсім нові громадянсько-політичні альянси, які дистанціюватимуться від політичних кумирів Майдану, намагаючись представити свої погляди, що зараз формуються, як прагнення й завдання всього руху. Це логічний наслідок. Просто цей процес не відбувається так швидко. Там будуть і радикальний, і помірний напрями. Уже зараз проявляються нові інтелектуальні, культурні, творчі "майданні" кластери. Цей процес став можливим, коли і учасники, і сторонні спостерігачі, та й противники протестів, вийшли зі стану травматичного шоку від перших силових сутичок.
- Скільки таких розбіжностей може існувати одночасно? Це добре чи погано для суспільства?
- Є виражений генерацій ний сегмент - покоління студентської молоді. У неї чіткіше сформульована мета та її образ, тому вона готова діяти. Європейська мрія стала для неї першою "утопією", яку вона хоче реалізувати у своєму житті. Регіональні розбіжності не такі істотні. Можливо, молодь західних регіонів, центру, столиці більш романтизована.
Взагалі, участь жителів східних областей - особлива тема. Свого часу було багато критики на адресу так званих антимайданів, куди приїжджали цілі колективи підприємств, бюджетники. Звичайно, був якийсь момент штучності, заорганізованості. Але треба враховувати, що для багатьох поколінь, які проживають в індустріальних областях, походи на мітинги, участь у суботниках, профспілкових справах, які тепер трансформувалися в акції підтримки партій або лідерів, - звична річ. Тобто чинять вони щиро, але по-іншому поводяться. У них набагато менше досвіду громадянської самостійності. Неприпустимо принижувати цих людей за їхні погляди й сприйняття. Вони так само хочуть справедливого життя в хорошій державі. "Картинка світу" виявилася перевернутою. Учасники як майданів, так і антимайданів стали заручниками символів і політичної доцільності. А соціальний порядок денний у разі погіршення кризи може сколихнути й східні області, що істотно змінить ситуацію в країні й "перезавантажить" протестний рух. Про це мусять пам'ятати представники влади, які загралися в символи. Тому спроба розділити на східняків і західняків, я вважаю, злочинна.
Друга група - регіональний і малий бізнес. Саме регіональний, бо він найбільше страждав і частіше втрачав.
Третя - середній міський клас. Тут і Київ, і великі регіональні центри. Тут мікс бюджетників, міської інтелігенції. Їхня позиція має моральний характер - підтримка тих, хто вийшов. Її не можна назвати пасивною, швидше - супутньою. Ці люди просто переживають зі сльозами на очах. Особливо яскраво це було видно, коли кияни мільйонною ходою вийшли захищати Майдан. Це гуманістичний порив, який складно перекласти політичною мовою.
Четверта, окрема група, - середній міський бізнес. Тут, мабуть, явно присутні корисливі інтереси. Колись мої колеги говорили про Майдан-2004 як про конфлікт мільйонерів з мільярдерами. Але маємо враховувати, що в нас виник феномен швидкоростучих неоолігархів. Їх поява пов'язана з тим, що в цілих сферах, напрямах та окремих галузях раптом різко були монополізовані фінансові ресурси, ринки, торговельні мережі. При цьому середній бізнес зіткнувся з митницею, перевірками, монополією на оптовому ринку, використанням неринкових прийомів конкуренції, корупцією на тендерах, поставках. І ці люди допомагають протестувальникам грошима. Наскільки я розумію, такі інвестори активно підтримували протести проти місцевого начальства, бо хотіли скинути місцеву монополію.
Осібно, гадаю, стоїть покоління "дітей війни". Тут працює генераційний чинник. Це ті, хто дивився на нинішні події в країні як на повернення до минулого, якого вони не хочуть. Це не політична поведінка, а, швидше, генераційно-психологічна. Для цих людей це боротьба не за свободу і Європу, а за майбутнє дітей.
У моральному плані в усіх цих людей багато спільного. Але в мотиваційному та поведінковому - багато різного. Тому "майданний простір" до останнього моменту не був заполітизований. На відміну від 2004-го, коли були чіткі й конкретні політичні цілі, лідери, у 2013-2014-му цілі більш розмиті.
Найбільш виражена позиція сьогодні, як на мене, у молоді й малого бізнесу. Вони говорять мовою проблем, які, якщо не вирішить влада, вирішуватимуть вони самі.
Хто слабко проявив себе? Мені здавалося, що в цій ситуації активнішим мав би бути самоуправлінський актив. У цьому випадку маю на увазі не окремі політизовані облради, а самоврядування як національний актив, який має багато причин критикувати центральну владу - за зволікання з реформою самоврядування, приниженість із фінансами, тотальну бюрократизацію, відкоти тощо.
Тому, якщо й проводити дострокові вибори, то не парламентські і не президентські (це тільки каталізує кризу), а, швидше, місцевих органів влади. Наявний депутатський склад виявився слабкішим за новий громадянський актив. Багато людей на місцях, беручи участь у громадянських акціях, готові брати на себе відповідальність за свою територію, регіон, місто.
- Серед тих, хто не підтримує Майдан, теж можна виділити якісь групи?
- По-перше, без сумніву, - практично весь управлінський клас. Так уже вибудувана нині державна машина, що критерії лояльності, корпоративізму стали домінантними. Тому не варто очікувати тут появи якихось протестуючих груп.
По-друге - вся силова сфера. Останніми роками цьому сектору справді приділялася велика фінансова увага. Вони мають сформовану позицію і підтримують не стільки державу, скільки владні структури.
По-третє, - практично весь великий капітал. Незалежно від того, як іде розгрупування і хто кого підтримує. Олігархи відчувають інвестиційні й бізнесові ризики, але треба пам'ятати, що вся ця система в цілому допомагала їм зберігати капітал і специфічну систему його нагромадження. Інша річ, що в цій сфері великого капіталу відбулося швидке розшарування на старих і молодоолігархів. Але це їхні внутрішні конфлікти.
По-четверте, - покоління війни. Найстарша частина суспільства, яка здебільшого по-іншому ставиться до історії, залежна від державної допомоги, дуже уразлива в кризах, гадаю, теж зараз орієнтована на підтримку влади й зрозумілого їй порядку речей.
Ну й, по-п'яте, - якась частина старої індустрії. Давно вже минули розпролетаризація та відплив висококваліфікованих кадрів. А от та частина працівників, які психологічно, за навичками й територіально пов'язана зі своїм виробництвом, сподівається на те, що в стабільній системі ними займуться, допоможуть, думаю, теж електорально й психологічно підтримує ідеї старого порядку.
Об'єднання - перетравлювання, а не відтворення співпричетності
- Ну і як усі ці паралельні реальності склеїти в єдину, де настане мир? Доступ до інформаційних джерел хіба не впливає на формування цих кіл?
- Дуже часто різні трактати й статті про сьогодення розпочинаються зі слів: "Ми живемо в дуже мінливому глобалізованому інформаційному світі...". Це правда. Останні місяці кризи показали: Інтернет перемагає телевізор і в Україні. Але мусимо все-таки враховувати, що інтернет-простір обмежений. Там молодь, економічно сильні люди, люди повітря, як їх називають. Але цей простір досі не має жодного стосунку до інших верств населення, які перебувають під впливом ТБ, радіо, газет. А це, як правило, різна інформація. Насамперед - якісно. І головне: Інтернет - діалоговий простір, а телевізор - одноканальний, з ним не посперечаєшся.
Крім того, країна сильно деградувала інтелектуально. Культурологи запровадили поняття "вторинної дикості". Може, це й грубувато, але, за великим рахунком, - правда. Інформаційний агітпроп, мильні серіали, спорт, дуже локальне спілкування призвели до того, що навіть люди з дуже доброю базовою освітою слабко уявляють, що переживає країна, як вона сьогодні влаштована, яка в неї економіка. Я вже не кажу про те, що пов'язано з політикою та політичними смислами. Тому в нас немає серйозного інтелектуального діалогу, який спочатку мав би відбуватися в гуманітарному класі, оскільки потрібні смислові відповіді - хто ми, що ми, що з нами відбулося й відбувається.
Другий момент - потрібні якісні зміни в новому медіапросторі. Сьогодні це навіть не стрічка, а конвеєр новин. Потрібні продукти, які формулюють цілісні відповіді й відчуття суб'єктивної позиції. Учасник діалогу, журналіст, блогер, експерт повинні дати собі право й навчитися висловлювати своє розуміння того, про що пишуть чи говорять, а не транслювати політичну позу й емоцію. Я думаю, що перебудовна журналістика була на голову вища за те, що ми бачимо зараз. Потрібні нові мережеві простори, де не існує спрощеної однозначної подачі подій, які мають постійно "перетравлюватися" в колі людей, здатних мислити глибше, ніж просто обивателі-споглядачі. Те, що медіапростір виробляє сьогодні, - просте відтворення відчуття причетності й емоційного стану. До чого в майбутньому призведе такий вплив на психіку й свідомість людей - ще потрібно буде вивчити й зрозуміти.
- Можливо, відсутність нових лідерів пов'язана з тим, що розвиток суспільства пішов шляхом соціальних мереж, де є кола за інтересами зі своїми авторитетами, але не лідерами?
- У нас уявлення про лідерів багато в чому пов'язане зі стереотипами, які відображають будову національної політики років сто тому, коли були чітко виражені класи, інтереси яких більш-менш представляли їхні ідеологи. У сучасному постдемократичному багатоукладному "світі елітократії" (хай вибачать мене колеги), де вибори - лише один із безлічі інструментів легітимації, у політиків немає потреби самостверджуватися як представникам якогось зрозумілого соціального інтересу. Вони стали "проблемними". У суспільства є набір імовірних спільних проблем, і більшість політиків борються за їх вдале емоційневираження, тобто за медіахаризму. Часто це взагалі ніяк не пов'язано з їхньою особистістю. Відійшла в минуле епоха соціальних лідерів, настала епоха медіахаризми. Лідери нашого часу - лідери не поглядів і доктрин, а ремарок, слоганів і меседжів.
Варіанти
- Як розкермувати ситуацію, що склалася? Які ваші прогнози? Як і куди маємо рухатися, щоб не допустити повторення?
- Я переконаний, що переважна більшість людей - як учасників протесту, так і представників влади - насправді знають, що потрібно робити. Але одні бояться, а інші вважають, що за рахунок таких рішень можна щось особисто отримати. Навести порядок у системі правоохоронних органів можна швидко. Проблеми там стали очевидними. Але для влади ця сфера - елемент самозахисту. А депутати - хто не наважується, хто побоюється, хто не хоче брати на себе відповідальність.
Однозначно ситуація показала потребу прискореної реформи самоврядування. Бо це відповідь на запитання, як організувати території і як демонтувати регіональний феодалізм.
На поверхні - необхідність переформатування бюджетного механізму.
Потрібен якісно новий діалог з ЄС і, вибачте за банальність, відновлення авторитету держави як міжнародного гравця (з іміджем країни, як здається, справи кращі).
З огляду на те, що в цій системі, на жаль, немає явних внутрішніх авторитетів, які взяли б на себе відповідальність (ні у владі, ні в опозиції), то, вочевидь, нам не уникнути загострення соціальної кризи та другої хвилі протестів.
- Хіба криза тільки соціальна, а не системна?
- Цього я не заперечую. Але ми зараз говоримо про те, що відбувається в ці дні.
- Класичне визначення революції, це коли низи не хочуть жити, а верхи не можуть управляти по-старому. Хіба ми не це спостерігаємо? Ви боїтеся слова "революція"? Дехто каже "громадянська війна"...
- Ні. Це різні планети. Революція передбачає якісне ламання системи. Але такого запиту немає. Громадяни не закликають до зміни конституційного ладу, ставлення до власності або радикальної зміни традиційних укладів. Це, швидше, повстання - опір тому, що встановлено, але без відповіді "як по-іншому". Люди не йшли ламати державу, дробити її на частини, повертати царизм або гетьманізм. Їхні вимоги, за великим рахунком, навіть консервативні - вони хочуть повернути те, що записано в Конституції і законах. Національна демократія як система була у нас встановлена наприкінці 90-х років. Інша річ, що потім розпочалася мутація використання цього механізму. Ось тому для багатьох закордонних спостерігачів події в Україні нагадують те, що відбувалося наприкінці 80-х - початку 90-х у країнах Центральної Європи.
Із приводу того, що ми переживаємо. Ці два тижні мають визначити нам вектор розвитку. Тижні надій на те, що політичний клас іще сам може впоратися в пошуках рішення щодо будови політичної системи й технічного компромісного уряду на парламентському майданчику. Мені здається продуктивною ідея Марини Ставнійчук про Конституційний меморандум. Адже рішення про зміну політичної системи не має "ламати" основи конституційних процедур. Інакше довіра до Конституції остаточно зникне. Меморандум і продовження легітимного процесу підготовки та внесення змін до Конституції - більш розумний і виважений варіант.
У сухому залишку вибирати доведеться з трьох варіантів.
1. Політичний компроміс, поступки щодо уряду та його технічний склад, діалог з учасниками протестів, демонтаж перших ознак регіонального сепаратизму й двовладдя, переговори з ЄС, м'який вихід на вибори 2015 року.
2. Парламентський тупик, розпуск парламенту при збереженні нинішнього складу виконавчої влади, каталізація соціально-політичної кризи через агресивну передвиборну кампанію "всіх проти всіх", конфліктний склад парламенту й новий, більш масовий виток кризи до літа 2014-го. Хід самої дострокової кампанії описувати не хочеться - жорстко буде в кожному окрузі, кожній області.
3. Затягування паузи, спроба "видавлювати" протестувальників на тлі малоефективного парламенту, посилення тиску зовнішніх гравців, на жаль, теж веде до другої протестної хвилі в прискореному варіанті.
А силового варіанта не допускаю, тому що не допускаю. Його наслідки можуть бути просто катастрофічними для всіх.
Шанси на політичні рішення поки що зберігаються, але тануть на очах.
Потрібно розуміти, що у випадку другої хвилі протестного процесу, що більше нагадуватиме стихійні повстання, у нього буде залучено велику кількість людей. Почне давати збої система захисту влади. І ми знову матимемо трагедії й відкриті конфлікти. Країна переживе новий шок, якого поки що не переживала жодного разу. Адже за громадянськими конфліктами буде прихована й нова позиція співгромадян - вижити без держави за будь-яку ціну. З огляду на те, в якому стані перебуває державна машина, хвиля громадянських конфліктів може підірвати основи державності.
- Що сьогодні залежить від політиків, а що від суспільства? Наскільки, по-вашому, договороспроможні влада і опозиція?
- Політики все-таки відповідають за події в країні. Адже вони отримали мандат довіри. В їхніх руках "легітимні" механізми ухвалення та реалізації рішень. А в простих людей - тільки совість і власні сили. У них немає можливості вирішувати долю країни, а в політиків є. Але якщо політики із цим не впораються, тоді суспільство запускатиме механізми самоорганізації.
Уроки
- Країна розпадеться на врадіївки?
- Не розпадеться, а може перетворитися на величезну кількість атомів, які доведеться збирати заново. Не хотілося б проходити цей шлях...
Хай нам буде уроком те, що вже сталося. По-перше, очевидні всі проблеми, без розв'язання яких ми не вийдемо з кризи. Їх очевидність - дуже важлива. По-друге, люди вчаться бути справжніми громадянами. А це складна школа, якої не замінить жоден підручник. І, по-третє, Україна все ж таки стійка у своєму виборі демократичного устрою, європейських цінностей свободи, справедливості й внутрішньої єдності, попри все.
- Чи реальна поява політичних партій з рухів Майдану?
- Два місяці - надто малий строк, щоб виокремитися в дієздатну політичну організацію. Лідери, які народжуються в майданному русі, - це лідери локальних дій у локальних ситуаціях. Для країни - вони ще не лідери. Вони повинні пройти дуже тривалий шлях самоактуалізації, стати пізнаваними й відомими.
Однак ми входимо в другий етап - або друга хвиля, або політичне подолання кризи, - і, думаю, зараз активно ростимуть нові політичні організації. Є явна ніша для партій соціально-демократичного напряму. Безперечно, виросло праве крило, причому більш радикальне, ніж "Свобода". Мабуть, і все. Скоріш за все, те, що сталося, дасть поштовх розвитку нових громадських організацій - за інтересами, сферами діяльності, напрямами. Люди за цей час відчули - якщо активно захищати свій інтерес, можна чогось домогтися.
- Багато хто казав, що українці не відбулися як політична нація, бо не боролися за свою незалежність, і не була пролита кров. Зараз це сталося? Ми народилися як політична нація? Зрозуміло, що це тривалий процес, але все-таки?
- Я не сказав би, що вже народилися. Але те, що народжуємося, - факт. У цього, на жаль, буде ще кілька, можливо досить гострих фаз, допоки національна ідея не буде чітко виражена. І, безперечно, вона не може бути націоналістичною.
Національна ідея - це ж не формула, а практична дія постійної самоорганізації суспільства в націю, і саме ця дія відображається, виражається в "головній ідеї", умовно кажучи. Ми вже зрозуміли, що нам треба бути разом, і починаємо самоорганізовуватися. При цьому ми поки що не маємо відповіді на головне запитання - навіщо? Українці добре вміють разом виживати, але жити разом поки що не навчилися. Тому й гасло-ідея останніх місяців "Україна - це Європа" - лише початок, частина більш дієвої формули розвитку молодої громадянської нації. І в цього гасла-ідеї має бути продовження.
Ситуація останніх двох місяців показала, що українці вчаться жити разом. Приходить загальне усвідомлення того, як важливо мати правильний уряд і парламент, і щоб усе це правильно працювало.
Тож те, що відбувається, - не революція в класичному розумінні, а, швидше, "морально-громадянська революція". !zn