Нещодавно Асоціація міст України звернулася з публічним листом на адресу міністра соціальної політики Оксани Жолнович, заявивши про загрозу припинення виплат на оренду житла внутрішньо переміщеним особам (ВПО). Дискусія, що мала вестися всередині влади, виплеснулася назовні. Буквально за кілька днів свої невтішні висновки про реалізацію урядом державної стратегії щодо ВПО опублікувала Тимчасова спеціальна комісія (ТСК) Верховної Ради України з питань захисту майнових та немайнових прав внутрішньо переміщених осіб. Сколихнули вимушених переселенців і січневі заяви віцепрем’єр-міністра, міністра реінтеграції Ірини Верещук про необхідність «оптимізувати» виплати ВПО.
Чи буде зменшено виплати на проживання для вимушених переселенців? Чи має Кабмін план і прогноз щодо їхньої роботи, житла та фінансової підтримки? Чи зробила влада висновки після провалу держполітики допомоги ВПО в першу фазу війни 2014-го, коли більшість українців, які виїхали з Луганської та Донецької областей, змушені були повернутися назад? Наскільки реалістичними й обґрунтованими на тлі того, що відбувається, є заклики президента Зеленського до українців, які після 24 лютого 2022 року перемістилися за кордон, повернутися додому?
Про це ми запитали в першої заступниці міністра соціальної політики Дарії Марчак.
Про стратегію, ресурс для громад і проблеми багатозадачності
— Пані Даріє, Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради з питань захисту прав ВПО у своєму рішенні від 11 січня визнала роботу профільного міністерства та уряду в межах реалізації Стратегії щодо переміщення по суті провальною. Що скажете на це?
— Почну з того, що ТСК у своєму звіті оцінювала реалізацію Стратегії державної політики щодо внутрішнього переміщення на період до 2025 року, але цю стратегію було затверджено менш як рік тому — тільки в квітні 2023 року. Це досить короткий період часу, щоб оцінювати ефективність її реалізації.
Крім того, ТСК визнала роботу органів влади не «провальною», а «недостатньою», і це — велика різниця. Але головне те, що питання стратегії та підтримки ВПО давнє, оскільки в Україні з 2014 року було дві хвилі масових переміщень.
Зауважу, що масштабне переміщення розпочалося з 24 лютого 2022 року, й нині наша країна є найбільшим реципієнтом переміщених осіб. Погляньмо на статистику: в Україні — майже 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб, із них близько 3,6 мільйона тих, хто перемістився після 24 лютого 2022 року. А в країнах ЄС і Північної Америки, за останніми даними Центру економічної стратегії, перебуває близько 3,9 мільйона українців, які втекли від війни. Тобто Україна має реінтегрувати майже стільки громадян, скільки прийняли українських переселенців усі наші країни-партнери разом узяті. А це означає, що ми стоїмо перед колосальними викликами. І, на мою думку, зовнішня підтримка тут є принциповою.
— Однак жодна зовнішня підтримка не виключає наявності та виконання власного плану. Тим паче, що будь-яка проблема має дві сторони. Люди, які втратили житло, — аж ніяк не камінь на шиї, а ресурс для громад: робочі руки, бізнес, сфера послуг та інше. Що з інтеграцією ВПО до громад?
— Нині робота з інтеграції ВПО до громад, які їх приймають, ведеться одночасно на кількох рівнях. Міністерство, відповідальне за політику щодо ВПО, — це Міністерство реінтеграції тимчасово окупованих територій. Міністерство соціальної політики відповідає за фінансову підтримку ВПО. Друге — допомога переміщеним з орендою житла. Тут робота ведеться разом із міністерствами реінтеграції, інфраструктури, економіки та міжнародними партнерами. Їхні програми — на різних стадіях імплементації. Третій напрям — працевлаштування ВПО, і тут лідирують Мінекономіки та Державний центр зайнятості. Зрештою, четверте — допомога переселенцям, які потребують догляду та підтримки (зокрема психологічна допомога, соціальний супровід), і це — відповідальність місцевих громад і Мінсоцполітики.
— Як ви оцінюєте динаміку інтеграції ВПО до громад, які їх приймають?
— На сьогодні немає чіткої методології оцінки інтеграції людини до громади. Ми взаємодіємо з міжнародними партнерами, щоб вони поділилися своїми методологіями. Я б звернула увагу на ще один аспект. Коли ми кажемо про ВПО, то називаємо цифру 4,9 мільйона людей. Але майже 1,3 мільйона з них перемістилися ще 2014 року та вже здебільшого повністю інтегровані. Проте вони досі мають статус ВПО. На нашу думку, це — недолік нинішнього законодавчого регулювання, адже по суті на законодавчому рівні цей статус дається довічно (якщо тільки людина сама не зніметься з обліку як ВПО). Хоча завдання держави — навпаки, не стигматизувати людину, яка вимушено перемістилася, а допомогти їй інтегруватися до повноцінного соціально-економічного життя та в майбутньому не почуватися ВПО.
Крім того, після початку повномасштабної агресії близько 900 тисяч людей виїхали з Київської, Житомирської, інших центральних областей країни, коли там велися бойові дії, а зараз повернулися додому, проте, як і раніше, мають статус ВПО. Тому нам справді потрібно визначити рівні інтеграції ВПО до громади, те, коли статус ВПО більше не потрібен людині після переміщення, й те, що після повернення до своєї громади людина також більше не є ВПО.
— Дозвольте уточнити кілька моментів. По-перше, чимало згаданих вами ВПО першої фази війни осідали в областях ближче до дому — Харківській, Запорізькій, Дніпровській, — які від початку повномасштабної війни опинилися в зоні активних бойових дій. Тобто більшість цих людей стали ВПО вдруге, вже в інших областях, де вони знову-таки не інтегровані. По-друге, ті, хто на початку повномасштабної агресії виїхав із центральних областей країни та вже повернувся додому, здебільшого не можуть претендувати на виплати, які, як відомо, переглядають за заявою кожні пів року.
— Цифра в 3,6 мільйона людей включає тих ВПО, які, на жаль, і справді були змушені повторно переміщуватися — тобто спершу тікали від війни 2014 року, а потім іще раз — після 24 лютого 2022-го. І ті, хто вимушено перемістився, зокрема повторно із зони бойових дій або можливих бойових дій, і далі підпадають під програму виплат для ВПО. Для тих ВПО, які виїжджали з регіонів, уже звільнених і розташованих далеко від лінії фронту, виплати й справді вже припинилися — за винятком тих, у кого було зруйновано або пошкоджено житло. Але сам статус ВПО за ними зберігається, — а це створює певну плутанину для місцевих громад, на кого спрямовувати зусилля з допомоги та інтеграції. Крім того, пільги для ВПО, передбачені в законодавстві, прив’язані саме до статусу.
— Наприкінці грудня минулого року група народних депутатів, членів Тимчасової спеціальної комісії з питань захисту прав ВПО, внесла законопроєкт №10382 про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», у якому, зокрема, запропоновано доповнити закон статтею 9–3: «Внутрішньо переміщеній особі призначається та виплачується щомісячна допомога на проживання. Розмір, порядок і тривалість виплат такої допомоги встановлюються Кабінетом міністрів України з урахуванням потреб та оцінки ступеня інтеграції внутрішньо переміщеної особи за місцем її фактичного проживання». Йдеться про це?
— Зокрема й про це. І ми раді, що в цьому законопроєкті депутати звернули увагу на те, що допомогу ВПО необхідно надавати саме з урахуванням потреб — адже вони в різних родин різні. Але хочу звернути вашу увагу на те, що норми цього законопроєкту багато в чому синхронні із заходами, які вже впроваджує уряд: це фокус на працевлаштуванні, інтеграції ВПО до громад, що їх приймають, тій самій оцінці потреб. І ми разом із колегами з інших міністерств уже працюємо над цим.
— Вам не здається, що розпорошеність завдань (а отже, й відповідальності) між такою кількістю міністерств і є причиною проблем із реалізацією ефективної підтримки державою внутрішніх переселенців?
— Не можу із цим погодитися. Кожне міністерство працює у сфері своїх компетенцій. А інтеграція ВПО вимагає скоординованої роботи багатьох фахівців — як у соціальній сфері, так і у сфері працевлаштування, медичної підтримки, освіти тощо. Водночас державна управлінська структура є досить чіткою. Віцепрем’єр-міністр із питань реінтеграції Ірина Верещук — ключова особа, відповідальна за формування політики щодо внутрішньо переміщених осіб, і вона координує роботу міністерств із ВПО. З Іриною Верещук ми як Міністерство соціальної політики працюємо дуже активно.
— У цій команді є представники законодавчої гілки влади? Чому все-таки досі немає адекватного законодавчого регулювання?
— Навпаки: законодавче регулювання є. Це рішення Кабінету міністрів. Усі проєкти постанов, що стосуються внутрішньо переміщених осіб, ми детально обговорюємо на координаційних штабах, які відбуваються щотижня, і беруть участь у них щоразу близько 150–250 осіб — від ГО та представників Рад ВПО в громадах до народних депутатів, зокрема учасників згаданої ТСК і представників усіх місцевих і центральних органів влади. Тому процес вироблення рішень є досить інклюзивним і охоплює широке коло експертів, представників ВПО та полісімейкерів.
Про державну допомогу переселенцям, які потребують догляду
— Тепер розгляньмо конкретні напрями підтримки ВПО, які ви згадали. Найбільш ургентною є допомога тим, хто потребує догляду. Як тут?
— Виїжджали за кордон здебільшого жінки з дітьми, а люди похилого віку, які потребували догляду, часто залишалися в Україні. Наше завдання — забезпечити інфраструктурні можливості й достатню кількість тих, хто надає послуги з догляду, а також інші соціальні послуги. На нашу думку, найкраще, що ми можемо зробити для людини, яка доглядає за прикутою до ліжка мамою чи малолітніми дітьми, — дати змогу членам її родини, котрі потребують догляду та підтримки, здобути таку підтримку, зокрема від професійних провайдерів послуг. Тоді дорослий і працездатний член такої родини зможе працювати, соціалізуватися, мати власні джерела доходів. Можливо, навіть зробити запаморочливу кар’єру. І ми маємо дати людям цей шанс. Уже зараз працюємо з громадами над розвитком таких послуг.
Основне навантаження в цій сфері лежить на місцевих громадах, які, згідно з законом, відповідають за надання базових соціальних послуг. Але ми як міністерство торік запустили проєкт, у межах якого дві установи Мінсоцполітики надають літнім переміщеним особам послуги з догляду й тимчасового проживання. Крім того, ми підготували зміни до нормативних актів, які дають змогу громадам надавати послуги з догляду за ВПО без прив’язки до місця реєстрації та безкоштовно. Також плануємо фінансувати з держбюджету послуги з догляду для тих ВПО, які залишилися самі та не мають близьких, які можуть про них подбати. До держбюджету закладено близько 400 мільйонів гривень на фінансування послуг із догляду за членами родин ВПО. Ми підтримували й далі підтримуватимемо всі родини внутрішньо переміщених осіб, які потребують такої підтримки.
— Наскільки масштабною є проблема догляду за дітьми? Справді, якщо тато з мамою працюють, а дитячого садка немає, хто ж наглядатиме за малечею?
— У цьому напрямі буде ще багато роботи. Особливо складно в прифронтових регіонах, де дитячі садки не працюють, а багато шкіл функціонують в онлайн-форматі. А саме там проживають чимало ВПО. Але Мінсоцполітики фінансує послугу «муніципальна нянька» й зараз ініціює зміни, коли батькам покриватимуть витрати на догляд за дітьми до трьох років, а якщо в громаді немає дитячого садка, що працює, — то до шести років. Роботи багато, але якщо повернутися до рішення ТСК від 11 січня щодо визнання роботи виконавчих органів недостатньою, то воно не уточнює, скільки вже зроблено та скільки ще потрібно зробити. Ми зможемо сказати, що виконали свою роботу на 100 відсотків, коли кожна родина ВПО матиме житло, роботу, джерела доходів і повністю адаптується в громаді.
Про фінансові виплати, працевлаштування та нові підходи
— Якщо говорити про джерела доходів ВПО, то йдеться, з одного боку, про виплати держави, а з іншого — про роботу. На що ви тут спрямовуєте основні зусилля?
— Ми продовжуємо фінансову підтримку ВПО, але водночас стимулюємо тих, хто отримує соціальну допомогу від держави, починати думати про фінансову самостійність. У листопаді минулого року було ухвалено постанову (№1226), яка переконфігурувала дизайн програми соціальних виплат. Їх розмір не змінився, але працездатні члени переміщених родин мають стати на облік у центрі зайнятості й або працевлаштуватися, або отримати грант для відкриття власної справи, стати ФОП, тобто докласти зусиль для набуття джерела доходу та виходу зі складних життєвих обставин. У січні цього року ми ухвалили постанову №94, що продовжує виплати для ВПО, які найбільше потребують фінансової підтримки. Водночас механізм виплат далі поєднаний зі стимулюванням ВПО до працевлаштування. Намагаємося тим самим сприяти родині в тому, щоб вона знайшла дохід і, відповідно, налагодила життя та інтегрувалася в громаду, яка їх приймає.
— У підсумку скільки ВПО отримують фінансову допомогу від держави?
— Станом на лютий 2024 року — 2,5 мільйона ВПО. Тобто приблизно половина від загальної кількості, або дві третини тих, хто перемістився після початку повномасштабного вторгнення. Із цих двох із половиною мільйонів осіб понад 1,3 мільйона є працездатними. Проте працевлаштувалися наразі лише 530 тисяч. Для нас це виклик. Люди не мають власного заробітку, не створюють доданої вартості для економіки, не сплачують податків. Така ситуація, крім усього іншого, зменшує ресурс для фінансування ЗСУ. Також це означає, що в людей немає власних джерел доходів і вони потребують соціальної підтримки. Тобто знижуються доходи бюджету й зростають витрати. Звісно, ми зацікавлені в тому, щоб люди працювали й згодом ставали незалежними від фінансової підтримки держави.
— Та навряд чи вийде оперативно всіх працевлаштувати, якщо за стільки років держава не запропонувала власних відповідей на цей виклик.
— Насправді в Україні вже сьогодні спостерігається значний дефіцит кадрів, а за оцінками Мінекономіки, в майбутньому він становитиме до чотирьох із половиною мільйонів людей. Але є інша проблема: невідповідність попиту та пропозиції на ринку праці. Тому одне з основних завдань, які потрібно вирішити, — перенавчання та перекваліфікація тих ВПО, компетенції яких нині не затребувані на ринку праці. Над цим уже активно працюють наші колеги з Мінекономіки та Міносвіти.
— Ну, якщо виплати для ВПО становлять дві тисячі гривень на дорослу людину, три тисячі — на дитину, і родина з чотирьох осіб отримує допомогу від держави в розмірі десять тисяч, а заробітна плата в регіонах — приблизно 10–12 тисяч, треба буде подумати: чи стояти біля конвеєра по 12 годин на добу за такі гроші, чи знайти неофіційний приробіток.
— Так. Такий ризик є. Тому для держави вкрай важливо стимулювати офіційне працевлаштування тих, хто втратив роботу. І на це спрямована значна частина наших зусиль, зокрема й прив’язка надання виплат і працевлаштування ВПО працездатного віку, не зайнятих доглядом за членами своїх родин.
Згідно з постановою Кабінету міністрів №94, з 1 березня буде автоматично продовжено ще на шість місяців виплати тим ВПО, які не можуть працювати, тобто пенсіонерам, особам з інвалідністю I і II груп, дітям-сиротам і дітям, позбавленим батьківської опіки. Якщо члени родини можуть працювати, така родина теж зможе надалі отримувати виплати. Необхідна умова — в цій родині є діти, а її працездатні члени вже працюють або встали на облік у центрі зайнятості, або зайняті доглядом за членом своєї родини. І за результатами березня ми побачимо, скільки ВПО працевлаштуються або встануть на облік у центрі зайнятості й водночас отримають право на продовження виплат.
Філософія нашого міністерства — не компенсувати довічно втрачені доходи родини, а допомогти кожній родині реінтегруватися, знайти роботу. Пов’язування інструментів соціальних виплат із інструментами стимулювання певної соціальної поведінки та соціальними послугами (такий ось трикутник) — це європейська практика.
— Чи є у вас розрахунки або припущення, скільки в країні ВПО, які не реєструються, щоб уникнути мобілізації, й отримують доходи «чорним кешем»?
— У нас є статистика, скільки ВПО працевлаштовані, і я її озвучила. Крім того, ми зробили критерієм отримання допомоги для ВПО фінансово-економічну ситуацію в конкретній родині. І якщо родина має значні суми на депозитах або інвестиції в ОВДП, або може дозволити собі дуже дорогі покупки в період отримання допомоги (нові автомобілі, наприклад), або має кілька об’єктів житлової нерухомості, які не постраждали від війни, — виплати такій родині припиняються.
Про житло, компенсації та повернення біженців з-за кордону
— Чи може так статися, що внутрішньо переміщені особи втратять виплати на проживання після завершення шестимісячного періоду надання такого виду допомоги? Чи весь тягар соціальної допомоги ляже на плечі громад, які й так позбавлено надходжень від податків на доходи фізосіб-військових? Про це йдеться в опублікованому листі Асоціації міст України, адресованому главі Мінсоцполітики Оксані Жолнович. Після якого, власне, ТСК і зробила публічними свої невтішні висновки про провал держстратегії щодо ВПО.
— Я б хотіла показати інший бік дискусії. Конкретно взятій родині ВПО необхідна підтримка у вирішенні її конкретних проблем. На нашу думку, нинішня виплата на проживання ВПО не є оптимальним інструментом підтримки.
Наприклад, у родини немає джерел доходів, немає грошей навіть на їжу. Є проблема плати за житло. Ми даємо гроші на проживання. Родина оплатила оренду, але в неї, як і раніше, немає грошей на продукти харчування. Тобто родина однаково в біді. Тому ми розглядаємо питання фінансування оренди житла окремо від питання виплат на проживання.
Крім того, нині родина, яка проживає в Києві та області, отримує по дві-три тисячі гривень на кожного її члена, і родина, яка проживає в невеликому селі на Івано-Франківщині, — стільки ж. Але вартість оренди житла для цих двох родин може відрізнятися в рази.
Або розповсюджена проблема, коли мама з двома дітьми не може влаштуватися на роботу, бо немає з ким залишити дітей. Ця проблема не вирішиться, якщо ми платитимемо мамі п’ять-вісім тисяч гривень допомоги на неї та дітей. Якщо в жінки є мама або інший родич, прикутий до ліжка, який потребує догляду, ситуація повториться, жінка знов-таки не зможе піти працювати. Відповідно, є низка проблем, які ми маємо вирішити, щоб допомогти родинам ВПО.
— Тобто поділити один вид держдопомоги на декілька?
— Точніше, надавати саме ті інструменти підтримки, які потрібні конкретній родині. Коли ми видаємо родині просто суму на проживання десь у поліському селищі, їй більш-менш вистачатиме цих грошей і мотивації шукати роботу не буде. А в київському регіоні — не вистачить навіть на базові потреби. Тому ми вважаємо, що потрібно розвивати щонайменше три види допомоги для ВПО.
Перший — фінансова підтримка. У січні в постанові Кабінету міністрів №94 ми не тільки продовжили виплати для внутрішньо переміщених осіб, а й значно розширили можливості отримання допомоги для малозабезпечених родин. Завдяки цим змінам, якщо у вас є статус ВПО і немає роботи, ви можете отримати допомогу для малозабезпечених (раніше відсутність роботи та сплати єдиного соціального внеску закривала родині вхід до цієї програми). Причому якщо ви отримуватимете допомогу як малозабезпечені, розмір виплат, залежно від складу вашої родини, може бути навіть більший, ніж виплати на проживання для ВПО.
Крім того, ми готуємо інструмент адресної підтримки на оренду житла, й розмір цієї допомоги різнитиметься залежно від вартості оренди в регіонах (те, про що я казала раніше).
Плюс надання необхідних соціальних послуг, насамперед із догляду за хворими й дітьми.
— Однак на січневому засіданні ТСК зазначалося, що є загроза залишити два з половиною мільйони ВПО без виплат. У цьому ряду — й заяви міністра-координатора сфери ВПО Ірини Верещук?
— Це не так. Нинішні виплати буде продовжено ще на півроку для більшості ВПО, які їх нині отримують. Крім того, як я вже сказала, ми дали змогу тим ВПО, які не отримають продовження виплат, використовувати інший інструмент соцпідтримки — допомогу малозабезпеченим громадянам. Ми розраховуємо, що разом ці дві програми охоплять ту ж саму кількість громадян, яка отримує виплати для ВПО зараз.
Варто наголосити, що в ЄС було ухвалено рішення про допомогу Україні в розмірі 50 мільярдів євро на чотири роки, а витрати держбюджету на соціальну сферу в будь-якому разі є захищеними. Це топпріоритет після витрат на оборону. Кошти на соціальну підтримку будуть. Так, ми не знаємо зі стовідсотковою ймовірністю, як розвиватимуться події далі, й тому нині мета державної політики — в тому, щоб якнайбільше громадян за рік-два мали власні джерела доходів. Тобто змінили б роль реципієнтів на роль людей, які сплачують податки й наповнюють бюджет.
— Тож наскільки можливе зменшення/реструктуризація обсягу виплат і за якими статтями? Дайте, будь ласка, конкретні цифри.
— Загальний обсяг фінансової підтримки не змінюється — залишається на рівні, який закладено в держбюджеті на 2024 рік: 57 мільярдів гривень. Просто ці гроші на підтримку ВПО надаватимуться не через один, а через кілька інструментів.
— У рішенні ТСК від 11 січня йшлося про необхідність створити фонд житла для внутрішньо переміщених осіб, а також здійснити інвентаризацію приміщень, які можна використовувати як житло. У рішенні наголошувалося, що на сьогодні розміщено менш як один відсоток переміщених осіб — лише 40 тисяч. Страшні насправді цифри.
— Це питання краще переадресувати Міністерству інфраструктури, яке знає ситуацію з доступним фондом житла для тимчасового проживання. До того ж цифра в 40 тисяч осіб стосується, ймовірно, тих ВПО, які мешкають у місцях тимчасового проживання, й точно не враховує кількості людей, які орендують житло, зокрема на гроші з допомоги для ВПО. Але проблема з фондами тимчасового житла справді існує.
Для вирішення проблеми житла для ВПО вже є низка інструментів. Це — компенсація за відновлення житла «єВідновлення», яку реалізує Міністерство відновлення; програма «єОселя» Мінекономіки та іпотека Держмолодьжитла, що дають змогу брати пільгові кредити. Також Мінекономіки працює над тим, щоб допомогти громадам створювати фонди тимчасового житла. Звісно, для цього потрібен час. Але ми розуміємо, що не кожна родина внутрішньо переміщених осіб зможе собі дозволити навіть пільговий кредит. Тому ми як Мінсоцполітики працюємо над тим, щоб найближчим часом запустити інструмент адресної підтримки на оренду житла для ВПО.
— В одному зі звернень президент Зеленський недвозначно запропонував переселенцям, які виїхали за кордон, визначитися, хто вони, й повернутися до країни. Створення житлового фонду та робочих місць для повернення мігрантів з-за кордону — це фантастика чи все-таки реальність? Адже важко вмовити родину, працездатні члени якої отримують соціальну допомогу по тисячі євро, скажімо, в Чехії, плюс виплати на дітей, змінити статус тимчасового захисту на статус ВПО і заробіток від сили 250 євро. Здається, потрібні серйозніші економічні стимули. І системніша політика держави, ніж та, яку ми з вами нині обговорюємо.
— По-перше, давайте порівнювати суми допомоги за паритетом купівельної спроможності. Тисяча євро в Парижі, Відні, Варшаві — це геть різні гроші. І те, що можна купити в Києві за десять тисяч гривень, не завжди можна купити в Парижі за тисячу євро. Ми маємо порівнювати, скільки родина за ці гроші зможе придбати.
По-друге, — це моя особиста думка — конкурувати з європейськими країнами в тому, хто більше заплатить, — неефективна й утопічна стратегія. Україна — країна, яка відбиває найбільше військове вторгнення в Європі з моменту закінчення Другої світової. Більшість податків, які сплачують наші платники, іде на фінансування армії та потреби оборони. Плюс, як я вже казала, наша країна одна має — в нинішній дуже складній ситуації — допомогти реінтегруватися майже такій самій кількості вимушених мігрантів, як усі наші країни-партнери разом узяті. Крім того, європейські країни, як і ми, зацікавлені в тому, щоб люди не просто жили на території, а працювали, створювали додану вартість, сплачували податки, розвивали економіку.
На рішення родини повертатися чи не повертатися до України впливають кілька чинників: безпека, наявність в Україні житла, тісних сімейних або дружніх зв’язків, а також джерел доходів. Тому, коли ми кажемо про стратегію повернення українців-мігрантів з-за кордону, ми не обговорюємо питання, як би їх «перекупити». Ми кажемо про формування комплексу чинників, що створюватимуть умови та стимули для повернення в Україну. Наприклад, дохід людини, яка працює, залежатиме не тільки від її позиції, а й від кваліфікації — від того, наскільки продуктивною є її робота. Й це справді вимагає комплексної та системної роботи всіх органів і центральної, й місцевої влади.
У межах Стратегії демографічного розвитку, яку підготувало Мінсоцполітики й незабаром опублікує для громадського обговорення, ми саме фокусуємося на тому, який перелік політик, крім тих, які ми вже обговорили, має бути реалізований в Україні, щоб люди, які виїхали за кордон, мали стимул і бажання повертатися додому.