На 3 вересня заплановано поїздку Путіна до Монголії на запрошення президента Ухнаагійна Хурелсуха. Це буде перший візит російського президента до країни — члена Міжнародного кримінального суду (МКС) із моменту видачі Судом ордера на його арешт за підозрою в скоєнні воєнних злочинів через політику депортації українських дітей. І ці відвідини Путіним Монголії здатні поставити під удар міжнародну кримінальну юстицію в цілому.
Зобов’язання Монголії як учасниці МКС
Монголія ратифікувала Римський статут МКС 11 квітня 2002 року. Наразі вона має свого суддю в МКС. І, як і всі держави-учасниці, є відповідальною за виконання рішень стосовно будь-якого з ордерів Суду на арешт. Відповідно до Римського статуту (глава IX) учасники зобов’язані всебічно співпрацювати з МКС. Тож коли особа підлягає арешту і перебуває на території держави — учасниці Римського статуту, така держава, отримавши прохання про арешт і передачу до МКС підозрюваного, повинна невідкладно арештувати та передати цю особу.
Водночас важливо розуміти, що Римський статут передбачає і певні винятки. Та чи можна їх застосовувати у ситуації, що склалася?
Тут варто розібратися з поняттям імунітетів. Адже за деяких обставин держави можуть бути звільнені від зобов’язання здійснювати арешт, якщо вони будуть змушені «порушити договірні зобов’язання» з іншою країною або якщо це порушить «дипломатичний імунітет особи чи власність третьої особи» (стаття 98 (2) РС МКС). Зокрема, особи вищого рангу держави, наприклад президент, користуються імунітетом: їх не можна притягнути до відповідальності під час перебування на посаді (персональний імунітет), а також після закінчення повноважень за ті дії, які є офіційними (державними) за своєю суттю та були скоєні під час перебування на посаді (функціональний імунітет).
Утім, питання з імунітетами вирішуване, адже МКС, який розглядає справи щодо скоєння військово-політичною верхівкою агресії, геноциду, воєнних злочинів і злочинів проти людяності, цих імунітетів не визнає. І всі держави — учасниці МКС повинні арештувати підозрюваних, що перебувають на їхній території. Будь то Путін, Шойгу (який також може бути в складі делегації) чи хтось інший…
Однак із вищевикладеного випливає ще один важливий нюанс. Якщо у Монголії та РФ є попередні домовленості, які будуть порушені у разі виконання Монголією своїх зобов’язань перед МКС й арешту Путіна, то Суд має попередньо отримати від Монголії згоду щодо співпраці. Наразі ми не знаємо, чи є такі угоди між РФ і Монголією, а також чи направляв МКС такий запит.
Майбутній візит Путіна до Монголії цікаво аналізувати ще й через те, що у зв’язку з ним пролунала достатньо велика кількість заяв можновладців від усіх сторін: зокрема, є офіційна позиція МКС і МЗС України. Однак, попри таке загострення пристрастей, схоже, візит таки відбудеться. На відміну від обговорюваних раніше візитів до ПАР чи Бразилії, коли, на мою думку, саме світова суспільна думка виявилася впливовішою.
І тут варто перейти до найцікавішого — відповідальності. Що, крім осуду, загрожує державі, яка проігнорує зобов’язання за Римським статутом? На жаль, практично нічого. Принаймні в правовій площині.
Римським статутом передбачено, що якщо держава-учасниця не виконує зобов’язання щодо прохання про співпрацю, Суд може передати це питання до Асамблеї держав-учасниць і Ради Безпеки ООН щодо подальших дій (стаття 87 (7). Оскільки ілюзій щодо Ради Безпеки ООН, куди входить Росія з правом вето, ми мати не можемо, лишається тільки варіант з Асамблеєю. Але чи співмірна така реакція порушенню зобов’язань і чи здатна вона відновити авторитет Суду, розхитаний такими діями? Вважаю, що ні.
То в чому ж проблема?
В історії вже були ситуації, коли міжнародні ордери на арешт не виконувалися.
Наприклад, у випадку з президентом Судану Омаром аль-Баширом. Обвинувачений 2009 року в геноциді в Дарфурі, він залишався на посаді ще протягом десяти років. І тільки потім його повалили в результаті державного перевороту. Відтоді його так і не передали МКС. Перебуваючи на посаді, він відвідав чимало країн, серед яких країни — члени МКС Йорданія, Чад, Джибуті, Кенія, Південна Африка та інші, що відмовилися затримувати його.
Давайте детальніше розглянемо ситуацію з Йорданією, адже саме цей візит викликав свого часу чи не найбільше дискусій і реакцій.
2017 року аль-Башир відвідав Йорданію для участі в саміті Ліги арабських держав. І, як ви зрозуміли, Йорданія не здійснила його арешту. МКС відреагував на ситуацію і того ж року постановив, що Йорданія не виконала своїх зобов’язань за Римським статутом, та передав справу до Ради Безпеки ООН. Йорданія оскаржила це рішення в Апеляційній палаті МКС, але безуспішно. І тут є цікавий для нас момент.
Відповідно до рішення Апеляційної палати МКС у справі Йорданії щодо аль-Башира від 2019 року, глава держави не має імунітету, якщо МКС просить державу — учасницю Римського статуту арештувати та передати його до іншої держави-учасниці. Тобто Апеляційна палата МКС у своєму рішенні постановила, що держави-учасниці не можуть посилатися на імунітет глави держави як на підставу для відмови у запиті МКС щодо арешту і видачі, адже імунітети не перешкоджають здійсненню юрисдикції МКС. Тобто вже є прецедент, який виключає імунітет як виправдання відмови видати підозрюваного.
Тож може виникнути логічне запитання: а як покарали Йорданію за порушення зобов’язань? Фактично ніяк. Винесене рішення, швидше, слугувало нагадуванням іншим країнам-учасницям і не більше.
І тут ми підходимо до найважливішого.
Так, нам, українцям, неприємно, що Путін може спокійно відвідувати деякі держави. Але проблема насправді глобальніша. Адже в цілому міжнародне правосуддя спирається на спільну прихильність держав до миру й верховенства права. Тож якщо країни ігнорують свої міжнародні зобов’язання, вони порушують баланс сил. Відмова країни — члена МКС видавати Суду підозрюваного насамперед вдарить по авторитетності самого Суду та міжнародної кримінальної юстиції загалом. І це реально є дуже вигідним для підозрюваних у вчиненні міжнародних злочинів.
Я постійно наголошую на тому, що міжнародна кримінальна юстиція є ще молодою галуззю, яка потребує підтримки. І це дуже важливий інструмент глобального миру, адже має бути незалежна інституція, реально здатна карати за найтяжчі міжнародні злочини. Коли ж Монголія запрошує підозрюваного на святкування, а Мексика на інавгурацію, зусилля збудувати сильну інституцію множаться на нуль.
Тому я вважаю, що настав час не тільки розширити юрисдикцію МКС (наприклад, щодо злочину агресії, зробивши її ефективною), а й наділити реально дієвими правовими інструментами реагування на недотримання зобов’язань перед Судом. Норми міжнародного права завжди були сферою великих компромісів, і саме тому ми час від часу стаємо заручниками застарілих норм і практик. І змінювалося це майже завжди великими потрясіннями.
На жаль, російсько-українська війна, найбільший кровопролитний конфлікт у центрі Європи з часів Другої світової, і є таким потрясінням.