Ракетний удар президента Росії Владіміра Путіна по цивільних цілях в Україні є водночас осудним і відчайдушним кроком у війні, яку він програє. Варто спробувати відповісти на запитання, поставлене ув’язненим опозиціонером Олексієм Навальним у недавньому есе на наших сторінках: що буде, коли все закінчиться?
Видання Washington Post пише, що те, як Росія вийде з цієї катастрофи і її курс вплине на боротьбу України за виживання як демократії, на те, чи звільниться Білорусь від тирана, чи витримають Китай і Росія альянс деспотів, на долю світової економіки, залежної від експорту російської енергії, і набагато більше. Як зазначив Навальний, навіть якщо Україні вдасться дати відсіч російським загарбникам, «де гарантія, що світ не опиниться проти ще більш агресивного режиму, мученого образою та імперськими ідеями, які мають мало спільного з реальністю?»
Гарантії немає. Ніхто не може бути впевнений, чим закінчиться війна і якими будуть її наслідки. Згадайте лише дивовижний поворот подій, який привів Путіна до влади. Він був власноруч обраним хворим президентом Борисом Єльциним та його оточенням. Коли Єльцин оголосив про свою відставку наприкінці 1999 року, він довірив усе маловідомому колишньому офіцеру КДБ, який не мав ні досвіду, ні прихильності до демократичних прагнень попереднього десятиліття, і який зрештою перевернув це. Путін побудував дуже персональну диктатуру навколо власної влади та примхи.
Забігаючи вперед, Росія має небагато очевидних шляхів.
Один із похмурих сценаріїв полягає в тому, що антизахідна авторитарна клептократія пана Путіна, яка змішує клановий капіталізм і деспотизм, витримає як з ним, так і без нього. Значна частина населення Росії закохана в нього. Перед вторгненням, антизахідна риторика пана Путіна «міцно закріпилася в серцях і умах багатьох російських громадян», які перебувають у «стані глибокої образи на Захід» і вважають, що саме він завадив Росії відновити статус великої держави.
Також послідовність підкріплюють потужні структури безпеки та військові структури, які Путін використовував і розширював протягом двох десятиліть. Але ключові питання, на які зараз неможливо дати відповідь, пов’язані з наслідками поразки в Україні: чи повернуться військові, принижені та ображені, проти кремлівської влади?
Інша частина населення Росії – така сама велика – просто хотіла, щоб їй дали спокій. Ці громадяни терпіли злодійську еліту Путіна та політичні репресії в обмін на певний приватний простір у власному житті, певний добробут і свободу подорожувати за кордон. Вони нарешті змогли заперечити у відповідь на нещодавній наказ пана Путіна про мобілізацію, який порушив їхній спокій, але їхня відчуженість від політики та пасивність залишаються.
Третя когорта, набагато менша, – це професіонали та середній клас, освічені, досвідчені, звиклі до подорожей та демократичні. Багато з них у віці 20-30 років масово покинули Росію з початку війни. Ті, хто старше, були свідками гласності та перебудови Міхаіла Горбачова і бачили 1990-ті як коротке вікно свободи в довгій історії російського самодержавства. Тисячі з них застрягли в російських в’язницях за протести на підтримку Навального або проти війни та мобілізації.
Навальний у своєму есе правильно зауважує, що суперпрезидентська система була створена для Єльцина в Конституції Росії 1993 року. «Надати багато влади хорошому хлопцеві здавалося логічним у той час», – написав він. Путін успадкував повноваження Єльцина, але не його відданість конституційним гарантіям свободи.
У минулорічній доповіді для Atlantic Council Андерс Аслунд, економіст і фахівець з Росії, України та Східної Європи, та Леонід Гозман, політик і коментатор, який тривалий час брав участь у демократичних рухах Росії, окреслили те, що може знадобитися для побудови демократії в Росії. Вони виступають за парламентську систему та нову демократичну конституцію, відновлення повної свободи слова, зібрань, переконань; звільнення політв'язнів; вирізання «ракової пухлини» олігархів, які доїли державу для власного збагачення; встановлення справжнього верховенства права; розпуск існуючих служб безпеки та створення їх заново; відновлення працездатного парламенту; проведення вільних виборів і децентралізація влади в регіонах і містах.
Після розпаду СРСР у 1991 році були зроблені справжні спроби побудувати ринкову демократію та наслідувати Захід. Вперше у своїй історії Росія наслідувала не лише західну культуру чи технологію, а й західну політичну систему.
Єльцин створив спотворений олігархічний капіталізм і йому не вдалося запровадити верховенство права. Для багатьох росіян це був дезорієнтуючий час. Російська журналістка та політологиня Марія Ліпман написала: «Несподівано наслідування Заходу не змогло забезпечити західні стандарти життя. Перше пострадянське десятиліття принесло політичні потрясіння, крах звичної системи безпеки, глибоку незахищеність і глибоке розчарування».
Путін скористався цим розчаруванням, висміюючи всі 1990-ті роки як хаос, а в наступні роки користався зростаючою хвилею процвітання, яку підняв експорт нафти. Він відійшов від олігархів часів Єльцина і підпорядкував їх своїй волі, збагачуючи при цьому власних наближених. Поступово він вигодував ніжні паростки демократії. Зараз вони повністю зникли.
Сполучені Штати та Європа повинні підготуватися до того, що буде далі в Росії. Не буде тисняви за західні цінності. Американський інструментарій пострадянського періоду не обов'язково стане в нагоді. Необхідно вже зараз почати думати про те, як достукатися до суспільства, яки вистигло і загартувалось останніми двома десятиліттями.
Зберігати канали відкритими для російського народу буде життєво важливо, хто б не прийшов до влади. В ідеалі після війни та після Путіна Навальний буде вільний і стане провідним голосом у закріпленні Росії в демократичній системі. Цей результат заслуговує на нашу надію. Але також було б розумно очікувати, що Росія піде іншими шляхами, можливо, керованими іншим сильним діячем. Країна може бути приниженою через поразку у війні, але це не обов’язково змусить її захоплюватися свободою.