Санкційні режими України так і не змогли стати мірилом зовнішньополітичної сили і ваги держави, пишуть Богдан Бернацький та Дмитро Коваль у своїй статті для ZN.UA «Як Україні отримати міжнародну суб’єктність за допомогою санкцій». Водночас за словами авторів, Рада нацбезпеки та оборони, яка відповідає за введення санкцій, взагалі самоусунулася від реформування санкційного законодавства.
«Прикро визнавати, але Рада національної безпеки і оборони (орган, відповідальний за запровадження санкцій) самоусунулася від процесу реформи санкційного законодавства. Спорадичні акції, або ж п'ятничні санкційні пакети, не додають нам міжнародної ваги, хоча і є помітним каталізатором внутрішньополітичних процесів. Такий розвиток подій здебільшого зумовлений дефектним законодавством і доволі особливим розумінням меж застосування санкцій серед членів РНБОУ», – пишуть автори.
Вони пояснили, що українські санкційні режими не стали мірилом нашої зовнішньополітичної сили і ваги через слабке інституційне забезпечення санкційного вектора. Також причиною невдалої санкційної політики є бажання креативно, але не коректно використовувати наявні правові інструменти або переносити іноземний досвід на вітчизняні терени без належної їх «акліматизації».
Для прикладу, автори порівняли санкційну політику України з тією, яка діє у Сполучених Штатах. Зокрема, у США є не лише чіткі санкції проти власних громадян, а їх застосування має безліч винятків. Натомість українська практика санкціонування власних громадян існує без зрозумілих критеріїв, а головне, потреби.
«Понад те, українське «особливе розуміння» санкційних механізмів, продемонстроване хоча б нещодавньою практикою запровадження обмежуючих заходів усередині країни, накладає відбиток на те, як ми ставимося до санкцій, запроваджених іншими», – пишуть автори.
Крім того, на відміну від Великої Британії, до прикладу, Україна не враховує того факту, що санкції не в останню чергу покликані демонструвати принциповість держави та відображати її міжнародну суб’єктність. І це не лише інтуїтивна здогадка чи інтелектуальна вигадка, як зазначили автори, але й визначена законодавчо мета санкційної політики Британії.
«Остання характеризується як «сигналізування про несприйняття певної поведінки». Іншими словами, для Британії санкції як символічний знак так само важливі, як стримування підсанкційного суб’єкта від дій, що суперечать британським інтересам і міжнародному праву або як примус режиму чи представників режиму до зміни власної поведінки. З цієї тези випливає і відповідь на одвічне питання про ефективність санкцій: вони хоча б частково ефективні доти, доки сигналізують про позицію держави та допомагають останній стверджувати власну міжнародну суб’єктність», – йдеться у статті.
За словами авторів, якщо дійде до диспропорційної ваги символічності у санкціях порівняно з матеріальним їх впливом, то й сигналізування втратить у значущості. Тому важливим є й контроль за виконанням санкцій і недопущення їхнього обходу. Ті держави, що далі просунулися у розумінні та рекламуванні своєї міжнародної суб’єктності, певно, найкраще це усвідомлюють.
Богдан Бернацький та Дмитро Коваль також зазначили, що останнім часом санкції стали замінником якісної правоохоронної, інформаційної та міжнародної політики держави, оскільки ними намагаються вирішити питання внутрішнього порядку денного. Вони також пояснили, що не так з українським законом «Про санкції».