Чимало спостерігачів за Росією та експертів з міжнародних відносин зосереджені на політичній смерті президента Росії Владіміра Путіна. Це зрозуміле бажання, але воно поки що ґрунтується більше на оптимізмі щодо кармічної справедливості, ніж на реальності. Про це пише професор політології Університету Вілланова Марк Лоуренс Шрад для видання Foreign Policy.
Практично кожну невдачу Кремля називають «початком кінця Путіна» та його режиму. Нещодавній хаотичний відступ і «перегрупування» російських збройних сил під тиском українського контрнаступу спричинили чергову хвилю передчасних спекуляцій щодо неминучої загибелі Путіна.
Історія про «кінець Путіна» не є чимось новим і щоразу вона складається з хибних у підсумку прогнозів різного роду поважних журналістів, науковців, російських опозиційних політиків і навіть західних лідерів. Прогнози про неминучу смерть Путіна звучали упродовж усього його правління.
Після того, як у 2000 році Путін змінив Бориса Єльцина на посаді президента, його популярність зміцнювалась завдяки неабиякому зростанню російської економіки — в середньому на 7% на рік протягом майже десяти років. Президентові пробачили навіть трагедії «Норд-Осту» 2002 року та Беслану 2004.
Усе змінилося в 2008 році, коли вторгнення Путіна в Грузію, світова фінансова криза та обвал світових цін на нафту знищили російські запаси на 1 трильйон доларів і призвели до 8% скорочення ВВП.
ЗМІ повнились політичними некрологами про «кінець ери Путіна», мовляв тепер, коли сильна російська економіка, на якій ґрунтувалася легітимність Путіна, мертва й похована, його політична кар’єра, безперечно, буде наступною. Проте завдяки розумній економічній політиці Кремль витримав шторм.
Все ще виходячи з Великої рецесії 2011-12 років, формальне переобрання Путіна та його партії «Єдина Росія» було затьмарене антикорупційними протестами в Москві та по всій Росії. Експерти, опозиційні політики та іноземні лідери знову об’єдналися, назвавши це «початком кінця Путіна». Однак він знову вміло використав поєднання батога й пряника, тож після вибіркових репресій напруга вщухла, а Путін вистояв.
Риторика знову загострилася у відповідь на події Євромайдану в Україні в 2013-14 роках. Вважалося, що анексія Криму і проксі-війна на Донбасі вже напевне стануть «кінцем Владіміра Путіна». А західні економічні санкції, які вплинуть і на без того нестабільну економіку Росії, остаточно стануть його загибеллю.
Але націоналістичний розворот Путіна на користь самоідентифікації заміть економічних показників, здається, ще більше зміцнив його авторитет.
Коли і ця буря вщухла, зростаюча популярність борця з корупцією Олексія Навального дала підстави вкотре прогнозувати кінець Путіна в 2017 році.
У 2018 року пенсійна реформа стане «початком кінця режиму Путіна».
У 2019 році обрання президента України Володимира Зеленського «може стати крахом Владіміра Путіна» .
У 2020 році як незадоволена молодь Росії, так і неправильна політика Кремля щодо пандемії COVID-19 були готові «повалити Владіміра Путіна».
Розв'язання Путіним повномасштабної агресивної війни в Україні в лютому цього року спричинило безпрецедентну хвилю прогнозів про його кінець.
Або, можливо, військові злочини та звірства в Бучі «покінчили з Путіним»?
Додайте до цього цілу хвилю повідомлень про те, що Путін «хворий», або «помирає» — не на основі фактичних даних розвідки, а на основі діагностики на великій відстані за допомогою фотографії.
Це була найвища форма кармічної надії: бажання, щоб сам Всесвіт карав російського лідера за його гріхи.
Тож зовсім не дивно, що у міру того, як надходять новини про хаотичний відступ російських військ з Харківського фронту, ми бачимо дедалі більше аналітики про кінець Путіна.
Однією з таких є нещодавня стаття відомої журналістки та історикині Енн Епплбаум в Atlantic: «Настав час готуватися до української перемоги».
Хоча стаття починається зі стриманого розгляду масштабів українських успіхів і вражаючої відсутності боротьби серед відступаючих росіян, авторка також вдається до жанру «кінець Путіна», припускаючи, що невиразні дії Росії на полі бою якимось чином сприятимуть поваленню Путіна.
Проблема цієї аналітики, як всіх подібних — відсутність причинно-наслідкових механізмів. Звісно, українська перемога можлива. Але лише вона сама не означатиме кінця Путіна. Зрештою, багато диктаторів, від Саддама Хусейна після ірано-іракського конфлікту та першої війни в Перській затоці до Володимира Леніна після невдалого вторгнення Росії до нової незалежної Польщі, пережили програшні війни, які вони розпочали.
Епплбаум стверджує, що Путін поклав все на вівтар своєї так званої «спеціальної військової операції», як основи своєї легітимності.
«І коли російські еліти нарешті усвідомлять, що імперський проект Путіна був не лише провалом для Путіна особисто, але й моральною, політичною та економічною катастрофою для всієї країни, включно з ними, тоді його претензії на те, щоб і далі бути законним правителем Росії тануть. … Ми повинні очікувати, що українська перемога, звичайно, перемога в українському розумінні цього терміну, приведе до кінця режиму Путіна», — пише авторка і додає, що її припущення не є передбаченням, радше — попередженням.
Невже це нарешті те, що справді, остаточно прирікає Путіна на смерть? Покаже лише час. Але ті 20 років, коли Путін раз за разом переживав свою пророковану смерть, повинні змусити нас замислитися.
Він пережив економічну депресію, міжнародну ізоляцію, поганий менеджмент під час смертоносної пандемії, невдалу реакцію на терористів і фіаско розвідки, яка втягнула Росію в невдалу війну — і він досі тут.
Основою для більшості аргументів про кінець Путіна є знаменита туманна концепція «легітимності». Як пише Епплбаум: «Неможливо уявити, щоб [Путін] міг продовжувати правити, якщо основна частина його претензій на легітимність — його обіцянка відновити Радянський Союз — виявиться не просто неможливою, але й смішною».
У перше десятиліття путінізму саме зіркові економічні показники Росії додали Путіну легітимності серед народу. Але коли зростання поступилося місцем стагнації через глобальну економічну кризу та подальші санкції Заходу, нам вже не раз говорили, що його позиції стануть слабкими через брак легітимності.
Тож Путін розвернувся убік націоналізму та легітимності через ідентичність, зберігаючи підтримку населення, як захисник російської нації: імідж, який зберігається, незважаючи на дедалі більш катастрофічну політичну та економічну історії.
Концептуально легітимність влади ґрунтується на фундаментальній передумові західної демократії про те, що суверенітет, в кінцевому рахунку, належить народові, що виражається через вибори. Демократичний лідер без підтримки населення має сумнівну легітимність і, ймовірно, зіткнеться з сумними майбутніми політичними перспективами. Проте як у теорії, так і на практиці застосування терміну «легітимності», як його розуміють у демократичних країнах, до недемократичних контекстів, таких як путінська Росія, виявляється хибним.
Хоча «народна» легітимність справді може стати основою автократичного режиму, автократи мають інші механізми контролю, яких немає у демократичних лідерів: вони можуть пригнічувати опозицію, викорінювати інакомислення та монополізувати медіа, щоб зберегти владу.
Проте загальною помилкою усіх прогнозів про кінець Путіна є те, що зосередженість на народній легітимності маргіналізує питання репресій, боротьби з інакомисленням та контролю над ЗМІ, на яких дедалі більше будуються сучасні автократії.
Тож навіть поза питанням про те, чи вважається Путін «легітимним» його власним народом (і чи вказують його захмарні рейтинги схвалення на таку легітимність), не існує механізму, за допомогою якого втрата такої легітимності означатиме кінець його влади.
Дійсно, як російська, так і світова історія сповнені автократів із сумнівною легітимністю, яких терпіли десятиліттями, оскільки ті вдавалися до згаданих вже репресій, викорінення конкуруючих еліт, а також до пропаганди та контролю над інформацією для зміцнення свого правління.
Перший радянський диктатор, Ленін, мав гостре око на слабкість режиму — не в останню чергу тому, що він сам був колишнім революціонером. І в Росії за царів, і по всій Європі він бачив достатньо вікон для політичних змін, які відчинялися, а потім знову зачинялися, щоб визнати, що «революція неможлива без революційної ситуації… [але] не кожна революційна ситуація призводить до революції».
Для Леніна (на відміну від Карла Маркса) революції не відбувалися спонтанно, їх потрібно було «зробити». Для комуністичних революцій, як взагалі для будь-яких політичних змін, необхідна людська участь.
Жанр «кінець Путіна», як бачимо, слабко пояснює те, як саме відбуваються політичні зміни, та яку роль у них відіграє народ.
Експерти припускають, що економічні санкції обов’язково послаблять режим.
Історики припускають, що революції та перевороти з минувщини Росії будуть повторюватися, питання лише в тому, які саме .
Фахівці з питань безпеки зазначають, що диктатори, чиї війни закінчувалися невдало, зазвичай погано закінчували, але, знову ж таки, вони не говорять про конкретні причини.
З моменту оголошення війни Путіним західні експерти фантазували на тему того, що «російський народ масово повстане і скине Путіна».
Але хвилю антивоєнних протестів у лютому та березні було придушено, сам протест криміналізовано, а лідерів опозиції здебільшого ув’язнено, або вони потікали за кордон. Через це сценарій масової революції проти лідера, який досі може має рейтинг схвалення вище 80 відсотків, виглядають жахливо надуманими.
Ще один улюблений Заходом сценарій кінця Путіна — «палацовий переворот» , здійснений «зсередини Кремля», або «неназваними елітами», або «військовими».
Але замість того, щоб повстати проти Путіна за шість місяців війни, російські еліти підкорилися.
Замість того, щоб мріяти про більш зелені пасовища на Заході, російські олігархи та політичні еліти все більше змиряються з тим, що їхня доля пов’язана з Путіним та його режимом.
Як розповіло журналістці Фаріді Рустамовій джерело в російській державній компанії, яка потрапила під санкції, «вони не будуть нікого скидати, вони будуватимуть тут своє життя».
Менш із тим, ось ще один прогноз Епплбаум: «Російські солдати тікають, кидають техніку, просять здатися. Як довго нам чекати, поки люди з найближчого оточення Путіна зроблять те саме?».
Все, звичайно, можливо.
Але виходячи з реалій, людям на Заході, які сподіваються, що їхні «неназвані лояльні прихильники» планують повалити Путіна, ймовірно, доведеться чекати довгенько.
Зрештою, спроба передбачити події всесвітньо-історичного значення — важка справа для вчених, політиків, аналітиків розвідки та навіть впливових експертів, таких як Епплбаум.
Ми всі робимо прогнози на майбутнє на основі не завжди повного прочитання минулого, до цього додається і наша суб’єктивність. Навіть серед експертів у своїх галузях успішні прогнози є рідкістю, натомість невдалих — набагато більше. У цьому можна переконатись на прикладі передбачень щодо «неминучої політичної смерті Путіна».
Коли я стикаюсь із розтиражованими хибними прогнозами щодо кінця Путіна, я згадую про мудрість дослідника-демографа Росії та Радянського Союзу Мюррея Фешбаха. Спираючись на стару приказку, що «демографія — це доля», журналісти зазвичай просили його передбачити, яке майбутнє чекає на Росію.
Проте він завжди відмовлявся, зауважуючи, що в «Inferno» Данте Аліг’єрі є особливе місце у восьмому колі пекла, відведене для чаклунів, провидців і провісників, які з відкинутими назад головами вічно озиралися на свої фальшиві пророцтва. Це різновид прокляття, якого нам усім варто було б уникнути.