Ще тиждень тому геополітичну рівновагу в Україні можна було порівняти з цугцвангом — моментом у грі, коли будь-який хід, ймовірно, зіграє не на користь гравцеві.
Для Заходу, поки він готувався зібратися з іншими світовими лідерами на Генеральній асамблеї ООН у Нью-Йорку, здавалося, не було іншого варіанту, окрім як триматися. Про це пише Патрік Вінтур, один з редакторів видання The Guardian.
Навряд чи Захід може відступити у своїй підтримці України – на карту поставлено занадто багато. Занадто багато пролито української крові, витрачено занадто багато західних грошей, в тому числі 5 мільярдів доларів США (4,27 мільярда фунтів стерлінгів) на місяць лише для фінансування життєздатності української держави. Тільки США з початку війни витратили 15,5 мільярдів доларів.
Проте, якщо Захід продовжить свій план економічного тиску на Росію, Путін, який стає дедалі більш відчайдушним, напевно перекриє весь газ, що надходить з Росії: не лише той, що надходить через газогін Nord Stream-1, а геть усі трубопроводи. Враховуючи відмову виробників нафти з Саудівської Аравії та Ірану прийти на допомогу Європі та збільшити видобуток, мільйони європейських споживачів цієї зими ризикують замерзнути, або збанкрутувати.
Витрати на захист європейського електорату від зростання вартості електроенергії та газу зараз оцінюють у 500 мільярдів євро (433 мільярди фунтів стерлінгів). І це загрожує зруйнувати бюджети країн, адже Центробанки перебувають під тиском необхідності продовження підвищення відсоткових ставок для стримання інфляції на рівні 9,8%, що є найвищим показником за останні 25 років.
Хоча всі ці розрахунки нікуди не зникли, вони все ж були радикально змінені в результаті раптового контрнаступу українських військових. Західні офіційні особи обережні щодо переломного моменту, але Джастін Бронк з британського мозкового центру RUSI (Royal United Services Institute) вже заявив:
«Незалежно від того, скільки території відвоює Україна, перш ніж погода вплине не ситуацію для обох сторін, більше не може бути сумнівів, що вона здатна перемогти, якщо матиме належну підтримку. Аргументація про те, що Україні не варто продовжувати допомагати, тому що це затягує тупикову ситуацію, вже не працює. Перемога тепер очевидна і цілком імовірна».
Анналена Бербок, міністерка закордонних справ Німеччини, коментуючи під час перебування в Києві суботній контрнаступ, сказала, що це був «момент надії». Після наступних 24 годин просування українької армії, в німецькій політиці спалахнули запеклі дебати щодо прямого постачання їй важкого озброєння, включаючи танки Leopard. Аґнєшка Бруґґер, заступник голови фракції Зелених у Бундестазі, заявила, що необхідно використати усі варіанти такої допомоги, без жодних обмежень.
«Це вирішальні місяці для народу України та порядку на нашому континенті», — сказала вона.
Замість того, щоб пропонувати лише витратний тупик, у якому, за словами Владіміра Путіна, «європейське процвітання кидається в топку санкцій», західні лідери тепер можуть говорити про деокупацію України, і це вже не звучить, як фантастика.
«Цей контрнаступ показує, що ми можемо перемагати», — заявила посол України в США Оксана Маркарова.
Посол Франції в Україні Етьєн де Понсен навіть дещо передчасно припустив, що осінь може стати «порою перемог». Якщо так, аналітикам доведеться вдатися до прогнозів щодо подальших жорстких, можливо навіть ядерних заходів, які може вжити Путін, аби запобігти власній поразці.
Але на даний момент шалена війна наративів не припиниться, в тому числі і наступного тижня в ООН, організації, котра сама значною мірою є маргіналізованою як орган через вето Росії в Раді безпеки. Російський міністр закордонних справ Сергій Лавров буде загнаний в кут, якщо нинішні військові невдачі стануть більш очевидними, але його здатність відкинути всю критику і назвати чорне білим є легендарною.
Просування України також знервує Пекін, оскільки він обіцяв Росії безмежну дружбу. Як зазначає Річард Гаас, президент Ради з міжнародних відносин, «Китай мав на меті розділити Захід, але його союз із Росією зробив протилежне».
Крім того, якщо Китай хоче залишатися ефективною протидією США, такою, що приваблює позаблокові держави, йому вкрай потрібна Росія, яка має успіхи на сході України. Найбільше від російської поразки, з точки зору престижу в ООН, програє президент Китаю Сі Цзіньпін .
Але навіть зараз західні лідери з тривогою визирають зі своїх затишних кабінетів у пошуках ознак того, чи встоїть Європа, чи піде навспак. Тиск досі не спадає.
Наталі Точчі, директор Італійського інституту міжнародних відносин, стверджує, що цей процес є боротьбою двох протилежних поглядів на стійкість Європи: одного дотримується Путін, а іншого – Жан Монне, духовний засновник ЄС.
Путін, за її словами, припускає, що процвітаючі, але морально корумповані ліберальні демократії Західної Європи зрештою підтвердять свою нездатність терпіти біль. Він не може уявити собі Європу, яка, мов самогубця, кидається на економічну скелю заради країни, «якої в її думках навіть не існує». Навпаки, Монне у своїх мемуарах стверджував, що сила Європи «викується в кризах і буде сумою рішень, прийнятих за цих криз».
Кожного разу, коли Європі кидають виклик і вона падає, незалежно від того, чи це Covid, чи євро, вона не лише піднімається, але й просувається вперед до наступного етапу адаптації та інтеграції, таким чином перетворюючи кризу на можливість. Точчі стверджує, що досі неможливо сказати, яка інтерпретація європейської стійкості зрештою переможе.
Московські підрозділи дезінформації, звичайно, люблять проектувати Європу в стані бунту проти зростання цін і байдужості її еліт.
3 вересня у Празі 70 000 людей вийшли на Вацлавську площу на протест проти підвищення цін. Прозахідний прем’єр-міністр Пьотр Фіала назвав організаторів «п’ятою колоною Путіна, які вірять у вирішення проблеми цін на енергоносії через вихід з НАТО та ЄС». В свою чергу Павел Блажек, міністр юстиції, заявив, що в натовпі не фанатики Путіна, а «люди, стурбовані падінням рівня життя, які заслуговують на те, щоб їх сприймали серйозно». Організатори вже повідомили, що чергову демонстрацію Czechia First заплановано на кінець цього місяця. Їхнє гасло просте: «Це не наша війна».
Уряд Словаччини балансує на межі, але в основному через внутрішні проблеми, а на парламентських виборах в Італії та Швеції активні праві популісти зіграли на наслідках війни, хоча і опосередковано. Підтримка України в США переважно є двопартійною і мало хто з американських політиків захоче відмежуватися від того, що виглядає як військовий успіх США.
Загалом опитування Eurobaromoter, проведене в червні та липні, показало, що 68% європейців підтримують постачання зброї Україні, а 78% — підтримують економічні санкції, запроваджені ЄС проти російського уряду, компаній і окремих осіб.
Останні опитування ZDF у Німеччині показали, що 70% підтримують санкції проти Росії. Найбільший рівень підтримки — 90% — демонструють прихильники Зелених. Перша спроба німецьких лівих розпочати «спекотну осінь» закінчилася провалом: на заклик вийти на вулиці Кельна відгукнулося небагато німців.
Московські пропагандисти намагатимуться зобразити Європу на порозі повстання в стилі 1848 року, а НАТО протистоятиме цим божевільним спробам замкнених у своїх власних фантазіях людей.
Все залежатиме від ефективності заходів, на які ЄС може погодитися щодо обмеження ціни на газ, або субсидування витрат. Ніхто не заперечує того, що це питання є надзвичайно політично чутливим.
Але що було найбільш значущим у дипломатичному плані за останній місяць, так це те, що європейські лідери після чітко розділеної початкової реакції на вторгнення на початку весни, схоже, відновили свої нерви, і зробили це ще до нещодавніх яскравих контрнаступів України.
У серії відверто рефлексивних промов упродовж останнього місяця лідери в Парижі, Брюсселі, Берліні та Вашингтоні показали себе стійкими та вмотивованими, готовими ідеологічно пов’язати себе з війною, яка триватиме щонайменше до зими. Можливо, ці промови були частково дипломатичним наступом Берліна та Парижа, які намагалися заспокоїти країни Балтії та Східної Європи, але вони також були посланням рішучості, яке політики передавали своєму електорату.
Бербок, наприклад, у статті в Die Zeit стверджувала:
«Ми повинні дивитися в очі фактам: ця Росія в осяжному майбутньому залишатиметься загрозою для миру та безпеки в Європі. Це може бути важко сприйняти, але ми повинні готуватись до того, що наступного літа Україна все ще потребуватиме нового важкого озброєння від своїх друзів».
Пізніше вона сказала, що дотримуватиметься своїх обіцянок Україні, якої б думки не були виборці.
Так само канцлер Німеччини Олаф Шольц у виголошеній у Празі 29 серпня великій промові намагався закласти основи для глибокого оновлення європейської політики Німеччини. Закінчувалась він риторичним запитанням:
«Коли, як не зараз, ми побудуємо суверенну Європу? Хто, як не ми, може захистити цінності Європи?».
Макрон у промові перед французькими послами 1 вересня також визнав, що з Путіним шляху назад немає. Це зізнання вимагає від нього прямого визнання того, що він ставка, яку він робив на зближення Росії з Європою, символом якої є Форт де Саміт у Брегансоні в 2019 році, не зіграла.
Так, він все ще наголошує на свободі маневру Франції відносно США і Китаю. Він не вибачатиметься за розмови з Путіним, оскільки, якби він не робив цього, єдиним співрозмовником Путіна була б Туреччина, і він змовчав про те, чи заслуговує Путін на приниження, проти якого він виступав у травні.
Здавалося, ніби його запізнілий візит до Києва 16 червня разом із прем’єр-міністром Італії Маріо Драгі та Шольцем, де лідери закликали дозволити Україні та Молдові розпочати процес кандидатства на вступ до ЄС, остаточно змінив його. Він визначає вторгнення Росії в контексті виклику лібералізму як «беззаперечної моделі та кульмінації людства».
За його словами, Росія «не просто підірвала принципи, на яких ми десятиліттями будували мир – територіальну цілісність держав», але створила сучасний релятивізм, який ризикує стати «повністю незворотним» і «надзвичайно небезпечним для демократії». Як наголосив Макрон, це війна не за територію чи український націоналізм, а за цінності.
Однак аналіз перегляд цих промов, які мало хто читав, також є яскравим визнанням слабкості ліберальної демократії. Бербок у розмові зі своїми послами була максимально відвертою. Вона сказала, що хоча в березні 141 країна засудила вторгнення Росії в ООН, правдою є те, що «країни, які представляють більше половини населення світу, не голосували з нами. Крім того, багато країн не підтримують санкції проти Росії».
Окрім страждань українців, за її словами, «це був єдиний факт, який найбільше турбував її в останні шість місяців», аж настільки, що вона «не могла думати про щось інше».
За її словами, Заходу необхідно «зрозуміти, чому, коли є вибір між правильним і неправильним, між жертвами і злочинцями, країна просто утримується».
Дуже багато країн світу розглядали війну в Україну як регіональну: «Вони знову і знову запитують, де ми були, коли в їхніх домівках вирували конфлікти».
Її французька колега Катрін Колонна висловила подібну думку у своєму зверненні до французького дипломатичного корпусу, попереджаючи:
«Бажання шукати компроміси втрачає позиції з кожним днем, стикаючись з бажанням нав’язувати погляди без компромісів, або приймати глухий кут».
Вона закликала до французької «бойової дипломатії» та до того, щоб французькі дипломати почали ставати більш чіткими носіями меседжів у цій новій «конкуренції цінностей».
Макрон також зауважив, що «країни, які утрималися», представляють значну частину людства.
«Це означає, що ця частина людства не до кінця розуміє, що відбувається».
Він додав, що лідери цих країн висловлювали своє розчарування Заходом.
«Багато хто говорить нам: «Чим ця модель така чудова? Ти виглядаєш таким нещасним. Ми спостерігали за тим, що відбувалося в Капітолії минулого року, ми бачимо, що у вас відбувається, екстремізм зростає всюди. Ви не можете вирішити проблему крайньої бідності. Ви сперечаєтеся про клімат».
Незважаючи на те, що Росія була головним диригентом цієї риторики — її вуха стирчали з-за лаштунків — він стверджував, що саме Китай «структурував табір тих, хто утримався і прагне просувати свої інтереси та в здійснити розкол у міжнародному порядку, створюючи наратив, який говорить, що всі ці правила зосереджені на силі США».
Тривожний дзвіночок щодо такої незначної підтримки західних цінностей у новому багатополярному світі піднімає глибокі історичні питання.
Україна також намагається поглибити свою міжнародну підтримку шляхом розширення дипломатичних контактів, але це складний процес.
Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України, визнає, що він не дуже популярний в Індії після того, як сказав її керівництву, що нафта, яку вони купують у Росії, просякнута українською кров’ю. Що стосується Китаю, то він визнає, що в цьому напрямку досягнутий прогрес є дуже незначним.
Зрештою, якщо західний альянс хоче залучити нових друзів, для усунення накопиченої в минулому шкоди йому знадобляться не лише спонсоровані Заходом конференції зі зміни клімату, або президентські тури до Африки.