Генеральна прокуратура України продовжує дивувати. То заплуталися в двох соснах: чи можна вважати вбивство Гонгадзе замовним? На це запитання є вичерпна відповідь («ДТ» від 18 грудня 2010 року), але її, схоже, не враховано. Генеральна прокуратура цинічно, нехтуючи закон, після десятирічних роздумів визнала доказом горезвісні плівки Мельниченка. Це й послужило підставою для притягнення колишнього президента України Л.Кучми до кримінальної відповідальності.
Чи правомірне визнання плівок Мельниченка речовими доказами? Ні, не правомірне, і ось чому.
Згідно зі ст. 65 КПК України, доказами у кримінальній справі є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд установлюють наявність чи відсутність суспільно небезпечного діяння, винуватість особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Трохи теорії, проігнорованої Генеральною прокуратурою України. Закон каже про докази як про фактичні дані. Фактичні дані - це отримані з законних джерел відомості про факти. Зміст доказів - фактичні дані, отримані з належних джерел.
Причому у пристосуванні фактичних даних як речових доказів важливо дотриматися вимоги до процесуально-засвідчувальної форми, яка покликана забезпечити достовірність отримуваних фактичних даних та можливість перевірити їх на предмет законності отримання.
Закон обмежує використання фактичних даних як доказів низкою умов. Пов’язуючи допустимість доказів із процесуальним порядком їх отримання, закон виходить з того, що цей порядок містить гарантії отримання достовірної доказової інформації.
Допустимість доказів - це правопридатність їх до використання у кримінальному процесі як юридичних фактів.
Допустимість доказів означає, що:
1. Фактичні дані як докази отримані уповноваженим на це суб’єктом (особою, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, особою, яка здійснює перевірку заяви та повідомлення про злочин або такою, яка виконує окреме доручення слідчого, а також органами оперативно-розшукової юрисдикції при виявленні злочинів).
Очевидно, що самозванець Мельниченко не був уповноваженим на прослуховування президента суб’єктом.
2. Фактичні дані отримано з відомого перевіреного і не забороненого законом джерела.
Безсумнівно, що кабінет президента, інші приміщення його резиденції, його дача не є дозволеними законом об’єктами для прослуховування не уповноваженою на те особою.
3. Фактичні дані отримано у встановленому законом порядку з дотриманням процесуальної форми, яка гарантує захист прав і законних інтересів громадян.
Мельниченко за визначенням не дотримувався і не міг дотримуватися встановленого законом процесуального порядку, оскільки не був уповноваженою на те особою.
4. Фактичні дані і сам процес їх отримання належно оформлено.
З причин, зазначених у пункті 3, і ця вимога не могла бути виконана. Всі ці порушення вимог закону не дозволяють також здійснити перевірку достовірності та законності отримання фактичних даних.
Таким чином, звукозапис отримано з порушенням вимог закону, з огляду на що має бути визнаний недопустимим доказом і вилучений з судового розгляду.
5. Згідно зі ст. 62 ч. 3 Конституції України обвинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, і на припущеннях про «крайню необхідність».
Попутно зазначу, що «крайня необхідність» поширюється на особу і не поширюється на порушення процесуальних норм. Але про це окрема розмова.
У силу презумпції невинуватості, закріпленої в ст. 62 Конституції України, всі сумніви стосовно допустимості використання фактичних даних трактуються на користь обвинувачуваного. І це стосується всіх учасників плівкового скандалу.
Я розумію опозицію, яка готова вчепитися в глотку Кучми, Литвина та інших. Але чим тоді вона відрізнятиметься від Пукача, який, нехтуючи закон, душив О.Подольського і таким самим прийомом задушив Гонгадзе? Законослухняний громадянин відрізняється від незаконослухняного лише тем, що перший підпорядковує свої емоції та бажання вимогам закону, а другому начхати на закон, для нього головне - досягти своєї мети будь-якими засобами. Не треба ставати пукачами навіть під егідою Генеральної прокуратури. Схибила прокуратура, і цю помилку можна, а головне, потрібно виправити.
Прес-служба СПУ повідомила: «Мороз також заявив, що питання автентичності плівок майора Миколи Мельниченка не має великого значення; «Підтвердження всього того, що на плівках записано, є і на практиці...». Він і народні депутати, які обговорювали цю проблему в прямому ефірі 25.03.2011 р., не враховують головного: будь-які факти, які процесуально не прив’язані до справи з дотриманням суворого порядку отримання доказів, так і залишаться фактами, а не доказами. Потрібно усвідомити, що слідство і суд повинні оперувати тільки доказами.
Нотатки ці будуть неповними, якщо не прокоментувати твердження Мельниченка: «Я порушував закон в умовах крайньої необхідності і тому я збирав докази законно». Таке твердження не відповідає дійсності. В тому, що він діяв незаконно, ми вже переконалися. І його записи - не більше ніж макулатура, а не докази.
Розглянемо вимоги закону щодо правомірності дій, які вчиняються в стані крайньої необхідності. Для визнання дій, вчинюваних у стані крайньої необхідності, вимагається дотримання низки умов.
По-перше, знати про скоєні злочини, або ті, що готуються, до застосування заходів у відповідь.
Що міг знати Мельниченко до встановлення записуючих пристроїв у кабінеті президента, у залах і навіть на його дачі? Відповідь: він не міг знати нічого. У нього віз (прослуховування) біжить попереду коня (фактів злочинів). Жодних підстав для застосування заходів у відповідь він не мав.
А отже, ніяких підстав для порушення присяги, режиму таємності, скоєння посадового злочину в нього не було. Про жодну крайню необхідність не може бути й мови.
Друга умова. Крайня необхідність спричиняється фактичною неможливістю усунути небезпеку іншими засобами. Така можливість у Мельниченка була. Він сам це розуміє, і в інтерв’ю газеті «Сегодня» від 25.06.2007 р. каже: «Кучму можна було законно
зупинити, наприклад, легалізувавши прослуховування. Потрібен був хтось, хто міг би піти до слідчого, до судді, повідомити, що
є така інформація, і зажадати
санкцію на легальне прослуховування хоча б одного дня президента».
Мельниченко не тільки визнає факт незаконності своїх дій, а перекладає можливість усунути небезпеку на інших. Наприклад, досі немає відповіді на запитання: чому він не попередив Гонгадзе, членів його сім’ї про небезпеку, яка йому загрожує; що заважало Мельниченку не приховувати підготовку до злочину, а запобігти йому?
Як бачимо, не було фактичної неможливості усунути небезпеку.
Третя умова. При крайній необхідності заподіювана шкода повинна бути завжди менша за ту, якій вдалося запобігти. Доказів, як ми переконалися, цього немає.
Жодної з цих умов не було дотримано, а отже, про жодну крайню необхідність не може бути й мови. Дії М.Мельниченка не підпадають під поняття «здійснені в стані крайньої необхідності», і він підлягає кримінальній відповідальності. У залишку маємо порушення присяги, несанкціоноване прослуховування президента, порушення режиму таємності, зловживання службовим становищем, не виключаю, що й шпигунство. А Генеральна прокуратура України, незаконно визнавши плівки Мельниченка речовими доказами, відкрила скриньку Пандори.