Відповідальність суддів за ухилення від здійснення правосуддя, підготовка сторонами проєкту тексту судового рішення у справі, можливість судів нижчих інстанцій відступати від позицій Верховного суду. Це лише деякі новели резонансного законопроєкту №4637, зареєстрованого у парламенті 25 січня 2021 року. І всі вони, за твердженням його авторів, спрямовані на вирішення проблеми якості судових рішень.
Проблема справді існує. Тож аби якнайповніше оцінити вплив запропонованих змін на роботу судової системи, зробімо короткий історичний екскурс у нетрі нескінченної судової реформи.
Мотивування рішень
У результаті судової реформи, розпочатої 2015 року, всі процесуальні кодекси було доповнено новими вимогами до мотивувальної частини рішень.
Розглянемо ці зміни на прикладі Господарського процесуального кодексу України (ГПК).
Попередня редакція ГПК (прийнята ще 1991 року із подальшими змінами) містила загальні вимоги щодо мотивувальної частини рішення:
- обставини справи, встановлені судом;
- причини виникнення спору;
- докази, на підставі яких прийнято рішення;
- зміст письмової угоди сторін, якщо її досягнуто;
- доводи, за якими було відхилено клопотання і докази сторін, їх пропозиції щодо умов договору або угоди сторін;
- законодавство, яким суд керувався, приймаючи рішення.
Відповідно до змін, внесених до ГПК 2017 року (закон України №2147-VIII від 03.10.2017), вимоги до змісту рішення були значно конкретизовані. Так, у мотивувальній частині рішення зазначаються:
- фактичні обставини, встановлені судом, і зміст спірних правовідносин із посиланням на докази, на підставі яких встановлено відповідні обставини;
- докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення;
- мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не стосується предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику;
- чи були і ким порушені, не визнані або оскаржені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку;
- норми права, які застосував суд, і мотиви їх застосування;
- норми права, на які посилалися сторони, яких суд не застосував, та мотиви їх незастосування.
А 2019 року вже нова Верховна Рада доповнила вимоги щодо змісту рішення (закон України №132-IX від 20.09.2019):
- переліком обставин, які є предметом доказування у справі;
- переліком доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі;
- висновком суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів;
- мотивами визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі.
Як усе це працює два роки по тому? Нині, згідно з ГПК, мотивувальна частина має містити докладну правову оцінку кожного наведеного аргументу по суті спору, що узгоджується з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ).
ЄСПЛ виокремлює кілька цілей мотивування судових рішень:
- продемонструвати і довести передусім сторонам, що суд справді почув їхні позиції, а не проігнорував їх;
- надати сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження та забезпечення ефективного апеляційного перегляду справи;
- суспільний контроль над правосуддям.
Тобто чинне процесуальне законодавство зобов’язує суд у кожній конкретній справі дуже ретельно підходити до оцінки всіх без винятку доказів і доводів, щоб визначити саме ті, які потребують особливої уваги та наведення в рішенні відповідних аргументів за чи проти їх прийняття.
Усе нібито правильно, але суди часто обходять цю вимогу, посилаючись, знову ж таки, на практику ЄСПЛ, де, зокрема, зазначено таке:
- хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межа, до якої суд може виконати обов’язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення ЄСПЛ від 09.12.1994 року у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»);
- пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди наводити обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може надати в суд, і відмінності, що існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішенні від 18.07.2006 року у справі «Проніна проти України»).
На практиці часто зустрічаються випадки, коли суддя, пояснюючи своє рішення, посилається на викладену вище практику ЄСПЛ. Він уникає зазначення в мотивувальній частині обґрунтованої оцінки важливих доводів, наведених учасниками справи, як правило, незручних для суду, посилаючись на їх нібито необґрунтованість, безпідставність і на те, що вони не спростовують висновків, зроблених судом.
Запропоновані законопроєктом №4637 зміни до процесуальних кодексів спрямовані на заповнення саме таких прогалин. По-перше, якщо суд вважатиме, що певний аргумент не потребує надання йому детальної правової оцінки, то в мотивувальній частині буде зазначено та вказано причину. По-друге, якщо мотивувальна частина рішення не міститиме детальної правової оцінки хоча б одного з аргументів учасників справи, і в рішенні буде відсутнє правове обґрунтування причин, спір вважатиметься невирішеним.
Відступ від позиції Верховного суду
Реформування судової системи було розпочато з її голови — Верховного суду (ВС). Було внесено зміни до Конституції України, ухвалено закони «Про судоустрій і статус суддів»і низка інших.
У процесі реформи ВС суттєво реорганізували — було змінено його кадровий склад: вперше в історії незалежної України до складу Верховного суду увійшли науковці, адвокати та правозахисники, яких відбирали на відкритому конкурсі.
І саме реформований ВС отримав право приймати зразкові рішення, які мають враховуватися судами нижчих інстанцій при розгляді схожих позовів. Це зроблено для зниження навантаження на суди та має сприяти швидкому розгляду однотипних справ.
Як практикуючий адвокат, вважаю такий підхід до реформування судової гілки влади з верхньої ланки до нижньої правильним. І він зайняв небагато часу: від запуску реформи до початку роботи ВС минуло близько трьох років. На сьогодні ми маємо новий працюючий ВС, тоді як у судах нижчих інстанцій усе ще триває процес реформування, і невідомо, коли він закінчиться.
Фактично законопроєкт № 4637 пропонує все ще нереформованим судам нижчих інстанцій на свій розсуд відступати від практики ВС, якщо вони дійдуть висновку, що його позиція є помилковою. Тут ситуація дуже неоднозначна.
Наразі зустрічаються непоодинокі випадки відступів Великої палати ВС від позицій, сформованих Верховним судом раніше, але з часом ситуація виправиться природним шляхом. Має бути напрацьована однакова практика, яка і буде орієнтиром для судів нижчих інстанцій. Така концепція є логічною та відповідає повноваженням ВС, встановленим діючим законодавством, а саме: забезпечення однакового застосування норм права судами різних спеціалізацій.
Водночас надання судам нижчих інстанцій офіційної можливості на їх власний розсуд вважати позицію ВС помилковою та відступати від неї навряд чи сприятиме дотриманню принципу правової визначеності як одного з елементів принципу верховенства права.