Радянський Союз обожнював власну велич і нікому не пробачав найменших сумнівів у ній. Радянська іконографія руками агітпропу так вилизала історію імперії, що у вихованих у дусі марксистсько-ленінського патріотизму громадян не виникало навіть бажання зазирнути за завісу брехні. А тим часом псевдоподвигів, псевдодосягнень та кривосвідчень в історії СРСР вистачало. Яскравий приклад - небилиці про народження та героїзм Червоної армії. Які й сьогодні продовжують жити у свідомості багатьох людей на пострадянському просторі.
23 лютого ми знову побачимо на телеекранах яскраво патетичний фільм "Ми з Кронштадта" і загалом талановиту двосерійну стрічку "Красна площа" із чудовим акторським ансамблем (Станіслав Любшин, Валентина Малявіна, В'ячеслав Шалевич), але абсолютно неправдивий щодо подій під Псковом і Нарвою…
Радянські люди знали напевне: 23 лютого 1918 р. у переможних боях проти кайзерівських військ під Псковом і Нарвою народилася "непереможна і легендарна" Червона армія. Цей міф влада старанно підтримувала починаючи з 1919 р., коли наприкінці лютого про тріумфальну ходу нового, соціалістичного, воїнства прозвітував на засіданні Петроградської Ради Яків Свердлов. "Рік тому свідомі робочі та селяни масово вступали до лав Червоної армії, окрилені перемогою над військами німецьких окупантів", - цитувала пітерська преса його полум'яну промову.
На цій брехні виховувалися покоління, які в СРСР з дитинства привчали не думати, а беззастережно вірити. Ось уривок з шкільного підручника з історії: "Соціалістична Батьківщина в небезпеці!" - з таким тривожним закликом звернулася наша партія до народу в грізні лютневі дні 1918 року, коли німецький імперіалізм розпочав наступ на Країну Рад. У важких боях під Псковом і Нарвою молода Червона армія дістала своє перше бойове хрещення і дала рішучу відсіч німецьким окупантам - кайзерівським військам. На згадку про цей подвиг червоноармійців і червонофлотців, на честь масової мобілізації сил народу на захист Вітчизни 23 лютого щорічно відзначається як день народження Радянської Армії і Військово-Морського флоту".
Гримаса радянського агітпропу в тому, що ця цитата повторює слова давно розвінчаного на час написання підручника Йосипа Сталіна, котрий, як стверджують деякі історики, і був "батьком" міфу про перемогу. У статті, опублікованій в "Известиях" 16 лютого 1938 р., він писав: "Під Нарвою і Псковом німецьким окупантам було дано рішучу відсіч. Їхнє просування на революційний Петроград було припинено. День відсічі військам німецького імперіалізму став днем ювілею молодої Червоної Армії".
Сьогодні ми знаємо, що ніяких перемог більшовиків під Нарвою і Псковом не було. Була нетривала перестрілка з нечисленними загонами кайзерівців, після якої "доблесне військо" покинуло позиції, залишивши Петроград напризволяще. У глибоких архівах збереглося розпачливе висловлювання з цього приводу Володимира Леніна, датоване 24 лютого 1918 р.: "Болісно-ганебні повідомлення про відмову полків зберігати позиції, про відмову захищати навіть нарвську лінію, про невиконання наказу знищити все і вся при відступі; не говоримо вже про втечу, хаос, безрукість, безпорадність, нехлюйство… У Радянській республіці немає армії". Перший нарком морських справ РРФСР Павло Дибенко разом зі своїми червонофлотцями банально накивав п'ятами з Гатчини, небезпідставно побоюючись відповідальності за здачу Нарви. І знайшли його за тисячу кілометрів у Самарі. Невдовзі відбувся суд, Дибенка виправдали, але зняли з посади й виключили з партії. Така от перемога!
Радянська історіографія всіляко підтримувала міф мало не про святість "єдиних пролетарських збройних сил", вкарбовуючи у свідомість громадян цитати Леніна: "Питання про побудову Червоної Армії є цілком новим, воно зовсім не ставилося навіть теоретично… Ми беремося за справу, за яку ніхто в світі у такій широті ще не брався. Я впевнений, що велике завдання створення соціалістичної армії, у зв'язку з усіма труднощами моменту та незважаючи на ці труднощі, буде вирішено успішно".
"Ленін був небезпечним мрійником, ідеалістом, перфекціоністом, людиною залізної волі та спрямувань, справжнім фанатиком ідеї перемоги пролетарської революції. Йому ми завдячуємо безкомпромісними декретами, закликами та страшним червоним терором, який проводився в Україні руками тої самої славетної і бойової Червоної армії", - констатує дослідник історії революції Павло Козак.
Сучасні архіви не приховують правди: у лютому 1918 р., коли, за словами того ж таки Якова Свердлова, "в усіх містах пройшли масові мітинги з демобілізації старої гвардії та вступу до лав Червоної армії", Україна захлиналася в крові, пролитій каральними загонами нової армії. Людей не тільки розстрілювали, а й спалювали живцем, різали багнетами і ножами, щоб заощадити набої. Вбивали тих, хто говорив українською, носив вишиванку чи мав козацькі вуса", - розповідає дослідник Олександр Гунько про "бойові подвиги" армії більшовиків. Володимир Винниченко у драмі "Між двох сил" описав події того страшного лютого 1918 р. "Вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. ...И как не божеволеть? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий" - каже один з персонажів п'єси.
Хіба радянські люди могли знати про ці криваві події? Ідеологію та пропаганду в СРСР будували так, щоби жодної плямки не з'явилося ані на жилетці Леніна, ані на репутації Системи в цілому.
За часів ленінської нетерпимості народ навчали ненависті до класових ворогів, за сталінської диктатури дозовано годували інформацією про "ворогів народу" та внутрішньопартійні злочини, з періодом хрущовської відлиги прийшло знання про "культ особи", "махрового дворушника" Берію та інших. Протягом усієї своєї історії СРСР шукав і знаходив винних у своїй же злочинній системі. Нашвидкуруч створена руками більшовиків Червона армія стала невід'ємним гвинтиком цієї машини, безвідмовним виконувачем злодіянь нової влади.
Учасник антибільшовицької боротьби перших післяреволюційних років Сергій Мельгунов згадував, з яким завзяттям червоноармійці та червонофлотці виконували постанову "Про "червоний терор", видану Раднаркомом 5 вересня 1918 р. За його словами, з особливою жорстокістю вони діяли в Україні: "Харківське ЧК та червоноармійці застосовували скальпування і "знімання рукавичок з кистей рук", у Полтаві і Кременчуці священнослужителів саджали на кіл. У Катеринославі практикували розп'яття й забиття камінням. В Одесі офіцерів (Білої гвардії. - О.Г.) прив'язували ланцюгами до дощок, розривали навпіл колісьми лебідок чи опускали по черзі в казан з окропом і в море".
Історики оцінюють кількість жертв "червоного терору" майже в 1,8 млн людей. За цими страшними цифрами стоять не тільки "звірі ЧК", а й численні доблесні частини Червоної армії, їхні бойові командири й полководці. За ці "ратні подвиги" вдячна більшовицька влада оголошувала подяки, нагороджувала орденами, медалями, іменною зброєю…
У порівнянні з убивствами та звірствами майже безневинною видається бурхлива діяльність Червоної армії та флоту під ленінським гаслом "Грабуй награбоване!". Ось невеличкий, але дуже виразний штрих, який письменниця Лариса Васильєва додає до "подвигів" червоного флоту під командуванням Федора Раскольнікова: "У 1918 році військова флотилія пройшла Волгою, Камою, Білою, допомагаючи Червоній армії відвойовувати міста та селища від білогвардійців. На шляху флотилії було багато покинутих поміщицьких садиб. У деяких залишилися меблі, їжа, одяг. Усіма цими "нічиїми" багатствами червонофлотці та червоноармійці активно користуються. "А хіба не можна? Ми воювали і заслужили!".
З того волзького походу Федір Раскольніков та його бойова подруга Лариса Рейснер привезли захоплені в царських рибних складах діжки з чорною ікрою. Вони виклали гори цього делікатесу перед учасниками прийому в Кремлі з нагоди другої річниці революції. "Ця ікра стогоном пройшла вустами поколінь - забуто, хто, коли, з якого приводу її привіз; пам'ятається - їдять ікру ложками, а люди голодують!" - пише Лариса Васильєва.
Радянські люди про такі "подвиги" не могли знати й поготів. Їм подавали "правильні спогади перевірених людей.
Червона армія росла й мужніла здебільшого не в боях "за соціалістичну батьківщину", а в нескінченних битвах із власним народом. Сама ВКП(б) головною передумовою повноцінного функціонування збройних сил щиро вважала аж ніяк не професійний військовий вишкіл, а партійно-політично-агітаційну роботу в армійських і флотських частинах та підрозділах.
Треба віддати належне більшовикам: вони, як і будь-яка інша влада, чудово розуміли важливість грамотної якісної пропаганди. Червона армія з перших днів існування стала чудовим суб'єктом власної реклами, і одне з перших розпоряджень, спущених незабаром після ленінського декрету бюро Всеросійської колегії з формування Червоної армії "на місця", стосувалося саме створення військових курсів з підготовки агітаторів та виготовлення "зразків агітації для підвищення бойового духу соціалістичних збройних сил".
Художники, поети, композитори взялися до роботи, проте на перших порах по творче
натхнення далеко не ходили - без вагань брали старі пісні, плакати, інші приклади агітпропу, навіть "ворожого" білогвардійського, й успішно переробляли.
Старші люди пам'ятають відомий плакат "Ты записался добровольцем?". На тлі димної фабрики червоноармієць тицяє в глядача пальцем, закликаючи вступати до лав Робітничо-селянської Червоної армії. Автор цього зразка більшовицького агітпропу Дмитро Орлов не приховував, що
фактично скопіював американський агітаційний плакат часів Першої світової війни - I want you for U.S. army.
І чого б це товаришеві Орлову переживати, якщо сам Ленін не бачив у плагіаті нічого крамольного? Ще взимку 1917 р. вождь радив: "Красиве треба зберегти, взяти його як зразок, виходити з нього, навіть коли воно "старе".
Очевидно, цим принципом керувалися й піснярі, які завзято штампували "аудіопродукцію" про Червону армію. Левова частка тих пісень-скороспілок залишилася в далеких пореволюційних роках, деякі пережили весь радянський період і дійшли до наших днів. Їх розучували діти в школах, виспівували хори на урочистих концертах і зборах, присвячених 23 лютого, не відаючи, який відвертий плагіат може підсунути під маркою патріотичних творів імперська машина.
"Сьогодні вже дуже важко сказати, хто першим почав красти пісні та музику одне в одного. Але диму без вогню не буває. У плагіаті й досі звинувачують авторів і відомої пісні "Красная Армия всех сильней", мелодія якої була нібито ідентичною корсиканській пісні 1768 року, і твору "Смело мы в бой пойдем", який скопіювали з армійської пісні часів Першої світової війни. До речі, у 1930-х роках асоціація пролетарських музикантів закликала заборонити цю пісню як "перелицювання старого буржуазного пісенного мотлоху" - розповідає музикознавець Анатолій Добридень.
Брехня у щонайменших дрібницях - таку основну рису радянського агітпропу називає дослідник історії радянської пісні Андрій Безпалько. "Свого придумати пролетарські композитори, зайняті розрухою та хаосом громадянської війни, не могли і не встигали, тож без усякого сорому цупили пісні, створені до них. І отримували за це визнання, нагороди, ленінські й сталінські премії. Більшість пісень присвячувалася легендарній Червоній армії" - стверджує він.
У числі вкрадених пісень Андрій Безпалько називає "По долинам и по взгорьям", яка раніше була "Маршем Сибірського полку" часів Першої світової, і позичену в поляків "Варшав'янку", відому як популярний у 1860-х рр. "Марш зуавів", і пісню "Мы - красная кавалерия, и про нас…", яка, за твердженням Ісаака Бабеля, первісно була весільною хасидською мелодією.
Пізніші творіння радянсько-армійського агітпропу - пісні, твори образотворчого мистецтва, фільми - вже були оригінальними й беззастережно працювали на міф про героїзм та нездоланність Червоної, а згодом і Радянської армії.
Отже, як бачимо, брехня й блюзнірство були вірними супутниками та порадниками Червоної армії з перших років її існування. І тому поновлення свята 23 лютого в самостійній Україні, запроваджене указом Леоніда Кучми 1999 р., "враховуючи численні звернення громадських організацій, ветеранів війни та з метою сприяння патріотичному вихованню молоді", викликає щонайменше здивування. Доки ж ми житимемо за мертвими стандартами неіснуючої держави? Доки мавпуватимемо приклад Росії? Хіба нам, українцям, личить продовжувати радянські традиції брехні? Адже в нас є своя історія.