Після виступу голови МЗС РФ Лаврова на науково-експертному форумі "Примаковские чтения" 30 червня 2017 р. риторика Кремля стосовно України, яка досі зводилася в російській тантрі до немудрящої мантри "ихтамнет", доповнилася складним науково-експертним "мынезряввязалисьвконфликтвдонбассе".
"Якби ми цього не зробили, - пояснює "сумний кінь" мотиви інтервенції, - ми б зрадили свою цивілізацію". Звідки аж ніяк не випливає, що всього лише "вплутавшись", росіяни не зрадили свій світ. Гібридна війна - зовсім не те, на що сподівалися ті, хто ревно репетує: "Путін, уведи війська!". І що довше й упевненіше ми стримуємо гібридну агресію, то більш виразною й очевидною стає путінська зрада. "Зайку кинула хазяйка; лоханувсь геть чисто зайка". Звідси й тема зради в лавровському одкровенні. Не перед Заходом, а перед "кинутим" "русским миром" сповідається й виправдовується кремлівський насельник.
Трансцендентні цивілізаційні мотиви не вперше визначають українську політику Москви. Якщо вірити Миколі Ульянову ("Походження українського сепаратизму"), "тільки глибока релігійність царя Олексія Михайловича, котрий жахався при думці про те, щоб віддати православний народ католикам або магометанам", змушувала Московію вплутуватися в конфлікт в Україні. Козацький народ, що запекло боровся за свої права й свою незалежність, потребував не "цивілізаційного" захисту, а ратних людей, яких, на відміну від "милостивих похвалень", цар не посилав. Грецький чернець Павло у 1651 р. свідчить: "И он, гетман, в разговоре говорил про Москву и клялся, смотря на образ Спасов: будет на Москву не пойду и не разорю пуще Литвы; я де посылаю ото всего сердца своего, а они лицу моему насмехаютца!"
Молоді республіки Новоросії - надія хирявої, збожеволілої Росії і світоч суверенної демократії, авангард боротьби з кривавою західною хунтою - бажають злитися з матінкою в скрепному екстазі, а та, немов насмішкою в обличчя, бачить ЛДНР тільки в складі України. "Росія нас зрадила!" - чутно стогін на просторах новоросійських.
* * *
Складний вузол, сплетений із теорій "революційного права" і "права на самовизначення", зав'язався 13 травня 1862 р. в Америці, коли північно-західні графства заколотного штату Вірджинія заявили про вихід із "старого домініону" і проголосили утворення нового штату Західна Вірджинія, вірного Союзу і конституції.
Рішучі дії тамтешніх республіканських радикалів спантеличили всіх. Насамперед Річмонд - столицю Вірджинії, а тепер ще й Конфедерації. За що сецесіоністи боролися, на те вони й напоролися. Тепер тикати Лінкольна носом у його младореволюційні омани (про революційне право на самовизначення) вже не виходило: адже якщо виправдовувати ними сецесію південних штатів, то так само виправдовується й вихід Західної Вірджинії.
Здивований був і сам президент. Як можна приймати в Союз новий штат, якщо конституція визначає, "що жодний новий штат не може бути утворений у межах юрисдикції якого-небудь іншого штату; новий штат не може бути утворено на кордонах двох або більше штатів без згоди їх легіслатур і Конгресу"?
Просто було лише на краях політичного спектра. Лідер республіканських радикалів Тадеуш Стівенс заявив у Палаті представників, що він не збирається шукати якісь конституційні виправдання прийняттю Західної Вірджинії до складу Союзу, бо на його боці абсолютна влада, "яку дають нам закони війни". Демократи, своєю чергою, вимагали неухильно дотримуватися програми відновлення Союзу і точно дотримуватися конституції, щоб усе було "як і раніше", як до сецесії Півдня (і рабство не чіпати). Лінкольн же закликав до відновлення Союзу, а тепер виступає за його антиконституційну трансформацію. Якби правляча партія, писав у статті "Конгрес-зрадник і зрадник Президент" представник "мідянок" (докладніше див. "Миролюбні гади", DT.UA. № 1 - 13.01.2017 р.), відразу оприлюднила свої плани, то "вони ніколи б не отримали солдатів для такої негідної мети".
Білль Конгресу "Закон про прийняття Західної Вірджинії до складу Союзу" ліг на стіл президента. І вся відповідальність лягла на його плечі. У цьому випадку метафора математично точна. 23 грудня 1862 р. Лінкольн звернувся по пораду до членів свого кабінету, запитуючи їх: "1. Чи конституційний цей закон? 2. Чи доцільний цей закон?" Троє відповіли позитивно по обох пунктах; троє дали по обох пунктах негативну відповідь.
Тим часом П'єрпонт (губернатор самопроголошеного штату) телеграфував Лінкольну 18-го числа, що президентське вето "буде смертю для нашої справи"; ще через два дні він телеграфував: "…відчувається неладне відносно вашої затримки в підписанні законопроекту про новий штат". Чесний Ейб міркував ще десять днів. Нарешті 31 грудня 1862 р. він представив Конгресу й народу свою "Думку про прийняття Західної Вірджинії до складу Союзу" і підписав закон.
"Хоробрі й добрі люди Західної Вірджинії, - писав Авраам Лінкольн, - розглядають її прийняття до Союзу як питання життя і смерті. Вони були вірними Союзу в суворих випробуваннях. Ми діяли, щоб виправдати їхні надії. І ми не зможемо зберегти людей, якщо зрадимо їхню віру".