24 квітня минуло 98 років із дня початку однієї з найжахливіших трагедій в історії людства - масової примусової депортації вірмен з їхніх історичних земель, що входили тоді до складу Османської імперії. Внаслідок кривавих погромів, що прокотилися країною 1915 р., а також нападів на групи беззахисних біженців за влади молодотурків загинуло приблизно 1,5 млн безневинних людей, переважно жінок, старих і дітей. Це був чи не перший випадок в історії людства спланованого злодіяння держави супроти власних громадян за етнічною ознакою - злочину, який згодом дістане назву геноциду. Впродовж кількох місяців цілий народ, який століттями жив на своїх одвічних землях, позбавили батьківщини. Жахлива практика масових виселень буде взята на озброєння спочатку німецькими нацистами, а згодом і сталінською репресивною машиною.
Хвилі цього небаченого на той час лиха докотилися і до України. У своєму архіві я зберігаю копію розпорядження очільника тодішнього уряду УСРР Християна Раковського щодо надання невідкладної допомоги і працевлаштування тисяч біженців - "турецьких вірмен", які в пошуках порятунку опинилися на українській землі. Саме від них, між іншим, Павло Тичина навчився в Харкові вірменської мови, а його колеги вірменські письменники при зустрічі все дивувалися, чому це їхній український побратим розмовляє із західновірменським акцентом…
Напередодні цієї сумної дати до рук мені потрапив єреванський тижневик "Ґракан терт" ("Літературна газета") з публікацією знаного вірменського письменника Левона Ананяна під назвою "Лист турецькому другові", що мене глибоко схвилювала і як літератора-вірменознавця, і як дипломата, котрий понад десяток літ пропрацював послом України у Вірменії. Зрештою, ці зболені рядки не можуть залишити байдужою кожну чесну людину, тим більше нас, українців, які на собі відчули ту глуху байдужість, якою іноді відгороджуються світ і навіть деякі найближчі сусіди від наших намагань донести свій біль, коли йдеться про визнання й осуд жахливого Голодомору 1932-1933 рр. в Україні. Пригадалося, з якою надією кілька років тому ми, акредитовані в Єревані іноземні дипломати, стежили за безпрецедентним кроком з боку керівників Вірменії і Туреччини, які вирішили будувати свої відносини з чистого аркуша. Переступити через вирву взаємних образ і звинувачень й відкрити, нарешті, вірмено-турецький кордон для своїх громадян. Сподівалися, що нарешті вітер змін торкнеться й цієї зболеної теми. Свою підтримку згаданій ініціативі у своїй заяві висловило також зовнішньополітичне відомство України. Адже ми, вважай, сусіди як з однією країною, так і з іншою, з обома в нас добрі відносини. Звідси й наша особлива зацікавленість у зміцненні атмосфери добросусідства в регіоні. Тим більше що і вірмени, і турки, як і ми - українці, заявляють про своє майбутнє в об'єднаній Європі.
Але вкотре добрі наміри двох державців наштовхнулися на каміння взаємної недовіри й
підозр. Підписані міністрами закордонних справ Вірменії і Туреччини Цюріхські протоколи так і не були схвалені парламентами обох країн. І ось у цьому відкритому листі, що дуже важливо, я побачив іще одну спробу - вірменина й турка - на суто особистісному рівні подати один одному руку, "викинути в кошик для сміття нагромаджені роками образи і зненависть", спробувати зрозуміти один одного. (І знаменно, що роблять це письменники, які добре знають: слово може не лише ранити, але й гоїти найглибші рани.) Хоча дається це, відверто кажучи, нелегко. Це відчуваєш, коли читаєш лист. Але все одно важливо продовжувати діалог, який, сподіваємося, зможе все ж таки перейти в мирну бесіду двох сусідів, що зуміли перегорнути одну з найчорніших сторінок спільної історії. Нам, українцям, хотілося б у це вірити.
Олександр БОЖКО, Надзвичайний
і Повноважний Посол України, письменник
ЛИСТ ТУРЕЦЬКОМУ ДРУГОВІ
Ми познайомилися випадково, у дні міжнародного літературного фестивалю. За розмовою з'ясувалося: ти - письменник турецький, я - вірменський. Тоді (та й під час наступних зустрічей) я багато чого не встиг тобі сказати, і невисловлені слова клубком застрягли мені в горлі, тому й пишу цього листа - як звернення, як заклик до розмови. Хочу позбутися жовчі, що накопичилася в душі, викинути в кошик для сміття нагромаджені роками образу й ненависть, що входять до кожного вірменина з першим ковтком материнського молока і полишають його разом з останнім подихом... Вже 98 років ми дивимося на сьогоднішній день крізь призму пережитого, але повинні знайти в собі сили звільнити своє майбутнє від страхітливого минулого.
Ти вже знаєш, що моє прізвище Ананян, його етимологія така: ан-Ані-ян, де "ан" означає "без", тобто вірменин, який залишився без Ані. 1319 року мої предки покинули місто Ані - свій престольний град тисячі і однієї церкви, одинадцяту за ліком столицю Вірменії, зруйновану небаченим землетрусом, і стали біженцями; після тривалих поневірянь вони осіли в селі Кохб на північному сході Вірменії. Історія нашого роду має тяглість від вірменських Багратидів і аж до моєї крихітної внучки Ані; і я за будь-якої нагоди намагаюся бодай краєм ока зазирнути за колючий дріт закритого вірмено-турецького кордону і надибати поглядом руїни нашого родинного будинку... за допомогою бінокля. І щоразу заздрю безтурботному курдському чабанові і таким же безжурним його вівцям під напівзруйнованими мурами Ані...
Ні, ти мене, либонь, хибно зрозумів - це чадна ностальгія, що роз'їдає гени нації й іменована по-французьки force majeure, і аж ніяк не прагнення відплати, що ось уже дев'ять десятиліть у сні й наяву ятрить душі нащадкам півтора мільйона жертв геноциду вірмен (за законами природного відтворення сьогодні їх стало б п'ять мільйонів) і стількох же вигнанців, що знайшли притулок у різних куточках Землі і чекають відновлення справедливості.
Заради Бога, тільки не повторюй заяложеного турецьким офіціозом рефрену про те, що, мовляв, у 1893-1923 рр. ніякого геноциду не було, а були тільки прикрі погроми... і що (неприкритий цинізм!), скориставшись безладдям у роки Першої світової війни, вірмени самі взялися побивати "беззахисних" турків... І що з'ясовування істини слід залишити комісії істориків.
Історія давно вже винесла свій вирок: тонни документів, світлин, моторошні свідчення очевидців - як вірмен, так і іноземців, поруйновані й знищені міста і села, перетворені на пустку квітучі землі й на мечеті - тисячолітні церкви...
У сирійській пустелі Тер-Зор іще й досі пече людям очі фосфор вибілених сонцем і вітрами кісток непохованих страдників-вірмен...
Світові добре відома незаперечна історична істина, відома вона і Ердоганові, і Обамі, і, впевнений, тобі також. І це аж ніяк не таємниця для держсекретаря США, що у хвилини одкровення скрушно зітхав: "На жаль, у дипломатії державні інтереси часто важливіші за правду". Знають істину і американський Конгрес, і сенат, які щоразу напускають туману, влаштовуючи аморальний політичний торг - вносити питання визнання геноциду до порядку денного чи ні, тримаючи в напруженому очікуванні цілий народ... Лукава, дводушна, лицемірна гра...
Однак залишмо традиції маскараду в Пізньому Середньовіччі й відкиньмо цю жалюгідну комедію театру маріонеток, коли у Вані з єдиною метою замилити європейцям очі відновлюється церква Святий Хрест - без хреста і літургії, коли в кафедральному соборі Ані вчиняється намаз - чим не збиткування над країною, що першою в світі (301 р. н.е.) прийняла християнство як державну релігію! Сьогодні настав час називати речі і явища своїми іменами, не просторікувати про моральність, а жити за моральними принципами. Саме цю концепцію закладено в основу "Конвенції про запобігання злочину геноциду і про покарання за нього" (1948 р.), під якою, до речі, стоїть підпис і Турецької Республіки. Документа, ніби складеного на гіркому досвіді геноциду вірмен.
Але не заради відомих тобі азбучних істин пишу я цього листа. Кілька місяців тому, приїхавши до Єревана на моє запрошення, ти запитав:
- Яка ж глибока ненависть у душі вірменина, невже в цивілізованому XXI столітті можна жити трагедією минулого, коли у вас уже є і незалежність, і така прекрасна столиця?
Твоє запитання - те саме, що й подив, висловлений кореспондентом газети "Гуррієт":
- Як таке може бути, що гора Арарат розташована на чужій території, але всі вірменські поети оспівують її як свою священну гору?..
Я відповів йому:
- Арарат - у самому нашому єстві. Він, мабуть, і є наше єство, і ніхто не може відібрати його у нас. Арарат - наша національна самосвідомість, символ нашого відродження. А якщо по-чесному, то місяць також не належить вам, але він красується на турецькому прапорі, немов кривий ятаган ...
Я знаю одну непорушну істину, що передається з покоління в покоління. Знаю її напам'ять, як древні (405 р. н.е.) вірменські письмена. Її знають усі вірмени - від простого селянина до президента країни. Геноцид не має строку давності, достоту так, як ніколи не потьмяніє народна пам'ять. А сьогодні ви повчаєте нас: треба, мовляв, забувати минуле.
Забути півтора мільйона безневинних жертв і каравани біженців, чиї нащадки мріють колись повернутися на свою історичну батьківщину? Забути Варфоломіївську ніч 24 квітня 1915 року, коли сокира ксенофобії одним ударом відтяла голову західновірменській інтелігенції: Сіаманто, Данієл Варужан, Рубен Севак, а згодом Ґриґор Зограб - блискучі письменники, поборники європейської культури... Забути свідчення священнослужителя, очевидця різанини Ґріґоріса Балакяна, автора "Вірменської Ґолґофи" (1924 р.), тема якої позначена вже в самій назві?
Забути чуйність і співчуття арабського народу, який поселив у себе тих вірмен, що дивом урятувалися, який розділив з ними свій кусень хліба?
Забути великого норвезького гуманіста Фрітьофа Нансена, який згідно з рішенням Ліги Націй (1924 р.) видав "нансенівські паспорти", інакше кажучи - посвідчення громадяна світу, 320 тисячам позбавлених батьківщини вірмен, які поневірялися під чужим небом? Забути австрійського письменника Франца Верфеля, який описав у своєму романі "Сорок днів Муса-дагу" відчайдушну, героїчну оборону беззахисного вірменського населення супроти регулярної турецької армії?
Забути зухвале напучення Адольфа Гітлера, який благословляв своїх солдатів на єврейські погроми: беріться сміливо за справу всі, хто зараз пам'ятає про вірменську різанину? Та хіба все перелічиш!
Пам'ятаю, в дитинстві, коли я застуджувався й кашляв, бабуся Ануш, утілення доброти й чуйності, одразу ж казала: "Не хворій, мій хлопчику, нехай краще кашляють турецькі діти".
Якось я запитав: що нам поганого зробили незнайомі турецькі малюки, за що ти їх завжди клянеш? Бабуся, яка не бачила геноциду, мовчки опускала очі, але одного разу, вкотре нагодувавши жебрака Міграна, який колись прибився до нашого села з Трапезунда, вона відкрила мені моторошну істину. Мігран був такий худющий, що йому навіть ім'я скоротили - називали "біженець Мран". І я довідався: він пройшов усі кола геноцидного пекла: в 1915 році в нього на очах жорстоко вбили дружину і шістьох дітей, потім вистрілили в нього, пограбували й підпалили будинок...
Сусід-курд сховав тяжкопораненого Міграна в себе на сіннику, виходив його, а влітку відвів бідолаху на високогірні пасовиська - словом, урятував йому життя.
Я і зараз бачу перед собою біженця Мрана: худого - шкіра та кістки, його жебрацьку торбу через плече, його ладанку, в якій він зберігав попіл рідного дому, чую його осиротілий діалект:
- Хлібця кусник, Христа ради...
Його зморшкуватим обличчям течуть струмочки сліз, і разом з ним здригається і плаче Ванське море - десь далеко-далеко.
Якби було можливо піти від сусіда-грабіжника, мій народ давно склав би свої пожитки, свої культурні реліквії і... вирушив би куди очі дивляться. Але країна не квартира, її неможливо поміняти на іншу.
Якби ви знали, яка це мука - щоранку бачити Арарат, немов відкриту рану, і згадувати, згадувати... Ви б, напевно, зрили б цю гору бульдозерами, перенесли її в інше місце або зрівняли із землею...
Якби... Однак історія не знає умовного способу.
Якось на одному з турецьких сайтів правозахисник Ероз Еолкорай висловив цікаве спостереження: чому геноцид вірмен залишається політичним табу, якщо сучасна Туреччина в особі її засновника Кемаля Ататюрка не несе відповідальності за злочини, вчинені молодотурками в Османській імперії?
Справді, чому?..
Він називає три причини, за якими сьогоднішню Туреччину можна вважати пов'язаною з Османською імперією єдиною пуповиною.
Перша - програма "Туреччина - туркам", згідно з якою Анатолія була очищена від вірмен, греків, євреїв, християн та інших "нетурецьких елементів". На думку Еолкорая, на цій землі за останні 98 років здійснено десяток актів геноциду, чотири з яких припали на курдів, а наймасовішим і спланованим був геноцид вірмен.
Друга причина пов'язана з війною, фінансовим джерелом якої, крім наданих більшовицькою Росією золота і зброї, послужили захоплені майно і багатства вірмен.
І третя - у геноциді вірмен брали участь злочинці, чиї руки були по лікоть у крові безневинних жертв, злочинці, які входили до керівництва новоствореної республіки. Ось чому нинішня держава, спадкоємиця Османської Туреччини, зриває сьогодні всі спроби вирішити питання.
Це кажу не я, це каже неупереджений турецький правозахисник, додаючи при цьому, що в Tурецької держави є лише один вихід із глухого кута - покаятися. А інакше щоразу при згадці про геноцид вірмен вона втрачатиме здоровий глузд і впадатиме в стан, близький до божевілля. А божевільна держава зі своїми псевдодемократичними гаслами ніколи не матиме постійної прописки в Євросоюзі, якщо навіть стукатиметься в його двері двома руками і двома ногами...
Німці знайшли в собі мужність визнати єврейський голокост, росіяни, через 70 років, визнали польську Катинь. Черга за вами, не зволікайте з ратифікацією вірмено-турецьких протоколів, ініціатором яких став президент Республіки Вірменія Серж Саркісян.
Але залишмо політику політичним і державним діячам. Ми - письменники, і наш обов'язок пером і словом зближувати наші суспільства, переконувати в тому, що визнання геноциду вірмен не принизить, а, навпаки, піднесе турецьку націю. Адже поки в кожному з нас не відбудеться Нюрнберг над організаторами вірменського геноциду, ми, виправдовуючи або замовчуючи цей злочин, мимоволі стаємо співучасниками тих, хто його вчинив.
На презентації своєї книжки ти говорив про подолання порогів. Промовляв красиві слова. Сказав, що пороги існують також між народами і країнами, але вони повинні слугувати не перешкодою, а пропускним пунктом. Вірмено-турецький кордон поки що закритий, і тобі довелося здолати велику відстань, щоб потрапити з Анкари до Єревана, а ти хотів прибути прямою і короткою дорогою, як той шлях від серця до серця, що оспівується як у турецьких, так і в вірменських народних піснях. Ти сказав, що іноді пороги бувають охоплені вогнем, і якщо гаєшся їх переступити, зволікання може перейти у хворобу. Та для того, щоб переступити поріг, потрібні відчинені двері, а ви наглухо зачинили всі двері - душі, родинного вогнища і країни...
Одне незаперечно: якщо завтра геноцид вірмен визнають і США, а за ними інші країни, що прикидаються глухими й німими, тоді за стіл переговорів сядуть вірмени і турки - і саме турецькому суспільству належатиме право останнього слова.
У колись глухій стіні заперечення очевидних фактів уже з'явилися шпарини. Геноцид публічно визнали лауреат Нобелівської премії Орхан Памук, видатний історик Танер Акчам, видавець Рагип Зараколу... А ще сотні інших відважних людей, які не бажають жити із брехнею і фальшю в душі.
Вбивство Гранта Дінка приголомшило світ (чи багато змінилося з часів біженця Міграна!). І в день його похорону у вас спонтанно виник громадський рух "Я Дінк, я вірменин".
2010 року, на одному зі стамбульських вокзалів, звідки 1915-го розпочалася насильницька депортація вірменської інтелігенції, було організовано демонстрацію протесту і ходу із запаленими свічками. А нещодавно турецька інтелігенція ініціювала в Інтернеті збір підписів за визнання геноциду вірмен.
Діалог уже розпочато, і осудити злочин вимагає безліч голосів громадськості. І - ще один голос. Твій голос. В ім'я історичної правди. В ім'я тих, хто не споганить своїх вуст прокляттям. В ім'я тих, хто прийде й успадкує тягар Історії та виклики Майбутнього з чистою совістю і чистими руками. В ім'я наших дітей, яких зігріває одне й те саме сонце - незалежно від національної належності, кольору шкіри, мови й морального вибору.
З вірменської переклав Олександр БОЖКО