13 серпня ц.р. виповнилося 115 років від дня закінчення американо-іспанської війни (яку в нас чомусь називають іспано-американською, хоча першими оголосили війну США). Навіть у сучасних довідкових виданнях війна зазвичай характеризується як перша імперіалістична. Що абсолютно неправильно, оскільки "імперіалістичними" (зокрема й за переділ колоніальних імперій) вважалися великі європейські війни ще з початку XVII ст., наприклад: Тридцятилітня війна (1618-1848), війна за Іспанську спадщину (1701-1714), Семирічна війна (1756-1763), війни епохи Великої французької революції (і революційні, і ті, що увійшли в історію як Наполеонівські).
Втім, у статті йтиметься не про саму американо-іспанську війну, а лише про корабель, сумна доля якого стала однією з причин її розв'язання. Тим більше що історія корабля несподівано увічнилася не тільки в працях, присвячених історії флотів або суднопіднімальній справі (що було б цілком природно), а й у роботах цілого напряму історичної науки, та й у громадській думці. Називається цей напрям - конспірологія...
Корабель
Упродовж майже всього XIX ст. флот Сполучених Штатів (U.S. Navy) вважався найпотужнішим у Західній півкулі. Але у 1880-х рр. ситуація різко змінилася: Бразильська імперія замовила в Європі два броненосці відносно сучасного (на той час) типу.
"Річауелло" й "Акідабан", які стали в стрій у 1883–1885 рр., були невеликими для свого класу кораблями водотоннажністю близько 6 тис. т. Хоча, за найпоширенішою британською класифікацією, обидва бразильські лінійні кораблі належали до броненосців 2-го або навіть 3-го класу; на той момент це були єдині сучасні лінійні кораблі на Американському континенті. Отож володіння всього двома броненосцями на певний період вивело Бразилію в найсильніші морські держави Нового Світу.
Флот у США розвивався під неподільним пануванням доктрини "крейсерської війни" (проти морської торгівлі ймовірного противника, під яким малася на увазі насамперед Британська імперія); тут не вводили у стрій нових броненосних кораблів уже майже 20 років - із часів Громадянської війни 1861-1865 рр. Монітори U.S. Navy застаріли настільки, що, як зазначив тодішній голова комітету з морських справ палати представників конгресу США Хілларі Герберт, "якби весь наш флот зустрівся з "Річауелло" у відкритому морі, то я сумніваюся, що хоч один наш корабель повернувся б у порт". Відтак, прибічники побудови сучасного броненосного флоту взяли нарешті в конгресі гору, і "проектування відповіді" розпочалося.
1884 р. бюро проектування й ремонту департаменту флоту (морського міністерства США) подало на розгляд два проекти: 7500-тонного броненосця і 5000-тонного броненосного крейсера. Однак тодішній федеральний секретар (міністр) у справах флоту Вільям Уїтлі натомість дав запит у Конгрес на побудову двох 6000-тонних броненосних кораблів, - вимоги до водотоннажності були обмежені розмірами наявних у США доків. Дозвіл отримали 1886 р. І вирішили, що один із них стане броненосним крейсером для війни на комунікаціях, а другий - невеликим броненосцем для захисту узбережжя. Першим став "Мейн" (у наш час популярніша вимова "Мен", але тут автор дотримується традиційної транскрипції. - С.Г.), а другим - "Техас".
Проект броненосного крейсера "Мейн" розробив Теодор Вільсон, головний інженер бюро проектування та ремонту департаменту флоту. На американських кораблебудівників того часу справив велике враження "Річауелло" - єдиний більш-менш сучасний лінкор, із яким вони мали можливість ознайомитися. Відтак, на вигляд "Мейн" був копією бразильського корабля: обидва мали діагонально розміщені артилерійські башти головного калібру і були розраховані передусім на ведення бою "лоб в лоб". Про те, що ця концепція вже вважалася застарілою, американці ще не знали.
Повна водотоннажність майже 100-метрового "Мейна" становила 6682 т. Основним озброєнням крейсера були чотири 10-дюймові (254-мм) гармати - попарно у двох діагонально розміщених обертових баштах: носова була дуже зміщена до правого борту, а кормова - до лівого. На відміну від "Техаса", башти головного калібру "Мейна" містилися не в центрі броньової "цитаделі" корабля, а біля її кінців.
Скорострільність гармат, через невдалу конструкцію затворів і погано організовану процедуру перезарядження, була низька - близько 1 постр./1,5 хв. Проте американці вважали основне озброєння "Мейна" більш вдалим, ніж озброєння "Техаса", бо перезаряджаючі механізми "Мейна" оберталися разом із баштами й могли заряджати гармати в будь-якому положенні.
Допоміжне озброєння крейсера складалося з шести 6-дюймових (152,4-мм) гармат, розміщених у казематах. Гармати мали роздільне заряджання (снаряд заряджався окремо, гільза з пороховим зарядом - окремо) і на практиці спочатку давали не більше 1 постр./хв. (згодом ситуацію вдалося трохи поліпшити). Крім того, "Мейн" був оснащений і артилерією для відбиття торпедних атак: він мав сім 57-мм і чотири п'ятиствольних 37-мм гармати, а також чотири 37-мм "кулемети" (автоматичні гармати). Торпедне озброєння складалося з чотирьох 360-мм апаратів, розміщених дуже оригінально: один - у носі, один - у кормі, і ще по одному - в кожному борту перпендикулярно поздовжній осі корабля.
"Мейн" став у стрій у вересні 1895 р. При цьому на випробуваннях проектну швидкість 17 вузлів (1 вузол = 1,85 км/год.) розвинути не вдалося: на "мірній милі" крейсер видав лише 16,45 вузла, що було навіть гірше, ніж у "Техаса" (який показав 17,8 вузла). Дальність ходу становила всього 3600 морських миль
(6670 км). Отож корабель мало годився для крейсерства й більше скидався на звичайний броненосець 2-го класу.
"Гаванський інцидент"
і його наслідки
Прибуття "Мейна" в Гавану в лютому 1898 р. офіційно пояснювалося "візитом ввічливості", однак це нікого не ввело в оману. Американцям потрібен був привід, щоб втрутитися у війну між Іспанією та кубинцями, які повстали проти колонізаторів.
Увечері 15 лютого "Мейн" став у таку позицію, що його гармати виявилися спрямованими прямо на іспанські берегові батареї. О 21.40 за місцевим часом у районі носових порохових погребів корабля пролунав оглушливий вибух. Два офіцери і 264 матроси зі складу екіпажу загинули або померли від ран. Згідно з доповіддю командира крейсера та свідченнями офіцерів, вибух стався під водою: 24 офіцери із 26 вціліли тільки тому, що їхні каюти розташовувались у кормовій частині, далі від місця вибуху; а матроси й старшини загинули майже всі - з 290 осіб уціліли тільки 26.
Це дозволяло припустити, що корабель потопила іспанська міна. Але єдиним судном у порту, на якому відчули удар, був британський пароплав "Діва". Крім того, у момент вибуху не піднявся стовп води, що свідчило про спалахування вибухової речовини всередині корабля. Коли ще взяти до уваги обстановку повної таємності, в якій перебувало все, пов'язане з пороховими погребами, то з цього випливало, що "Мейн" потопили навмисно.
Обидві сторони прагнули встановити істину. Іспанці направили своїх водолазів, щоб з'ясувати, куди ввігнуті листи обшивки "Мейна" у ділянці вибуху - всередину чи назовні. Те ж саме зробили й американці. Якби листи були ввігнуті всередину, це доводило б, що причиною загибелі лінкора стала міна або торпеда. Вигнуті назовні листи свідчили б, що корабель затонув унаслідок вибуху порохового погреба. Уряд кожної країни створив свою офіційну слідчу комісію, і обидві діяли абсолютно незалежно. Іспанці встановили, що крейсер не був потоплений міною. Американці, зрозуміло, дійшли протилежного висновку.
Можливо, на тому б усе й скінчилося, але 21 квітня розв'язалася іспано-американська війна, і по всій Америці прокотився заклик "Пам'ятай "Мейн"!". Майже всі бої цієї війни розгорталися на морі. Перший із них відбувся, правда, не в Атлантиці, а на Тихому океані. Це була битва в Манільській бухті - бій, що розпочався 1 травня 1898 р. біля мису Кавіте поблизу Маніли між ескадрами комодора (звання, що відповідає бригадному генералу) Джорджа Дьюї та контр-адмірала Патрісіо Монтехо. На Далекому Сході перебували американські кораблі Азійської ескадри - чотири великих бронепалубних крейсери, два морехідних канонерських човни та три допоміжних крейсери.
Формально іспанці володіли на Філіппінах 12 кораблями, але значна їх кількість була небоєздатна. Насправді контр-адмірал Монтехо міг використовувати лише шість крейсерів та одну канонерку. Два кораблі водотоннажністю по 3 тис. т вважалися "крейсерами 1-го рангу", решта чотири (по
1 тис. т) - "крейсерами 2-го рангу".
Бій розпочався 1 травня о 0.15 ночі, але це була тільки безрезультатна для обох сторін перестрілка з береговою батареєю. Кораблі ж зустрілися в бою о 5.12 ранку. На 7.30 майже всі іспанські кораблі було підпалено, і Дьюї дав своїй ескадрі наказ вийти з бою - надійшов рапорт, що закінчуються боєприпаси. Але інформація виявилася помилковою, і комодор вирішив довести справу до кінця. Об 11.16 бій поновився. І вже о 12.30 американці припинили вогонь - іспанського флоту на Філіппінах більше не існувало.
Другий морський бій (що став вирішальним) - між ескадрами контр-адмірала Вільяма Семпсона та контр-адмірала Паскуале Сервери - відбувся 3 липня в Атлантиці поблизу Сантьяго-де-Куба. Сервера мав три броненосці 2-го класу, броненосний крейсер і два есмінці.
Момент видавався сприятливим. Американська ескадра, що блокувала Сантьяго-де-Куба, була значно ослаблена. Броненосець і два крейсери пішли на завантаження вугілля, а флагманський крейсер "Нью-Йорк" доставляв контр-адмірала Семпсона на переговори з командувачем експедиційного корпусу, що взяв в облогу місто. Командування рештою сил тимчасово поклали на комодора Вінфелда Шлея. Під його началом перебували чотири броненосці, броненосний і допоміжний крейсери.
Бій розпочався о 9.35 ранку і закінчився о 13.15, коли останній іспанський корабель викинувся на рифи за 48 миль від Сантьяго-де-Куба. Іспанська ескадра йшла вздовж берега в кільватерній колоні. Американці ж діяли поза строєм, по черзі зосереджуючи вогонь на іспанських кораблях. Всю іспанську ескадру знищили, при цьому американці не втратили жодного корабля, а з їхнього екіпажу було вбито й поранено всього 11 чоловік. Втративши флот, Іспанія змушена була просити миру.
13 серпня підписали перемир'я. "Мейн", що його так закликали пам'ятати, був відразу забутий. Ніхто не згадав про нього до 1909 р. На той час крейсер, який лежав на дні бухти, став заважати дедалі активнішому судноплавству в порту Гавани.
Звісно, простіше було б обвішати корпус корабля зарядами вибухівки й розвалити його на шматки. Однак проти цього виступили ті, хто вважав себе скривдженим обвинуваченнями в навмисному затопленні крейсера, висунутими іспанцями. Тільки підйом корабля, стверджували вони, дозволить раз і назавжди розв'язати суперечку.
Конгрес США асигнував 0,5 млн дол. на підйом "Мейна" і доручив це зробити Інженерному корпусу армії США (у флоту відповідних фахівців просто не було). Зазначимо, що в наш час ця сума може видатися мізерною, але століття тому долар означав зовсім іншу величину; наприклад, через
20 років після описуваних подій хороший автомобіль прямо із заводу можна було придбати у США за 600 дол.
Очолив операцію майор Фергюсон. Спочатку він подумував скористатися понтонами, але, не маючи достатнього досвіду в цій сфері, вирішив спорудити на кораблі кофердам. До того ж застосування понтонів для підйому суден було тоді ще новинкою.
Усе видавалося цілком розумним. Спочатку водолази зашпаровують отвори і пробоїни в корпусі корабля, потім борти лінкора наростять так, щоб вони досягли поверхні води, а після цього залишиться тільки відкачати з корпуса воду.
Однак, врешті-решт, сапери вирішили діяти інакше - звести навколо всього судна сталеву стіну, потім відкачати воду, і "Мейн" ляже на сухий пісочок у самому центрі бухти, наче викинутий на берег легендарний Левіафан.
На виконання всіх розрахунків і підготовчих робіт пішов рік і один млн дол., але справа так і не зрушила з мертвої точки. І тоді Фергюсон вирішив розрізати крейсер навпіл і закрити водонепроникною перегородкою неушкоджену кормову частину. Після цього з неї відкачають воду, вона спливе, її відбуксирують на глибоке місце й там затоплять знову. Такий план дозволив удвічі зменшити розміри стінки.
Сапери розпочали роботу. Ідея й справді виявилася дуже дотепною. Стінку будували зі сталевих циліндрів діаметром 15 м, заповнених глиною, яку піднімала землечерпалка з дна бухти. По зовнішньому периметру навколо циліндрів у мулисте дно забили 3200 сталевих паль. Відтак, навколо носової частини крейсера виросла суцільна гладенька стіна, цілком здатна витримати тиск води, коли почнеться відкачка.
Тим часом "Мейн" розрізали навпіл із допомогою вибухівки, зміцнили перегородки, відкачали воду на кормовій частині, а коли вона спливла, відбуксирували її геть і знову затопили. Осушувати ділянку, обмежену стінкою, почали 5 червня 1911 р. Якщо котрийсь із циліндрів зміщувався під впливом тиску води, обмежений стінкою простір знову затоплювали, щоб вирівняти тиск, встановлювали додаткове підкріплення біля зміщеного циліндра й відновлювали відкачування.
І ось настав довгоочікуваний день: простір, обмежений стінкою, був повністю осушений, і "Мейн" постав перед очами рятувальників... у всій своїй непривабливості. Корпус крейсера покривав товстий шар мулу, мушель і коралів, іржа дуже роз'їла металеві поверхні, багато деталей і навіть снарядних ящиків зцементувалися в одну суцільну масу. Фергюсон оглянув носову частину "Мейна", де прогримів вибух, і встановив, що листи обшивки ввігнуті всередину, а отже вибух стався зовні.
Пробоїну залатали, впустили в осушений простір воду і 16 березня 1912 р. відбуксирували носову частину на глибоке місце, де й затопили. Хто і як встановив міну - назавжди залишилося таємницею. Цілком імовірно, що до лінкора випадково принесло течією міну загородження, яка зірвалася з якоря, вона вдарилася об його борт і вибухнула.
Практично, з самого моменту загибелі корабля з'явилася конспірологічна версія катастрофи, згідно з якою його підірвали за наказом самого ж американського уряду, щоб спровокувати хвилю громадського обурення проти Іспанії і тим самим підготувати вступ США у війну. Цю версію підтримує, по суті, всього одне джерело: за кілька днів до вибуху фоторепортер Фредерік Ремінгтон послав із Куби телеграму газетному магнатові, власникові New York Journal Вільяму Херсту: "Все тихо. Жодної війни не передбачається. Я повертаюся". І відразу отримав відповідь: "Залишайся. Забезпеч картинки, а війну я гарантую". Ця версія досить популярна й досі. Головним запереченням проти неї (крім результатів огляду носової частини корабля 1912 р.) є те, що навмисне знищення "Мейна", одного з небагатьох сучасних на той момент американських броненосних кораблів (яких тоді було всього шість), заради організації провокації - невиправдано дорога акція, що істотно позначилася б на боєздатності флоту.
Втім, можна навести ще один вагомий аргумент, якого зазвичай не згадують. Процес детонації - явище до кінця не вивчене і вже, тим більше, абсолютно непередбачуване досі. Ніхто не може вгадати, наскільки воно пошириться в тісних приміщеннях, заповнених снарядами і зарядами. Тому не було жодної гарантії, що детонація після вибуху обмежиться лише одним із носових порохових погребів 6-дюймової артилерії і не захопить інших порохових та/або снарядних погребів. Певна річ, у випадку з "Мейном" не врятувало б навіть розміщення кают у кормі (з 24 уцілілих офіцерів 8 і так отримали поранення), і з екіпажу не вцілів би ніхто або майже ніхто.
Втім, прихильники "теорії змови" зазвичай залишають такі "дрібнички" без уваги. Тому "таємниці "Мейна", хоч і трохи надуманій, судилося, очевидно, ще довге життя - принаймні доки в громадській свідомості не згасне інтерес до військової історії. Що буде, зважаючи на все, дуже й дуже нескоро...