Коли ми говоримо «освіта», то зазвичай маємо на увазі навчання молоді, діяльність шкіл чи університетів. Але ж є ще такий вид освіти як освіта дорослих. Це означає, що з отриманням університетського диплома професійний і особистий розвиток не закінчується, навпаки — тільки починається. Ми вже звикли до того, що вчителів і лікарів періодично в обов'язковому порядку посилають на курси підвищення кваліфікації, і це теж один із видів освіти дорослих, однак не єдиний. Навчання упродовж життя стає світовим трендом.
Освіта дорослих є тим складником загальної освітньої системи, який забезпечує постійний і безперервний процес підвищення рівня освіченості населення. Увага до освіти дорослих із боку міжнародних організацій та урядів розвинених країн свідчить, що її розглядають як один із механізмів зміцнення суспільства та підвищення якості життя. Поліпшення доступу до освіти впродовж життя всіх людей, незалежно від їхнього віку, майнового стану, культурних чи будь-яких інших особливостей, не лише сприяє реалізації базового соціального права на освіту, а й є запорукою зростання соціальної безпеки, адже вищий рівень освіченості в середньому формує більш адаптованих та соціально відповідальних громадян. При цьому, звісно, потрібна цілеспрямована та обґрунтована національна політика у сфері освіти дорослих, приклади якої можна бачити, зокрема, у країнах Європейського Союзу.
Україна теж узяла на себе зобов’язання розвивати освіту впродовж життя, підписавши Угоду про Асоціацію з ЄС, і в базовий закон «Про освіту» вперше було введено поняття «освіта дорослих». Утім, і на сьогодні залишаються під питанням реалізація права кожної дорослої людини на навчання впродовж життя; доступність різних програм освіти дорослих для всіх груп населення, залежно від їхніх потреб; рівність провайдерів освіти дорослих, зокрема в доступі до фінансування з публічних бюджетів. До того ж у нас немає статистичних даних про кількість здобувачів освіти серед дорослого населення, про суб’єктів освітньої діяльності, які надають послуги у сфері освіти дорослих, та наявні освітні програми.
Недавно в МОН було презентовано результати дослідження «Державна політика у сфері освіти дорослих України», проведеного на замовлення Представництва DVV International (Асоціації німецьких народних університетів) в Україні. Раніше таких досліджень у нашій країні не проводили. До складу дослідницької групи ввійшли представники різних галузей та сфер діяльності: науки і громадської сфери, теорії і практики, гуманітарного і технічного спрямування (М.Андрєєв, В.Бахрушин, Л.Лук’янова, О.Панич).
Інформаційною базою для дослідження стали не тільки відкриті дані, а й листи основних стейкхолдерів у сфері освіти дорослих. Останнє уможливили звернення народних депутатів Юлії Гришиної та Романа Грищука, скеровані неурядовим організаціям, місцевим державним адміністраціям, закладам вищої освіти, центральним органам виконавчої влади та закладам післядипломної освіти і підвищення кваліфікації. Далі пропонуємо окремі уривки і висновки звіту про результати дослідження.
Отже, державну політику у сфері освіти дорослих було проаналізовано в таких напрямах.
Нормативна база
Конституція України не регламентує освіти дорослих загалом, проте передбачає наявність окремих її видів.
Фундаментальною правовою нормою українського законодавства у сфері освіти дорослих є стаття 18 Закону України «Про освіту». Вона визначає, що освіта дорослих — складова освіти впродовж життя і спрямована на реалізацію права кожної повнолітньої особи на безперервне навчання, з урахуванням її особистісних потреб, пріоритетів суспільного розвитку та потреб економіки.
Упродовж останніх років поступово оновлюється законодавство, що так чи інакше торкається сфери освіти дорослих. Утім, в Україні зберігаються доволі старі й неефективні механізми управління та фінансування освіти дорослих, які зумовлюють нерівні можливості для різних здобувачів — отримувати, а для провайдерів — реалізовувати освітні послуги у цій сфері. Неформальна освіта дорослих, що реалізується громадськими та недержавними організаціями, не має належної уваги та підтримки з боку держави, попри затребуваність надаваних освітніх послуг.
Дається взнаки також відсутність послідовної державної політики і координації у сфері освіти дорослих, чим пояснюється неналагодженість офіційної політики збору статистичних даних, які б дозволяли відстежувати стан освіти дорослих, кількість її здобувачів і суб’єктів освітньої діяльності. Все ще немає стратегії підготовки тренерів та викладачів, які б працювали у сфері освіти дорослих, а також політики їх соціального захисту.
Загалом, на національному рівні напрацьовано понад 20 нормативно-правових актів, які регулюють освіту дорослих у тій чи іншій сфері або ж у тому чи іншому контексті (у сфері зайнятості, освіти для молоді і дорослих на місцевому рівні, освіти в регульованих професіях — право, медицина тощо на державній службі). Таким чином, різні закони, які визначають умови функціонування освіти дорослих, недостатньо збалансовані. Через розбіжності в підходах до освіти дорослих у різних законах трапляються суперечливі норми й термінологія, зокрема щодо неформальної освіти і навчання. Не сформульовано відмінностей між поняттями «післядипломна освіта» і «підвищення кваліфікації». Ситуацію могло б змінити прийняття єдиного Закону «Про освіту дорослих».
Політика і рекомендації міжнародних організацій наголошують на освіті дорослих насамперед як на інструментові вирівнювання можливостей соціально вразливих груп людей, які через наявну соціальну або культурну нерівність не змогли здобути необхідних базових навичок. Крім того, освіта дорослих використовується як засіб для підвищення соціальної, культурної та професійної адаптації в умовах постійних економічних і суспільних змін. У цьому контексті, освіта дорослих максимально виконує свою функцію, якщо її розглядають як комплекс заходів, спрямованих на задоволення потреб різних категорій і груп суспільства. Тому політика у сфері освіти дорослих має ґрунтуватися на аналізі потреб і запитів потенційних здобувачів, а також передбачати певні заходи для підвищення мотивації до здобуття освіти в людей, у яких може бути традиційно низький рівень такої мотивації. З іншого боку, необхідним елементом ефективної політики у сфері освіти дорослих є підтримка інституцій, котрі здійснюють відповідну освітню діяльність, — провайдерів.
Управління
Управління у сфері освіти дорослих передбачає цілеспрямоване застосування визначених інструментів і механізмів, що впливають на роботу суб’єктів освітньої діяльності у сфері освіти дорослих, серед яких:
- формування державної, регіональної та/або галузевої політики у сфері освіти дорослих;
- ліцензування освітньої діяльності та акредитація освітніх програм;
- громадський нагляд та державно-приватне партнерство;
- здійснення функцій засновника закладів освіти дорослих.
Варто взяти до уваги, що у зв’язку зі змінами законодавства відбувається розширення інституційної автономії державних та комунальних закладів освіти, що веде до руйнування централізованої вертикалі управління.
Аналіз управління у сфері освіти дорослих свідчить, що в цьому аспекті велику роль відіграють нормативні акти державних органів, які регулюють зміст і організацію професійного навчання за галузевим принципом (наприклад, НАДС для державних службовців, МОН для педагогів). Тому серед провайдерів освіти дорослих найбільш стабільною виглядає мережа державних і комунальних закладів післядипломної освіти та центрів підвищення кваліфікації, які мають здебільшого галузевий, підвідомчий характер і забезпечують професійний розвиток для працівників окремих професій.
Слід пам’ятати, що післядипломна освіта і підвищення кваліфікації для тих видів професійної діяльності, які регулюються окремими законами (державні службовці, педагоги, лікарі), мають обов’язковий характер, тобто певною мірою є примусовими. З одного боку, це зумовлює визначений попит на відповідні освітні програми, а також достатній вибір провайдерів. Проте перспективи професійного зростання здобувача практично не залежать від якості такого навчання, хоча воно враховується під час кваліфікаційного оцінювання. В окремих випадках органи державної влади, які проводять реформи в певних сферах (державна служба, медицина), спонукають підпорядкованих їм провайдерів виявляти і враховувати потреби здобувачів та замовників освітніх послуг або ж дбають про якість освіти іншими способами. Певну позитивну роль відіграє наявність у окремих категорій працівників права обирати провайдерів і програми підвищення кваліфікації. Втім, на практиці працівники часто сприймають таке навчання як формальність і шукають способів пройти його з найменшими витратами часу та енергії.
Фінансування
Фінансування освіти дорослих можливе з коштів державного бюджету України, а також за підтримки українських і закордонних організацій, приватних осіб. Утім, саме державне фінансування є основою інституційної стабільності суб’єктів освітньої діяльності і свідчить про наявність національної політики в цій сфері. Згідно з Конституцією України, обов’язкове державне фінансування має виділятися на:
- програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб;
- розвиток післядипломної освіти;
- професійну підготовку суддів та прокурорів.
Державні і комунальні провайдери освіти дорослих зорієнтовані саме на державне фінансування, яке надходить за окремими бюджетними програмами, затвердженими відповідними ЦОВВ. Обсяги такого фінансування залежать від обсягів державного замовлення, що формується відповідно до Закону України «Про формування та розміщення державного замовлення на підготовку фахівців, наукових, науково-педагогічних та робітничих кадрів, підвищення кваліфікації та перепідготовку кадрів».
За даними, які вдалося зібрати, було визначено, що сукупні видатки на освіту дорослих із державного бюджету у 2020 р. становили 1,588 млрд грн. Це близько 0,125% загального обсягу видатків Державного бюджету 2020 року.
Окремо слід сказати про ситуацію з приватними провайдерами освіти дорослих. На відміну від державних, зокрема галузевих закладів, вони виглядають повністю автономними в питаннях визначення змісту освіти і освітніх програм для дорослих, проте мусять рахуватися з тенденціями державної та міжнародної політики, а також попитом з боку різних категорій здобувачів. Провайдери, які належать до громадського сектора, отримують лише спорадичний доступ до бюджетного фінансування, що в перспективі може негативно позначитися на їхній інституційній спроможності. З іншого боку, державне фінансування (зокрема на умовах державного або комунального замовлення) забезпечується переважно для галузевих провайдерів — закладів післядипломної освіти і центрів підвищення кваліфікації. Отже, державна політика у сфері освіти дорослих в Україні незбалансована, у зв’язку з чим практично стихійно формуються дві окремі системи провайдерів освітніх послуг — галузевих закладів та незалежних інститутів громадянського суспільства, які перебувають у нерівних умовах, зокрема щодо доступу до фінансування з коштів державного або місцевого бюджетів.
Ситуацію можна змінити в позитивний бік у разі ухвалення Закону України «Про освіту дорослих», у якому буде:
- унормовано суперечливі та застарілі норми законодавства, що стосуються освіти дорослих;
- врегульовано рівний і конкурентний доступ провайдерів освіти дорослих до публічного фінансування на конкурсних засадах;
- створено механізми забезпечення фінансування освіти дорослих з коштів місцевих бюджетів;
- забезпечено соціальні гарантії педагогічним працівникам, які працюють у сфері освіти дорослих, незалежно від форми власності та виду суб’єкта освітньої діяльності;
- створено економічні стимули підтримувати професійний розвиток і навчання працівників та інвестувати в якість освіти дорослих для роботодавців різних галузей.
Під час презентації результатів дослідження в Міністерстві освіти і науки заступник міністра Андрій Вітренко та голова підкомітету з питань освіти впродовж життя Верховної ради України Роман Грищук відзначили, що законопроєкт «Про освіту дорослих» може бути розглянутий парламентом уже на найближчій сесії у вересні-жовтні.