Нинішнє літо нагадує радше осінь. Ту, коли опадає листя, коли птахи летять у вирій… Бо зараз у вирій летять наші українські діти, котрі виїхали з батьками за кордон і залишаються ще на якийсь час у тамтешніх школах. Як надовго — час покаже. Але першого вересня вони не прийдуть до своєї української школи. Вже минув перший шок, коли люди тільки-но виїхали до чужої країни, рятуючись від війни, коли довго вагалися — йти чи не йти до закордонної, коли чіплялися за рідну школу як за місточок, що поєднує з мирним життям.
Нині за кордоном перебуває близько двох мільйонів українських дітей. Дітей, яких ми навчали, на яких покладали надії, чиїм успіхам раділи і про чиє українське майбутнє мріяли. Ми вдячні за допомогу урядам країн, які прихистили українські сім’ї. Але водночас розуміємо, що світлі голови української молоді тепер поповнять закордонні гімназії (а потім, можливо, — університети та наукові лабораторії), їхні батьки — ринок праці (бо соціальні виплати не вічні). І це вигідно країнам, які приймають українських біженців. Вони зацікавлені у їхній інтеграції. А ми?
Є побоювання, що тих, хто забере документи з рідної школи, буде чимало. За попередніми даними, які ми отримали в неофіційній розмові з вісьмома директорами київських шкіл різних районів і різного рівня престижності (не претендую на репрезентативність вибірки), може піти від третини до половини школярів.
Хтось чекає, «коли закінчиться війна чи більш-менш устаканиться на фронті». Інші вважають навчання в українських школах небезпечним, бо в більшості немає бомбосховищ. Когось лякає економічна криза: «Якщо ми повернемося зараз в Україну, нам просто не буде на що жити й оплачувати комуналку». А хтось хоче закінчити закордонну школу, щоб вступити до іноземного університету.
Очевидно, влада розуміє масштаби катастрофи. Бо з Міносвіти надіслали школам рекомендації не замовляти підручники для учнів і вчителів, «які вимушені змінити своє місце проживання (перебування) у період воєнного стану». Йдеться про підручники для 5-х класів, бо саме їх друкують цього року. Ну що ж, економія може бути істотною. Хоча недаремно кажуть — скупий платить двічі. Як можна було вирішити проблему підручників — читайте тут.
Та це далеко не всі наслідки вимушеної міграції українців. Проблема, яка очікує наші школи і про яку мало говорять, — це можливе скорочення вчителів. Частині педагогів можуть вказати на двері, бо для них не буде роботи.
Якщо дітей поменшає, то скоротиться й кількість класів, а отже — і вчителів. «До нашої школи завжди важко було потрапити, місць бракувало. Зараз, опитавши батьків, підозрюємо, що замість 40 класів наберемо реально максимум 20. І якщо вони будуть маленькими за наповнюваністю, то на групи класи не ділитимемо. А це означає, що вчителі ще й тут втратять години навантаження, а отже, зарплатню.»
Вже у червні буде проведено так звану комплектацію вчителів (приблизний розподіл робочого навантаження на наступний рік). Це означає, що чорну мітку про звільнення хтось може отримати вже зараз, перед відпусткою. І з чим він залишиться влітку? З відпускними, які цього року обіцяють бути меншими. Бо за законами воєнного часу офіційна відпустка триватиме не 56 днів, як завжди, а лише 24. І не факт, що після неї буде зарплатня, бо деякі вчителі скаржаться, що неофіційно їх примушують писати заяви за власний рахунок. При тому, що їм і так зараз урізали зарплатню — надбавки та доплати. Як повідомили в Міносвіти, фінансовий ресурс для виплати зарплатні вчителям є надто обмеженим, щомісячну освітню субвенцію зменшено на 17%, і це спонукає місцеву владу до таких рішень.
Та це ще не всі можливі фінансові втрати для вчителів. Зараз, згідно із законом про повну загальну середню освіту, у класі має бути не більш як 24 школяри у початковій школі й 30 — у старшій. Якщо більше — відкривається новий клас. Мінімальна наповнюваність — п’ять учнів. Хоча, якщо чесно, у місті я ще не бачила класів із п’ятьма учнями.
Але в парламенті вже проголосували у першому читанні законопроєкт, який скасовує норму про межі наповнюваності класів. Це означатиме, що в одну аудиторію можна буде посадити скільки завгодно учнів — хоч 40, хоч 50, хоч більше. Мовляв, це важливо для міст, які прихистили біженців і чиї школи переповнені. Та є й інший бік медалі. Якщо місцева влада захоче ще на чомусь заощадити гроші, окрім зарплатні вчителів, вона може укрупнити класи. А це означає, що деякі вчителі будуть зайвими.
Про якість освіти при цьому промовчу. Ви коли-небудь пробували викладати у класі, де 50 учнів? Уявіть, як там можна донести якісь знання, отримати фідбек, приділити кожному увагу й реалізувати всі плюшки «Нової української школи»?
Навіть Головне експертне управління Верховної Ради у висновку до законопроєкту висловило занепокоєння, що для дистанційки скасування норми наповнюваності класів — це нормально (хоча це спірне твердження, якщо думати про якість), а для очної форми навчання треба враховувати «об’єктивні можливості розміщення учнів та необхідність забезпечення проведення освітнього процесу». Ну нічого, у нас іще є проходи між рядами, спортзали та коридори, на крайній випадок.
Але якщо учителів скоротять, хто навчатиме дітей, які виїхали за кордон і хочуть вчитися дистанційно в українських школах? Треба враховувати, що вони зможуть відвідувати наші уроки лише в другій половині дня, бо зранку мають заняття у іноземній школі. Але у вечірній час у нашому шкільному розкладі занять немає. Отже, потрібні додаткові заняття, а це додаткові години та вчителі. Бо така робота має оплачуватися.
Можливо, є сенс офіційно відкривати у школах дистанційні класи з окремим розкладом і навіть окремою інтенсивною програмою (аби уроки були не щодня). Але все це вчителі мають організувати вже влітку: скласти план занять, підготувати контент. І вони не зможуть цього зробити під час відпустки за власний рахунок.
І ще один момент. Уявімо, що сім’ї з дітьми почнуть повертатися з-за кордону в Україну після першого вересня — усіляке в житті буває. І що чекатиме на них тут — не матимуть ні підручників, ні вчителів?
Ми також маємо розуміти: що гірша якість освіти буде в нас удома, то більше дітей залишиться за кордоном. І ми недорахуємося фахових медиків, інженерів, науковців, інших таких потрібних нам спеціалістів.
Наша освіта зазнала втрат іще до війни. Вже два роки маємо її сурогат — дистанційне навчання через ковід. Ми ж не дуритимемо себе стосовно її якості? Тепер проблем додалося. Щоб упоратися із цими викликами, потрібні вчителі. Без них нікуди.
Більше статей Оксани Онищенко читайте за посиланням.