Традиційно осінь починається у школах з Дня знань. І це слушний привід відверто поговорити про ці знання, а саме — про якість освіти. Нас в Україні поменшало й не факт, що побільшає. Чим можна замінити кількість? Тільки якістю людського капіталу. Й тому для нас неймовірно актуальною стає проблема падіння якості освіти в Україні.
А чи знаємо ми, які знання мають наші школярі? Ні, бо в нас немає ні власної системи моніторингу якості шкільної освіти, ні її концепції (щоправда, були два моніторинги якості початкової освіти, й то добре). Тому нам доводиться лише здогадуватися, що насправді відбувається в школі, й задовольнятися результатами ЗНО та міжнародного дослідження PISA. До речі, після одного з таких досліджень у нашій країні звернули увагу на проблеми з математикою. Але всі ці дані не дають повної картини, бо ними охоплені не всі школярі й ми не бачимо всієї системи освіти у вертикальному розрізі. А якщо ми не маємо бази верифікованих даних, зібраних за різні роки, то не можемо чітко розуміти сильні й слабкі сторони нашої освіти. А отже, доведеться планувати освітню політику й реформи навпомацки. Що ми, в принципі, й робимо впродовж багатьох років.
Напередодні 1 вересня я обговорювала зі знайомою викладачкою університету вступну кампанію. Вона викладає у виші, куди йдуть абітурієнти з високими конкурсними балами, тобто найсильніші випускники шкіл. «Щороку ми бачимо, що рівень тих, хто приходить до нас зі школи, падає, — розповідала вона. — Останні кілька років — це не просто падіння, а обрив. І річ навіть не в незнанні формул чи правил, тут буває по-різному. Студенти не вміють елементарно працювати з інформацією, думати, аналізувати, висловлювати та обґрунтовувати свою думку. Вони не мотивовані, бо в них немає розуміння, що для того, аби чогось досягти, треба дуже добре вчитися. Що без наполегливого навчання не буде життєвого успіху. Й це відбивається на їхньому ставленні до навчання, на тому, як вони обирають університет, професію. Ба більше, я стикаюся з тим, що студенти агресивно захищають своє право не вчитися й не докладати додаткових зусиль, і це провал».
У нинішньому динамічному світі жодна школа, навіть найкраща, не дасть вічних універсальних знань і навичок, яких людині вистачить на все життя. Їй обов’язково доведеться постійно вчитися й перевчатися, щоб утриматися на ринку праці. Тож школа має навчити вчитися, прищепити інтерес до пошуку нових знань і вміння опановувати їх, докладаючи власних зусиль. А чи виконує вона це завдання?
Часткову відповідь на це запитання можна побачити в результатах PISA-2022. Крім інформації про падіння рівня знань, у Національному звіті є аналіз типових помилок, яких припускалися наші школярі (в дослідженні беруть участь 15-річні підлітки) під час виконання завдань. Нашим підліткам важко далися завдання, в яких треба було розуміти прочитане, критично та системно мислити, вміти логічно обґрунтовувати свої висновки та чітко формулювати думку, відрізняти факти від суджень.
У нашій країні заведено списувати всі проблеми освіти на ковід і війну. Так, вони спричинили великі освітні втрати, справжніх обсягів яких ми навіть не знаємо (бо їх ніхто не вимірював). Але визнаймо чесно, що війна та ковід ударили по вже хворій системі освіти й що наші освітні втрати почалися дуже давно. Пригадайте результати ЗНО різних років, результати вітчизняних моніторингів якості початкової освіти та міжнародних досліджень (і не лише PISA, а й TIMSS). Щоразу після їх оприлюднення суспільство заламувало руки, експерти обговорювали, що робити, чергові міністри обіцяли рішучі кроки… Але проблеми залишалися й уже перейшли в хронічну стадію. Можу проілюструвати їх на прикладах, які обрала з публікацій ZN.UA.
Незадовільна якість освіти — стара й добре відома проблема. Всі освітні стратегії, плани й доктрини, які було ухвалено в українській освіті з 1993 року, починаються з констатації факту, що якість освіти не відповідає потребам суспільства. Але ми майже завжди намагалися розв’язати їх тими самими способами — компетентнісне навчання, особистісно орієнтований підхід. Ну й, звісно, «вчителі важливі». До цих ідей щоразу додавались якісь нові деталі та бантики, але суть залишалася незмінною. Ці мантри гарно звучать і кочують зі стратегії до стратегії, а також заявами пресслужб чергового міністра освіти.
Ставлення до освіти в суспільстві завжди варіюється від «вона деградувала, й діти деградують» до «все чудово, ми робимо чергову офігенну реформу всіх часів і народів». Але освіта не деградувала, й діти теж. Вона просто залишилася в минулому, тоді як світ змінився. Бо не можуть працювати ефективно ідеї 20-30-річної давнини поруч зі штучним інтелектом. І нам потрібно шукати нові рішення.
Я дуже давно пишу про освіту, й на неофіційних та офіційних зустрічах із чиновниками чула різні причини того, чому в нас є проблеми з якістю. Традиційні пояснення: вчителі консервативні (звучить найчастіше), діти не хочуть / не можуть / не мають можливості, немає коштів, дистанційка винна. Звісно, тут багато різних чинників — об'єктивних і суб’єктивних. Але чомусь ніколи не згадується ще один важливий чинник — освітня політика нашої країни. Є ключові питання, які можна врегулювати тільки рішеннями згори.
По-перше, потрібно негайно ухвалити Державну програму моніторингу якості освіти: розробити методологію, визначити терміни проведення досліджень, відповідальних, джерела фінансування.
По-друге, слід підтримати вчителів. Бо на клітинному рівні реформа відбувається не в кабінетах її авторів, а в школі, руками вчителів. І це нібито розуміють усі міністри, але ж у становищі вчителів нічого не змінюється. Зарплата є найнижчою в економіці, соціальний статус — також.
Пригадаймо, з чого почалася нинішня реформа НУШ. У комунікаційній стратегії Міносвіти на 2017–2020 роки, на самому старті НУШ, суспільству чітко пояснили, що 90% учителів — консервативні, не звикли думати й діяти самостійно, чекатимуть на директиви й чіткі вказівки. І замість усебічної підтримки та віри вчителі відчули тиск і недовіру. Навчати — це надзвичайно важка й відповідальна місія, і без суспільної підтримки її неможливо виконати (про матеріальну підтримку я вже навіть не згадую).
Для того, щоб освітня система була сучасною, гнучкою, могла швидко реагувати на виклики й здобутки, їй потрібно багато демократії та свободи, а отже, довіри. Як на мене, уявлення про те, що реформи робляться лише за директивами, теж родом із совка. Ми хочемо, щоб затюканий слухняний учитель виховав нам сильну, вільну демократичну особистість? Цього не буде.
До речі, про директиви. Нещодавно суспільству було презентовано новий факт про вчителів: 40% тих, хто брав участь в опитуванні «Нова українська школа» в 5–6-х класах: виклики впровадження», не змогли пояснити, чим НУШ відрізняється від попереднього підходу до середньої освіти. Можливо, не варто їх за це засуджувати, проблема не у вчителях, а в тому, що король голий? Пропоную читачам експеримент: знайдіть різницю між уривками з міністерських документів. Документ А — за 2008 рік, В — за 2019-й (реформа НУШ).
А: «Новий етап у розвитку шкільної освіти пов’язаний із впровадженням компетентнісного підходу до формування змісту та організації навчального процесу… Компетентнісна освіта орієнтована на практичні результати, досвід особистої діяльності, що зумовлює принципові зміни в організації навчання, яке стає спрямованим на розвиток конкретних цінностей і життєво необхідних знань і вмінь учнів».
В: «Реформування загальної середньої освіти передбачає модернізацію змісту освіти, що має ґрунтуватися на компетентнісному та особистісно орієнтованому підходах до навчання, а саме головне — орієнтуватися на здобуття учнями умінь і навичок, необхідних сучасній людині для успішної самореалізації у професійній діяльності, особистому житті, громадській активності».
По-третє, треба визнати чесно, що в школі (принаймні в старшій і середній) відбувається імітація навчання, й змінити це. Саме зараз починається обговорення реформи старшої школи, й дуже хотілося б, аби в ній відбулися реальні зміни — продумані, виважені, добре підготовлені. Ми всі чудово знаємо, що опанувати шкільну програму від початку до кінця неможливо, й навіть відмінники вчать не все. Що старшокласники зосереджуються на предметах, потрібних для НМТ, а решту навчання імітують. Ось чому ведуться такі баталії про те, які предмети мають бути обов’язковими для тестування, — навіть на рівні керівництва освітою розуміють, що вчитимуть те, що буде в НМТ. Але водночас у нас щороку зростає кількість медалістів — порівняно з 2019 роком вона зросла в півтора раза.
По-четверте, не опускати планки тестів ЗНО (НМТ). Школа зорієнтована на тести ЗНО, і якщо тестові завдання будуть легкими або репродуктивними (перекажи підручник), то й школа на це зорієнтується. Ось чому тести мають містити відкриті завдання, завдання, що потребують міркувань і власних висновків. Високий поріг «склав — не склав». Крім того, якщо для виконання тестів потрібні лише хрестики, такі тести «не помітять» сильних і талановитих дітей, бо тим просто не буде на чому продемонструвати свої таланти. За результатами легкого тесту сильні школярі можуть опинитися на одному рівні з тим, хто не дуже переймався навчанням.
Звісно, під час війни складати тести й готуватися до них важко. І я від усього серця співчуваю дітям, які опинилися в таких складних обставинах у роки свого дорослішання. Та це не означає, що своєю показною «добротою»- полегшенням тестів ми маємо позбавити їх майбутнього.
По-п’яте, припинити розглядати освіту як пільгу. Приймати до вишів потрібно виключно за знаннями, якщо ми справді дбаємо про якість людського капіталу. Спочатку знання, а потім — вступ. Підтримувати соціально незахищених треба, але не в момент вступу, а до та після. До вступу — тим, хто не має належного рівня знань дати змогу підтягнути його на підготовчих курсах, при цьому забезпечити житлом, харчуванням і стипендією. Після вступу — забезпечити навчання за бюджетний кошт, дати безкоштовний гуртожиток, високу стипендію, гарантоване перше робоче місце. Але це складний і дорогий для держави шлях, до того ж непопулярний, тому із соціально незахищеними вона розплачується освітою.
Всі кроки, про які йдеться в статті, не є відкриттями — навколо них давно точаться суспільні й експертні дискусії. Не можна сказати, що в освітніх керманичів ніколи не було намагань удатися до рішучих дій. Але їм часто доводилося відступати під тиском популізму. Щойно в якомусь законі чи постанові з’являлися нові ефективні рішення, починався пошук компромісів — як би їх провести так, щоб не наступити нікому на мозоль. І після таких компромісних усушок-утрусок від ідеї залишалася тільки оболонка.
Колись у кабінетах МОН я почула фразу: «Ми приречені робити популярні кроки». Настав час замінити її іншою: «Час популярних кроків минув, прийшла пора ефективних». Очевидно, що в освіті нам потрібні нові ефективні рішення, причому швидкі. Війна, криза — це важкий період, але також і шанс для стрибка вперед, для реальних змін. Однак для цього в тих, хто керує освітою, має бути не лише нова стратегія, а й сміливість, політична воля, готовність вдаватися до важливих, але непопулярних кроків. Іншого виходу в нас немає.