UA / RU
Підтримати ZN.ua

Лобода на ниві освіти

Стан освіти в Україні можна порівняти зі станом козацького собору в романі Олеся Гончара "Собор", а всі "реформи" в освіті, які проводять теперішні володьки лободи, з риштуванням навколо храму.

Автор: Василь Угорчук

Прочитавши статтю М.Девдери "Грав баян…" (DT.UA, №2, 2013 р.), набрався сміливості висловити деякі думки щодо стану освіти в Україні. Маючи 36-річний досвід педагогічної роботи, хочу поділитися своїми висновками.

Стан освіти в Україні можна порівняти зі станом козацького собору в романі Олеся Гончара "Собор", а всі "реформи" в освіті, які проводять теперішні володьки лободи, з риштуванням навколо храму. До керівництва освітою прийшли люди, більшість з яких дуже своєрідно уявляє, для чого вона потрібна. Саме вони основним в українській освіті всіх рівнів зробили той "баян", про який так влучно написав М.Девдера. Автор статті наголошує тільки на "партитурах для баяна", які огрифлюються міністерством і впливають на грошові потоки, а те, що твориться в навчальних закладах з недолугим методичним забезпеченням, - це просто якась палата №6. Тепер у нас панує її величність показуха.

Основним критерієм оцінки роботи викладача в навчальних закладах стала наявність грубезних папок методичного забезпечення. Звичайно, це не є великою проблемою, бо більшість цього методзабезпечення можна легко скачати з Інтернету. Тим більше що якості ніхто не перевіряє, оцінюється тільки обсяг і зовнішня привабливість папок. Керівництво абсолютно не цікавить: чи знає викладач предмет, чи проводить заняття, чи навчає студентів?

Пригадується ще радянський анекдот: студентові-заочнику повідомили, що він мусить скласти іспит з китайської мови, на що він лише запитав: "У якій аудиторії?". Тепер цей анекдот у багатьох навчальних закладах може звучати так: викладачеві повідомляють, що в його педагогічне навантаження включено викладання китайської мови, а він: "Скільки годин, у яких групах?".

А на який "рівень" піднято роботу нашого "славного" міністерства щодо ліцензування й акредитації навчальних закладів та окремих спеціальностей? До сьомого поту трудяться окреме управління, департамент, акредитаційна та 19 (!) фахових комісій. Усі навчальні заклади зобов'язані ліцензувати нові спеціальності і через кожні 5 років акредитувати всі спеціальності. Отож і готують грубенькі акредитаційні справи для акредитаційних комісій. Переважна більшість закладів успішно проходить процедуру. Не акредитуються тільки ті, на кого дано команду "фас!". У такому випадку головою комісії призначається свій "закривальник", який "землю ритиме", але підстави для закриття закладу знайде. Лояльність акредитаційних і фахових комісій забезпечується "акредитаційним фондом", створеним за рахунок чималих "добровільних" внесків усіх педагогічних працівників навчального закладу. Кому потрібна така акредитація?

ЗНО трохи зменшило хабарницькі апетити ректорів вишів ІІІ-ІV рівнів, а про виші І-ІІ рівнів "забули". Якщо до вишу ІІІ-ІV рівнів "маленький українець" може вступити без хабара, то до вишу І-ІІ рівнів, особливо на престижні спеціальності, - ні. В західній Україні вступ коштує 1-2 тис. дол. Якщо директори не забуватимуть дію ділення, то про виші І-ІІ рівнів "нагорі" так і не згадають. І Азаров, і Табачник кажуть: потрібно скорочувати держзамовлення на економічні та юридичні спеціальності і збільшувати на технічні. Але директор, який навмисно не добрав на технічні спеціальності, звертається до міністерства, і недобрані місця замінюють на економічні.

Підвищення студентських стипендій має один дуже негативний наслідок: студентам стає вигідно купувати оцінки, що дають право на призначення стипендії. А якщо є попит, з'являється й пропозиція: викладачі продають "стипендіальні" оцінки. Дуже вигідна для цього 12-бальна шкала: "1" одним розчерком пера перетворюється на "4", "7", "10", "11" або навіть "12".

Наш "освітянський собор" продовжує руйнуватися, а володьки лободи від освіти будують нові й нові "риштування", запевняючи, що реставрація "храму" завершується і він чимдалі тільки кращає.