Наразі ми маємо не лише стійку антивоєнну коаліцію, а й підтримку центральних банків багатьох країн світу. Їхній власний досвід у подоланні кризових явищ варто враховувати при вирішенні проблемних питань України.
Стабілізаційні інструменти центральних банків залежать від характеру економічної кризи. В умовах фінансової кризи безумовним пріоритетом центрального банку є забезпечення стабільного функціонування фінансового сектора. В умовах структурної кризи (наприклад, спровокованої пандемією чи війною) пріоритетом стає створення умов для насичення грошима критично важливих сегментів реальної економіки та державних фінансів. Тому за такої політики пом’якшуються умови монетарного регулювання економіки, підтримуються кредитування, викуп активів, збереження і створення робочих місць. Посилюється взаємодія з урядом щодо стабільного функціонування ринку державних запозичень і контрольованості руху капіталів.
Отже, дизайн монетарного режиму для періодів структурних зламів економіки може передбачати модифікацію таких параметрів:
- цільова спрямованість монетарної політики;
- рівень і композиція відсоткових ставок;
- рівень гармонізації рішень монетарної політики з пріоритетами фіскальної політики;
- режим обмінного курсу;
- контроль за транскордонним рухом капіталів.
Традиційною метою центробанків є зниження та стабілізація інфляції. Можливість впливати на інфляційну динаміку визначається імпульсами, які цей банк здатен надсилати до інших секторів економіки через фінансові ринки та банківську систему. Однак під час структурних криз процес передачі імпульсів порушується, оскільки руйнуються традиційні бізнес-зв’язки економіки, порушується процес формування доданої вартості, виникають ланцюгові банкрутства та масове безробіття, власне, гальмується кругообіг грошей в економіці. Саме тому центробанки під час структурних економічних криз спрямовують свої основні зусилля на стимулювання кредитування та інші канали надходження грошей в економіку, так вони відновлюють здоровий кругообіг грошей в економіці, що своєю чергу відновлює здатність самих центральних банків досягати умов цінової стабільності.
Із початком глобальної рецесії 2020 року центральні банки розвинених країн для підтримки попиту і пожвавлення кредитування знижували ключові відсоткові ставки, викуповували державні та приватні активи, розширювали кредитування фінустанов, стимулювали цільове кредитування (Funding for Landing).
Під час пандемії монетарну політику було значно пом’якшено і в країнах з ринками, що формуються (Emerging Markets, ЕМ). За даними МВФ і Світового банку, зниження ключових відсоткових ставок було застосовано центральними банками понад 90% країн ЕМ, викуп державних облігацій — 60, підтримка ліквідності банків — 60, викуп активів реального сектора — 25% країн. Результати численних досліджень свідчать, що в країнах ЕМ такі програми допомогли стабілізувати фінансові ринки, пом’якшити умови фінансування для місцевого бізнесу і підтримати кредитування.
Активне поширення пільгового позичкового фінансування комерційним банкам чи іншим фінансовим інституціям від центробанку для подальшої видачі цільових кредитів бізнесу чи населенню — ще один поширений крок. За даними Банку міжнародних розрахунків, такі програми було застосовано в 14 країнах світу, в тому числі в п’яти країнах ЕМ — Бразилії, Мексиці, Південній Африці, Індії, Малайзії. Цільовим сектором цього інструменту був малий і середній бізнес (75% програм). Третина програм передбачала надання кредитів під державні гарантії, середній обсяг програм становив 4% ВВП, а середній термін надання кредитів — чотири роки.
Серед 46 країн із ринками, що формуються, 40 країн в тій чи іншій формі застосовували заходи нетипової монетарної політики. В окремих країнах (Угорщина, Чилі) збільшення балансів центральних банків сягало понад 15% ВВП.
Відразу після закінчення ковідного шоку світова економіка зіштовхнулася з новим викликом: зростаючі ціни на енергоносії та продовольство в комбінації з розривами ланцюгів постачання на тлі високої невизначеності щодо наслідків пандемії та війни в Україні спричинили інфляційний тиск як у розвинених країнах, так і в країнах ЕМ. Це позначилося на зростанні темпів інфляції, причини якої не пов’язані з надмірними доходами та попитом.
Так, колишній голова Центрального банку Швейцарії Філіп Хільдебранд у статті The old inflation playbook no longer applies обґрунтовує, що постпандемічний сплеск інфляції у світі викликаний не надмірним попитом, а «вузькими місцями» пропозиції. На його думку, це має змінити традиційні макроекономічні настанови і підходи до здійснення монетарної політики. У таких умовах центральним банкам слід прийняти вищу інфляцію, а не застосовувати інструменти, які обмежуватимуть економічну діяльність і скорочуватимуть попит.
Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц у статті A Balanced Response to Inflation зазначає, що в нинішніх умовах радикальні заходи з підвищення відсоткових ставок можуть певною мірою вплинути на інфляцію, але при цьому вони значно зашкодять економічному зростанню та добробуту людей. На його думку, політика, націлена на розблокування вузьких місць пропозиції, буде більш корисною для протидії інфляції та пом’якшення її наслідків для суспільства.
Зараз висока інфляція є глобальним феноменом. 2021 року в половині розвинених і двох третинах країн, що розвиваються, річна інфляція перевищила 5-відсоткову позначку. 2022 року в країнах ЕМ Східної Європиінфляція в середньому становила 16,1%.
Кількаразове перевищення інфляційних таргетів центральних банків спостерігається в усіх без винятку країнах з режимом інфляційного таргетування. Однак реакція центробанків переважно була стриманою, — ключові відсоткові ставки, як правило, зростали, але залишалися нижчими за темпи річної інфляції.
Зваженість реакції пояснюється намаганням підтримувати кредитний процес, а також убезпечити економіки своїх країн від зайвих структурних зламів — банкрутств, дефолтів і безробіття. Зокрема, серед країн ЕМ Східної Європи найкращих ефектів на ринку праці досягнуто в Польщі та Чехії, де рівень кредитування економіки зріс до 60 і 70% ВВП, а рівень безробіття знизився до 2,9 та 2,4% відповідно.
Натомість політика НБУ здійснюється з більшим акцентом на проблему інфляції, ніж на структурні загрози з боку безробіття чи банкрутств. Із 3 червня 2022-го ключову ставку було підвищено у 2,5 разу — з 10 до 25% річних при тому, що прогнозована інфляція на 2023 рік становить 18,7%. Тим самим НБУ послав сигнал ринкам, що він намагатиметься звужувати грошову пропозицію в економіку задля мінімізації інфляційних ризиків, що могли б виникнути у разі розгортання кредитної активності банків чи надмірного споживчого попиту населення.
Які висновки із сучасного світового досвіду діяльності центральних банків можуть бути корисними для України?
По-перше, війна та структурна криза загострюють проблему фінансового посередництва. Критична нестача ліквідності в державних фінансах і реальному секторі може супроводжуватися її надлишком у банківській системі. Це потребує перегляду не тільки рівня жорсткості монетарних умов, а й операційного дизайну монетарної політики та інструментів регулювання банківської ліквідності.
По-друге, стабілізаційний набір інструментів монетарної політики сучасного центрального банку значно ширший і включає: оперування рівнем ставки позичкового відсотка, застосування програм викупу державних і приватних активів, застосування інструментів цільового стимулювання кредитної активності банків, пом’якшення вимог фінансового регулювання кредитної діяльності.
По-третє, монетарна політика здатна стабілізувати кризову економіку, лише якщо її заходи допомагають розширити надходження грошової пропозиції в критично важливі сегменти реальної економіки та державних фінансів, а не навпаки.
Більше статей Богдана Данилишина читайте за посиланням.