Україні загалом не потрібні ні іноземні гранти, ні кредити. Оскільки внутрішні резерви, фантастичні суми в мільярдах гривень, доларів та євро, — тут, усередині держави. Але це за умови, що немає системи економічних відносин, за якої податкове навантаження на мільярдерів подеколи менше, ніж на пожежників чи вчителів.
Два світи в одній країні
Сьогодні мінімальна пенсія в Україні — близько 60 дол. США. Середні показники трохи вищі, але ж ми знаємо, що це здебільшого завдяки спецпенсіям для обраних. Середня заробітна плата — в межах 500 дол. І це лише за поточного курсу гривні — як відомо, наразі остання швидко девальвує.
Водночас мінімальна добова вартість номера економ-класу в Ужгороді в готелі з дуже спірним рівнем комфорту й досить запущеною територією станом на березень поточного року становила 3100 грн. Тобто у звичайному номері готелю на середню заробітну плату можна прожити трохи більше як шість днів, якщо харчуватися власними продуктами.
Є в цьому ж закладі й люкс «для обраних» — 8500 грн за добу. Звісно, також без харчування. А які ж тоді ціни для європейських зарплат? Виявляється, що в пік літнього сезону номер на двох дорослих у чотиризірковому готелі на одному з найфешенебельніших курортів Болгарії (перша лінія від моря, неймовірний власний парк, три безкоштовні басейни з наповненням із лікувальних термальних підземних джерел, харчування за системою all inclusive із безлімітними місцевими винами тощо) коштував у перерахунку на наші гроші 4 тис. грн за добу. Користуються послугами готелю переважно німці...
Це лише один із мільйонів прикладів того, що економічна система України сформувала специфічні класи споживачів національного продукту. Клас бідних громадян, клас багатих кінцевих бенефіціарів системи й тоненький прошарок середнього класу між ними.
Ця система з горем пополам існувала в мирний час. Але нині її збереження загрожує неминучим колапсом економіки країни. Проте варіанти виходу є. Ба більше, цивілізований світ активно ними користується.
Худий має ще схуднути?
2024-й Україна зустріла з гострою потребою в коштах для фінансування бюджету через непомірні поточні витрати, пов’язані з війною. А зважаючи на (в принципі передбачувані) перипетії із зовнішніми запозиченнями та грантами, виникла необхідність шукати внутрішні джерела поповнення бюджету.
Постає запитання: чий саме гаманець схудне особливо відчутно, аби держава вижила?
Славнозвісна Національна стратегія доходів тільки в принципі не виключає «конкретних обговорень принципів оподаткування надприбутку корпорацій, включаючи рекомендації з надзвичайних обставин, коли можуть застосовуватися такі податки». Водночас її більш конкретизована частина в питанні збільшення податків недвозначно натякає саме на залишки середнього класу України.
Тому неважко зрозуміти, що насправді фінансове збалансування держбюджету цього й наступних років відбуватиметься шляхом зростання фіскального навантаження здебільшого на представників середнього класу й на пересічних громадян.
Тобто й цього разу розрахунок на тих, хто й так ледь зводить кінці з кінцями. У звіті компанії «Делойт» про споживацькі настрої зазначається: «Українці найбільше серед жителів інших країн, у яких проводилось дослідження, витрачають на продукти харчування та обов’язкові платежі. Цей показник сягає 66%, що більш як удвічі вище, ніж середній світовий показник. Україна — єдина серед досліджуваних країн, де витрати на цю категорію перевищують 50%.
Українці значно менше витрачають на товари та послуги, які не є необхідними для базового існування. Дозвілля (включно з ресторанами/кафе), відпочинок і туризм: українці витрачають 2% свого бюджету на цю категорію, у той час як жителі Німеччини — 17%, Польщі — 15%, США — 19%, Канади — 15%, ПАР — 17%. Електроніка, побутова техніка та товари домашнього вжитку: українці витрачають 2% бюджету на цю категорію, жителі Німеччини — 10%, Польщі — 12%, США — 12%, Канади — 10%, ПАР — 14%».
Здавалося б, куди вже далі? Адже наслідки посилення фіскального й тарифного навантаження на населення загалом і середній клас зокрема неминуче «накриють» через мультиплікатор усю економіку.
Американський рецепт
А ось як виглядає, приміром, американська податкова справедливість. Знайти її суть можна на сайті Білого дому. Вона полягає в тому, щоби змусити багатих платити податки. Зокрема передбачено:
- скорочення податків для сімей, які працюють, і примушення великих корпорацій та заможних людей платити справедливу частку;
- підвищення податкових ставок для великих корпорацій;
- зменшення стимулів реєструвати прибутки в юрисдикціях із низьким рівнем оподаткування;
- мільярдери (статок понад 100 млн дол.) мають сплачувати принаймні 25% доходу у вигляді податків;
- гранична ставка податку до 39,6% для самотніх осіб, які заробляють понад 400 тис. дол. на рік, і для подружніх пар, які заробляють понад 450 тис. дол. на рік.
Зауважимо, що доходи понад 400 тис. дол. на рік мають лише 2% громадян США, а домогосподарств із доходом понад 1 млн дол. на рік — тільки 0,4%. Тобто саме на дуже багату частину населення й на корпорації планують покласти у США весь фіскальний тягар.
В Україні ж понад 30 років, по суті, було з точністю до навпаки. Звісно, Україна — не Америка, тут не є буденністю звичайна медсестра з брутто-доходом близько 100 тис. дол. на рік, Україна не є власником світової валюти, її ВВП не становить 27 трлн дол. Але, погодьтеся, зміна підходу напрошується сама собою.
Корпоративний податок
18% корпоративного податку в Україні — це вище, ніж у кількох країнах Європи (Угорщина, Кіпр, Болгарія), але нижче за аналогічне навантаження в США (21%, із планами на різке підвищення), середнє по Європі (21,7%) чи у світі (23,9%).
Проте навіть такого досить комфортного податкового навантаження частина великого та середнього бізнесу в нашій країні намагається всілякими способами уникати або зменшувати його. В підсумку корпоративні податки в Україні — одні з найнижчих у Європі при тому, що праця громадян — найдешевша.
То навіщо винаходити велосипед замість того, щоби скористатися світовою тенденцією збільшення фіскального навантаження корпорацій і мільярдерів? Звісно, що слід заздалегідь прорахувати всі підводні камені — відповідні антиофшорні заходи.
Різні країни по-різному підвищують фіскальне навантаження на великий бізнес.
- Сполучені Штати просто підніматимуть ставку.
- Британія фіксує корпоративну ставку в підвищеному розмірі лише для тих, у кого зависокі прибутки.
- Туреччина свої стандартні 20% на дохід тимчасово збільшила до 25% 2021 року і до 23% — 2022-го.
- Латвія надає пільги зі сплати корпоративного податку аж до нульового значення міжнародним компаніям, якщо отриманий прибуток інвестується у бізнес і робочі місця. Все ж, що розподілено або виплачено як дивіденди, оподатковується максимально.
- Ряд країн час від часу оподатковує «доходи, надуті вітром».
В Україні ж, на відміну від інших країн, не враховували й додатково не оподатковували надприбутків від сумнівної приватизації та неринкового використання природних ресурсів, а ще від тепличних неконкурентних умов розвитку бізнесу протягом десятків років (наприклад, під «дахом» нардепів чи правоохоронних органів).
А нині такий бізнес нарівні з іншим сплачує помірні податки з доходів.
Єдиним випадком чесного оподаткування надприбутків і застосування суперподатку стало вилучення 50% доходу за 2023 рік у гравців банківського ринку.
Не дивно, що за таких умов в Україні сформувався цілий сегмент ринку житлової та комерційної нерухомості, що коштує сотні тисяч й навіть мільйони євро, а ще — ринок задорогих люксових авто.
Тож на тлі більшості цивілізованих країн Україна є податковим раєм для акул великого бізнесу та важким фіскальним пресом для «дрібної бізнесової рибки».