У 2023-му виповнюється 10 років ініціативі Сі Цзіньпіна «Один пояс, один шлях» - найбільшому і найамбітнішому проекту розвитку інфраструктури в історії людства. У рамках програми Китай надав понад 1 трильйон доларів більш ніж 100 країнам. Ця сума затьмарила витрати Заходу в країнах, що розвиваються, і викликала занепокоєння з приводу поширення влади і впливу Пекіна.
Багато аналітиків характеризують китайське кредитування через «Один пояс, один шлях» як «дипломатію боргової пастки» з метою здобути Китаю важелі впливу на інші країни і навіть захопити їхню інфраструктуру і ресурси. Після того, як у 2017 році Шрі-Ланка затримала виплати за свій проблемний портовий проект Хамбантота, Китай отримав цей об’єкт в оренду на 99 років в рамках угоди про перегляд боргових зобов'язань. Угода викликала занепокоєння у Вашингтоні та інших західних столицях, що справжня мета Пекіна - отримати доступ до стратегічних об'єктів в Індійському океані, Перській затоці та на американському континенті.
«Але за останні кілька років склалася інша картина про «Один пояс, один шлях». Багато інфраструктурних проектів, що фінансуються Китаєм, не принесли тих прибутків, на які розраховували аналітики. А оскільки уряди, які вели переговори щодо цих проектів, часто погоджувалися на підтримку кредитів, вони опинилися обтяженими величезними борговими зобов'язаннями і тепер не в змозі забезпечити фінансування майбутніх проектів або навіть обслуговувати борги, які вони вже накопичили», - пишуть в статті для Foreign Affairs професори Стенфордського університету Френсіс Фукуяма і Майкл Беннон.
Вони зауважують, що все це стосується не лише Шрі-Ланки, але й Аргентини, Кенії, Малайзії, Чорногорії, Пакистану, Танзанії та багатьох інших країн. Проблема для Заходу полягала не стільки в тому, що Китай придбає порти та інші стратегічні об'єкти в країнах, що розвиваються, скільки в тому, що ці країни опиняться в небезпечній заборгованості і будуть змушені звернутися до МВФ й інших західних фінансових інститутів за допомогою в погашенні китайських кредитів.
«У багатьох частинах світу Китай почали сприймати як зажерливого і непохитного кредитора, який не надто відрізняється від західних транснаціональних корпорацій, що намагалися стягнути безнадійні борги в минулі десятиліття. Інакше кажучи, Китай, схоже, йде шляхом, добре протоптаним західними інвесторами, а не відкриває щось нове в ролі хижого кредитора», - пишуть автори.
Однак, роблячи це, Пекін ризикує відштовхнути від себе ті самі країни, які він мав намір підкорити за допомогою проекту «Один пояс, один шлях», і розтратити свій економічний вплив у світі. Він також ризикує загострити і без того болючу боргову кризу на ринках, що розвиваються, яка може призвести до «втраченого десятиліття», подібного до того, яке пережили багато латиноамериканських країн у 1980-х роках.
Щоб уникнути такого жахливого результату і не витрачати кошти західних платників податків на обслуговування безнадійних китайських боргів, Фукуяма і Беннон радять США й іншим країнам наполягати на проведенні широкомасштабних реформ, які б ускладнили використання переваг МВФ, накладаючи жорсткіші критерії для прохачів про допомогу. А також потрібна більша прозорість у кредитуванні від усіх членів міжнародних фінансових інститутів включно з Китаєм.
Жорсткі торги, м’які ринки
У 1970-х роках гарвардський економіст Реймонд Вернон зауважив, що західні інвестори мали перевагу при укладанні угод у країнах, що розвиваються, оскільки вони мали капітал і ноу-хау для будівництва заводів, доріг, нафтових свердловин і електростанцій, яких відчайдушно потребували бідніші країни. Як наслідок, вони могли укладати дуже вигідні для себе угоди, перекладаючи більшу частину ризиків на країни, що розвиваються. Однак після завершення проектів баланс сил змінився. Нові активи не можна було відібрати, тому країни, що розвиваються, мали більше важелів для перегляду умов погашення боргу або права власності. У деяких випадках суперечливі переговори призводили до націоналізації або суверенного дефолту.
Подібні сценарії розігрувалися в кількох країнах, які взяли участь в «Одному поясі, одному шляху».
«Великі проекти, що фінансувалися Китаєм, принесли розчарування або не змогли стимулювати широкомасштабне економічне зростання, на яке розраховували уряди. Деякі проекти зіткнулися з опозицією з боку корінних громад, чиї землі та засоби до існування опинилися під загрозою. Інші завдали шкоди навколишньому середовищу або зазнали невдач через низьку якість китайського будівництва», - йдеться в статті.
Ці проблеми накладаються на давні суперечки про те, що Китай віддає перевагу використанню власних робітників і субпідрядників для будівництва інфраструктури, витісняючи місцевих контрагентів. Однак найбільшою проблемою, безумовно, стали борги.
В Аргентині, Ефіопії, Чорногорії, Пакистані, Шрі-Ланці, Замбії та інших країнах дорогі китайські проекти підштовхнули співвідношення боргу до ВВП до неприйнятного рівня і спричинили кризу платіжного балансу. У деяких випадках уряди погоджувалися покривати будь-які дефіцити доходів, надаючи суверенні гарантії, які зобов'язували платників податків сплачувати рахунки за невдалі проекти. Ці так звані умовні зобов'язання часто приховували від громадян та інших кредиторів.
У Чорногорії, Шрі-Ланці та Замбії Китай укладав такі угоди з корумпованими або авторитарними урядами, які потім заповідали борг менш корумпованим і більш демократичним урядам, покладаючи на них відповідальність за вихід з кризи. Фукуяма і Беннон зауважують, що умовні боргові зобов’зання перед державними компаніями - це не унікальна риса «Одного поясу, одного шляху». Такі речі відбуваються і з проектами, які фінансуються з приватних джерел.
Але боргові кризи в країнах-учасницях китайського проекту відрізняються тим, що йдеться про зобов’язання перед китайськими державними банками, а не приватними корпораціями. І Китай веде переговори про перегляд боргових зобов'язань на двосторонній основі. Фукуяма і Беннон зауважують, що країни-боржники все частіше звертаються по допомогу до МВФ замість того, щоб вести переговори з Пекіном про полегшення тягаря. Серед країн, які фонд підтримав за останні роки - Шрі-Ланка, Аргентина, Ефіопія, Пакистан, Еквадор, Кенія, Суринам і Бангладеш.
Деякі з цих країн відновили обслуговування своїх боргів в рамках ініціативи «Єдиний пояс, єдиний шлях» невдовзі після того, як почали діяти нові кредитні лінії МВФ. Наприклад, на початку 2021 року Кенія намагалася домовитися про відстрочку виплати відсотків за фінансований Китаєм проєкт будівництва залізниці, що з'єднує Найробі з кенійським портом в Індійському океані. Однак після того, як у квітні МВФ схвалив виділення кредитної лінії у розмірі 2,3 мільярда доларів, Пекін почав затримувати виплати підрядникам інших проектів у Кенії, що фінансуються Китаєм. В результаті кенійські субпідрядники і постачальники перестали отримувати платежі. Пізніше того ж року Кенія оголосила, що більше не проситиме Китаю про продовження терміну списання боргу, і здійснила платіж у розмірі 761 млн доларів США на обслуговування боргу за залізничним проектом.
«Ставки для Кенії та решти країн, що розвиваються, величезні. Ця хвиля боргових криз може виявитися набагато гіршою за попередні, завдавши тривалої економічної шкоди і без того вразливим економікам і втягнувши їхні уряди в тривалі і дорогі переговори», - застерігають автори.
Приховані цифри
Фукуяма і Бреннон вважають, що Пекін переслідував кілька цілей в проекті «Єдиний пояс, єдиний шлях». Перш за все, він прагнув допомогти китайським компаніям: переважно державним, але також і деяким приватним, - заробляти гроші за кордоном, утримати на плаву величезний будівельний сектор Китаю і зберегти робочі місця для мільйонів китайських робітників. Пекін також, безсумнівно, переслідує зовнішньополітичні цілі, в тому числі отримання політичного впливу, а в деяких випадках і доступу до стратегічних об'єктів.
«Велика кількість маргінальних проектів, реалізованих Пекіном, натякає на ці мотиви: навіщо ще фінансувати проекти в країнах з величезними політичними ризиками, таких як Демократична Республіка Конго чи Венесуела?», - йдеться в статті.
Але, на думку Фукуями і Беннона, звинувачення в дипломатії боргової пастки перебільшені. Замість того, щоб навмисно втягувати позичальників у борги з метою отримання геополітичних поступок, китайські кредитори, найімовірніше, просто не провели належну перевірку.
У 2009 році уряд Чорногорії оголосив тендер на будівництво автомагістралі, що з'єднує адріатичний порт Бар із Сербією. Два приватні підрядники взяли участь у двох процесах закупівель, але жоден з них не зміг зібрати необхідне фінансування. В результаті Чорногорія звернулася до «Китайського експортно-імпортного банку», який не розділив занепокоєння ринку. І тепер автомагістраль стала основною причиною фінансових труднощів Чорногорії. Згідно з оцінкою МВФ за 2019 рік, співвідношення боргу до ВВП країни становило б лише 59%, якби вона не продовжила реалізацію проекту. Натомість прогнозувалося, що цього року цей показник зросте до 89%.
Фукуяма і Беннон визнають, що не всі проекти «Єдиного поясу, єдиного шляху» виявилися невдалими. Але багато з них призвели до того, що країни страждають від величезних боргів і остерігаються глибшої взаємодії з Китаєм. У деяких випадках лідери, які укладали угоди, отримали вигоду, але широкі верстви населення - ні.
«Іншими словами, проект Китаю створює проблеми для західних країн, але основна загроза не стратегічна. Скоріше, «Єдинй пояс, єдиний шлях» створює тиск, який може дестабілізувати країни, що розвиваються, а це, в свою чергу, створює проблеми для міжнародних інституцій, таких як МВФ і ЄБРР, до яких ці країни звертаються по допомогу», - пояснюють автори.
За останні 60 років західні кредитори створили такі інституції, як Паризький клуб, для вирішення питань, пов'язаних із суверенним дефолтом, забезпечення певного рівня співпраці між кредиторами та справедливого врегулювання платіжних криз. Але Китай ще не погодився приєднатися до цієї групи, а його непрозорі процеси кредитування не дають міжнародним інституціям змоги точно оцінити, наскільки серйозні проблеми в тій чи іншій країні.