Станом на кінець жовтня 2023 року Швейцарія прийняла близько 66 тисяч українців, які отримали тимчасовий прихисток через війну. Жінки з дітьми, кожна зі своєю історією та болем.
Олена Хайдеманн — професійна хореографка, адже танцювала з п’яти років, спочатку в заслуженому вокально-хореографічному ансамблі «Галичина» під керівництвом Ярослава Чуперчука, далі — в ансамблі «Юність». Потім стала асистенткою хореографа й виховувала перших танцівниць у Львівській політехніці. У швейцарському Цюриху Олена мешкає вже понад 25 років. Каже: «Колишніх танцівниць не буває». Тож із початком війни вирішила створити в Цюриху для дівчат-українок коло підтримки — відкрити гурток народних танців. Вона написала оголошення у Фейсбуці, в якому запрошувала всіх охочих долучитися до танцювальної групи.
«Я дуже хотіла надати хоч якусь психологічну підтримку дівчатам із України, — пояснює Олена. — Я бачила, в якому стані перебуває кожна з них. А танці можуть стати терапією, опорою. Я добре знаю це як хореографка».
На пропозицію почали відгукуватися ті, хто любов до танців зберігав глибоко в серці. Тобто ті, хто танцював у дитинстві чи юності. Так почалися перші заняття з хореографії. Олена знайшла приміщення у старовинному замку. Власники, на щастя, надали його безкоштовно.
На пропозицію танцювати відгукувалися різні дівчата. 35, 37, 40, найстаршій танцівниці в колективі — 50 років. 90% колективу — мами. Дівчата, яких зібрала Олена, сприйняли запрошення на танці як серйозний виклик для себе, завдання із «зірочкою» та високу планку, якій потрібно відповідати. Бо треба знати «народників»: народні танці — це завжди суворий режим, високі стандарти якості виконання хореографії, робота біля станка, постава, відточені рухи. Тому атмосфера на репетиціях стала робочою. Жодних послаблень через вік чи обставини. Танець — це вид мистецтва, а мистецтво — це не про аматорів.
Хто ці дівчата?
«Я перебувала в депресії. Адже в лютому 2023 року мій чоловік вирішив іти воювати. Саша обіймав керівну посаду на великому підприємстві, мав купу робочих завдань, але вирішив замінити мого тата на фронті, — розповідає Лілія. — Тато пішов добровольцем у перші дні вторгнення. Дістав три важкі поранення. Ледь не загинув під Рубіжним, але вивів свій взвод із оточення. Ми із сином думали вже повертатися додому, до Дніпра, але чоловік сказав, що має стати на захист країни й зробити наше життя вдома безпечним. Сказати, що мені було страшно, — нічого не сказати. Я дуже плакала, переживала, але усвідомлювала та намагалася прийняти рішення мого коханого чоловіка. У той час через переживання я закинула мовні курси в Цюриху, жила на автоматі… Коли побачила оголошення про набір на народні танці, серце якось відгукнулося, бо протягом 10 років моє життя було пов’язане з танцями. Це неймовірна енергія життя, яка завжди давала мені сили. А ще я дуже здивувалася — гурток українського народного танцю у Швейцарії, я не могла цього пропустити, тому я з перших занять тут».
Наталя народилася в Криму, з 2006 року мешкала в Києві. За фахом — бухгалтерка, але 10 років віддала народним танцям. Танцювала в ансамблі «Магія». Під час карантину проводила онлайн-тренування з фітнесу. Завжди тримала себе в гарній фізичній формі. Через війну виїхала до Швейцарії. «У грудні 2022 року моя подруга запропонувала відвідати репетицію в танцювальному гуртку. Так я стала однією з учасниць нашого колективу українського народного танцю «Голубка». І я щаслива мати таку можливість прославляти Україну», — каже Наталя.
Зоряна танцює з восьми років. Закінчила педагогічний університет імені Драгоманова в Києві за спеціальністю «вчитель хореографії». До Швейцарії приїхала з 14-річним сином. Чоловік залишається в столиці. Волонтерить. Зоряна каже: «Танці для мене — неймовірні емоції. Я відчуваю, що роблю свій внесок у Перемогу. Ми говоримо про Україну через танець».
Олена танцювала 20 років у миколаївському народному ансамблі «Суднобудівник», далі була пауза в танцях на тривалий термін. Через постійні обстріли вивезла доньок із Миколаєва. Чоловік залишається в місті, каже, що вертатися поки зарано. «Танці — моє місце сили, моя любов і міць», — каже жінка.
Світлана — флористка з Києва. За фахом працює й у Швейцарії. Приїхала із сином. Каже: «Країна робить усе, аби ми інтегрувалися й адаптувалися в суспільстві. Але все одно нам важко. В нас різний менталітет, закони. Я дуже сумую за Батьківщиною. Дівчата з «Голубки» стали моєю танцювальною родиною. Танці надають мені неймовірних сил. Я надихнулась і створила у Швейцарії власний бренд українських народних прикрас».
Настя до війни закінчила четвертий курс Миколаївського університету, мешкає і працює у швейцарській IT-компанії. «Танець допомагає мені знімати стрес, повертає радість життя, дає змогу поділитися красою української народної хореографії зі швейцарцями. Нині у Швейцарії багато українців, іноді здається, що Україна переїхала разом зі мною», — ділиться жінка.
Репетиції відбуваються по неділях. Дівчата працюють у класі по три години.
«Зазвичай людина танцює, коли їй добре, — пояснює Олена. — Танець — це про безпеку, бо в небезпеці люди не танцюють. Танець допомагає подумки перенестися в мирний, гармонійний час, де немає війни. Пам’ять тіла дуже сильна, через танець людина повертається в дитинство чи інші щасливі спогади. Плюс інтенсивне фізичне навантаження потребує уваги, концентрації та добре відволікає від турбот».
[pics_lr left="https://zn.ua/img/forall/u/531/85/photo_2024-01-11_14-03-51.jpg" ltitle="Фото Лілії Швець" right="https://zn.ua/img/forall/u/531/85/photo_2024-01-11_14-03-53.jpg" rtitle="undefined"]
Утім, так сталося, що танці для дівчат стали не лише терапією. Коли відточуєш рухи, коли танцювальні па складаються в історію, народжується малюнок номеру. Й він потребує сцени. А якщо йдеться про сцену, то потрібні костюми.
Український стрій замовили у львівської майстрині за індивідуальними мірками кожної танцюристки. Різні костюми для чотирьох танцювальних композицій. Пошив костюмів оплатив місцевий благодійний фонд. А Оперний театр Цюриха подарував українським танцівницям 50 пар балеток від 35-го до 43-го розміру.
Жвавий «Плескач», запальна «Дев’ятка», «Запорізький марш», гуцульський танець «Голубка», ніжний «Ліричний», — ансамбль «Голубка» презентує у Швейцарії класичні українські народні танці.
Звісно, народний танець — парний. Тож колективу потрібні й хлопці. До «Голубки» долучилась українська діаспора. Але в танцювальних колективах завжди бракує партнерів, на вагу золота вони і в народних танцях, тож до ансамблю радо запрошують парубків будь-якої національності, аби було щире бажання танцювати про Україну.
2023 року «Голубка» встигла підкорити серця швейцарців. Народні танці для Швейцарії — дивина. Сучасна молодь тут зазвичай надає перевагу класичній хореографії або хіп-хопу. Колоритний український народний танець став справжнім відкриттям, як і Україна.
Колектив народного танцю набирає популярності. «Голубку» активно запрошують на благодійні вечері та заходи, спрямовані на підтримку України, а ще — на танцювальні конкурси. І тут «голубки» беруть перші місця та гран-прі.
«Ми працюємо на імідж України. Розказуємо про українські традиції. Через народний танець можна розповісти історію, передати гордість за свою націю, показати любов до рідного краю», — ділиться учасниця ансамблю Лілія.
Нещодавно в танцювальному класі «Голубки» дозріли ставити гопак. Із «Гопаком» можна й на європейське турне замахнутися, впевнені «голубки», бо для української жінки немає перешкод. Основний страх вони вже подолали: у 35+ повірили в себе й вийшли на сцену — заради себе й заради України.