«Ми не знали, що це неможливо. Тому зробили...», — так амбітно заявила у 84-му театральному сезоні творча команда західних франківців. І ось уже в ювілейному 85-му сезоні, відкриття якого відбулося наприкінці минулого тижня й невипадково збіглося з днем народження Івана Франка, оголосили «Сезон мрії». І зробили це в своєму «репертуарі» — гостинно, масштабно й водночас гостроцікаво.
Відкриття сезону зібрало багато представників мистецької спільноти: не лише керівників театрів із Києва, Львова, Рівного, Хмельницького, Чернівців, а й режисерів, акторів, театрознавців і просто друзів і партнерів театру. І якщо появу театралів із сусідніх регіонів можна вважати певним чином закономірною, то посилений інтерес гостей викликав візит керманича київських франківців Михайла Захаревича (одного з найдосвідченіших керівників у театральній сфері) й особливо очільника ексросійської драми імені Лесі Українки (теж столичної дислокації) Кирила Кашлікова, в якого раніше не було чи то творчої свободи, чи то можливостей відвідувати такі заходи.
Генеральний директор — художній керівник Ростислав Держипільський особисто провів гостям екскурсію всіма сценами театру. Якщо запропонувати відгадати, скільки сцен охоплює поняття «всіма», гадаю, назвуть максимум три. А от і ні. Їх п’ять! Рівно стільки сценічних просторів мають західні франківці. Спинятися вони не збираються й уже мріють (читайте: планують) організувати сцену ще й на даху. А наразі театр виявив готовність прийняти в себе всіх охочих на основній сцені (велика зала), камерній сцені (яку зробили фактично власними зусиллями, позбувшись орендарів, котрі продавали чи то сантехніку, чи інший непотріб у театрі), сцені-сховищі (яке «обіграли» ще задовго до тривог), сцені Модільяні (фактично репетиційна зала, яку для вистави про згаданого генія трансформують у відділення психіатричної лікарні) та сцені на межі. Ростислав Любомирович розповів, що назву найновішій сцені, тій, що на межі (це буквально простір під великою сценою), дав Олег Вергеліс, який також придумав назву та концепцію вистави «Лісова пісня на полі крові». Власне, географічно-франківська ідентифікація — західні франківці — це також ідея Олега, який, ось так «розділяючи», водночас однаково сильно любив обидва колективи. Скоро мине рік відтоді, як Олега не стало, й, пам’ятаючи про це, керівник західних франківців сказав, що має мрію: об’єднавшись із київськими тезками, провести вечір пам’яті Друга, порадника й натхненника. Звісно, краще б цієї мрії ніколи не було, але…
Мрії, як відомо, мають збуватися. Саме цей постулат давно став рушійною силою творчої невгамовності західних франківців. То вони на сцені-сховищі грають «постапокаліптичну версію найсумнішої трагедії Шекспіра в експериментальному форматі» (вистава Romeo&Juliet), то вони у Косів привезуть заборонену свого часу «Гуцулку Ксеню», що колись було нездійсненною мрією Ярослава Барнича, то з реквізитом і костюмами багато годин прямують до руїн Пнівського замку на Надвірнянщині й там грають п’єсу HAMLET. Далі більше — вже кілька років поспіль до Дня Незалежності України долають одну з найвищих вершин Карпат — гору Піп Іван, аби зіграти вистави там. Це лише маленька часточка «невгамовності», яка відразу спадає на думку. І водночас вони встигають «учитися, читати, і чужому научатись, і свого не цуратись». У червні цього року вони відвідали воркшоп під керівництвом культового режисера Словенії Томі Янежича, не по Скайпу чи Зуму, а наживо. Також вистачило сил і організаторських здібностей відкрити сценічний майданчик театру у Львові. Ну й знайшовся час у щільному графіку для навчання «чужому» у вигляді курсів англійської мови (для всього колективу театру!). Якщо хтось і підкорить театральну Європу, то, певно, це зроблять наші англомовні й талановиті гуцули.
Сезон мрії обіцяє бути насиченим, адже західні франківці обіцяють знову долати творчі вершини, дивувати глядачів і поповнити репертуар виставами найкращих режисерів сучасності. 12 премʼєр — саме стільки анонсував на відкритті сезону генеральний директор — художній керівник Ростислав Держипільський. Так, у жовтні буде реалізовано постановку роману Ірен Роздобудько «Зів’ялі квіти викидають» (співрежисура Ростислава Держипільського та Назарія Паніва). Над драматургією французького філософа Сартра працюватиме литовський режисер Йокубас Бразіс. Іспанський лицар Дон Кіхот з’явиться на сцені в інтерпретації режисера з Молдови Міхая Тарни. А вже наприкінці року збиткуватиметься над сценічними невістками Кайдашиха Ірма Вітовська. Й одразу після режисури сімейних перипетій сварливої родини Ростислав Держипільський планує поставити казку для сімейного перегляду (назву тримають у секреті, але припускаємо, що там точно переможе добро, а не чвари). У січні 2024 року на камерній сцені молодий режисер Назарій Панів, який, до речі, має успішний досвід роботи зі світовою та українською класикою, працюватиме над постановкою за твором Леопольда фон Захер-Мазоха. І хоча назву вистави наразі не конкретизують, віщуємо, що до Дон Кіхота в репертуарі приєднається «Дон Жуан із Коломиї» або навіть «Венера в хутрі». Не мине й місяця, як у глядачів Івано-Франківська з’явиться змога побувати на острові Святої Єлени в компанії «Наполеона та корсиканки». Над популярною на українських сценах п’єсою чеського драматурга Їржі Губача про заслання французького імператора працюватиме головний режисер Херсонського театру імені Куліша Сергій Павлюк. До Шевченківських (березневих) днів Ростислав Держипільський презентуватиме постановку за творчістю Тараса Шевченка. У квітні відбудеться прем’єра словенського режисера Томі Янежича (результат вищезгаданого воркшопу), яка згодом стане частиною міжнародного фестивалю в межах «Європейської культурної столиці 2025». Травень — місяць інтриги: заплановано постановку Назарія Паніва, проте тут прогнозів не робитимемо, оскільки жодних літературних зачіпок у нас наразі немає. Завершення «Сезону мрії» постановкою «Макбета» польської режисерки Майї Клечевської обіцяє стати початком Шекспірівського фестивалю в Івано-Франківську. Можливо, й київські франківці привезуть заплановану в новому сезоні «Леді Макбет». Також заньківчани під керівництвом ексодесита Максима Голенка, який замахнувся на 15 прем’єр у новому сезоні, мають знайти щось шекспірівське та «безстагнаційне» для однієї зі сцен гостинних сусідів.
Уважні читачі, перелічуючи грандіозні плани західних франківців, мабуть, помітили, що з творчого погляду все гаразд, а от математично не сходиться. Серед 11 анонсів бракує однієї вистави. Власне, її й не буде заявлено, оскільки вона вже відбулась і саме нею відкрили ювілейний 85-й сезон. Мрія перша збулася — на сцені Івано-Франківського театру з’явилася вистава одного з найталановитіших режисерів України — Івана Уривського.
Фрідріх Шиллер, «Підступність і кохання». Цю популярну класичну п’єсу Уривський перетворив на містику з великою кількістю символізму, не позбавляючи сюжету, подій, інтриг і, звісно, підступності й кохання, закладених автором. «Складна, чуттєва, цікава, стильна, естетична, містична», — такими були найперші відгуки в соцмережах про виставу. Кожне з цих слів можна розвинути в окрему рецензію, але залишу це для тих, хто дивитиметься наступні покази (найближчий — 17 вересня).
Над усіма своїми виставами режисер працює з блискавичною швидкістю. Від читки, а іноді й без неї, а відразу до постановки мізансцен і потім цілісної вистави йому достатньо місяця. Шиллер не став винятком. Хоча справедливо буде згадати, що спроба цієї постановки в Івана Сергійовича вже була в Одеському театрі імені В. Василька. Сам режисер зізнається, що ці вистави схожі сценографічно й концептуально. А ось глядачі, які встигли побачити виставу, з подивом кажуть, що попри схожі декорації, почасти музику та костюми це дві геть різні вистави. І причина тут одна — гра акторів.
Хай там як, а за західних франківців можна лише порадіти. Сезон мрії вони розпочали яскраво та багатонадійно. І нехай усі їхні мрії збуваються так, як вони замислили, й не інакше. Вони заслуговують на це.