Те, що з величезного масиву сучасної української прози телеканал "1+1" обрав "Століття Якова" Володимира Лиса і поставив за ним чотирисерійний фільм, може видатися дивом. Адже досі в ігровій продукції телеканалів переважали побутово-кримінальні сюжети про сучасну дійсність. І тут несподівано маємо чітко окреслену географію (навіть у титрах вказано: Волинь, Любомльський район, село Загорани), і сучасність, яка стає тільки приводом для ретроспекції у складний період волинського життя міжвоєнного періоду, коли ці землі були в складі Польщі. Історики - як польські, так і українські - досить ретельно досліджували й продовжують досліджувати цю болючу тему, прагнучи пояснити причини Волинської трагедії, актуалізованої сьогодні в Польщі постановою Сейму про геноцид польського населення на Волині, а тепер ще й фільмом Войцеха Смажовського. Однак українське кіно досі не виявляло зацікавлення цими подіями. Якщо не рахувати документальної стрічки "Береза Картузька" Юрка Лугового з Монреаля, то "Століття Якова" стало першою спробою і, з'явившись на телеекрані майже одночасно з прем'єрою "Волині" Смажовського, стало незапланованою нашою кінематографічною відповіддю в неформальному діалозі двох сусідніх кінематографій.
Юрій Андрухович, переглянувши перші післяпрем'єрні публікації про "Волинь", робить сумний висновок: якщо рекомендації "польської сторони" режисер Смажовський ще сяк-так вислуховував, то з українцями та Україною він не спілкувався взагалі. Тобто діалогу, а з ним і правди, він не шукав. Він зробив фільм про країну, якої зовсім не знає (ні мови, ні історії, ні культурних кодів) і якою, смію припускати, насправді зовсім не цікавиться.
А чи знаємо ми самі драму Волині середини 1940-х? Адже за радянських часів не можна було навіть згадувати про криваві розправи над мирним населенням, які чинили поляки у волинських селах. А сьогоднішнє покоління з подивом дізнається, що на їхній питомо українській території чинився "геноцид поляків". Вони навіть уявлення не мають, чому тут були поляки, чому вони тут жили, як велося волинському населенню за часів Польщі. Я, наприклад, не з літератури, а з розповідей батька знаю, що він змушений був покинути польську гімназію через дискримінацію його як українця. У "Столітті Якова" той час показано через історію двох родин. Тема стосунків українців і поляків виринає побіжно, не розкрито, чому один з головних героїв - Тимофій - недолюблює поляків. Незрозуміло, чому енкаведисти чинять таємні вбивства за національною ознакою: спершу знищують єврейську родину (дивно тільки, як Гершкові й Ґолді вдалося уникнути Голокосту?), а потім дружину Якова, яка була полькою, - і звинувачують у цьому "бандерівців". Аналогічних запитань до автора сценарію Андрія Кокотюхи та режисера Бати Недіча - дуже багато. І якби вони бодай поїхали в Згорани Любомльського району, послухали місцеву говірку чи взяли консультантом директора Любомльського краєзнавчого музею, вдалося б уникнути численних ляпів і помилок і не дратувати обізнаних глядачів лемківською піснею чи нехарактерним вітанням. Якби продуценти серіалів мали в штаті уважних редакторів, можна було б уникнути й драматургічних ляпів (наприклад, донька Якова й Зосі, яка народилася значно пізніше за дитину Уляни, у фільмі виглядає старшою, і звинувачує батька Якова в тому, що не помстився за смерть матері та меншого братика, так серйозно, що дорослий позаздрив би). Узагалі з віковими параметрами героїв у "Столітті Якова" значні натяжки. Рука свербить, аби називати помилки ще і ще, бо ж екран, це не проза, де натяжок читач може і недогледіти, тут має все бути, як в житті.
Та все ж таки, несподіванку, яку запропонував глядачам канал, не перекреслити. Це його перший крок до освоєння української теми. Нехай не в усьому вдалий, але не знецінюймо зусиль і бажань знімати кіно про нас і наше минуле. Як би хто до цього не ставився, минуле має бути озвучено і пережито. У кіно у тому числі.