Завершився ХХІ міжнародний фестиваль «Музичні прем’єри сезону». Програма виявилася надзвичайно насиченою. Помітний також інтерес публіки до цього фестивалю. Відкрився форум ювілейним концертом камерного хору «Київ». А під завісу - справжня сенсація: виконання знаменитої фолк-опери «Коли цвіте папороть» Євгена Станковича.
Славна історія камерного хору «Київ», якому торік у грудні виповнилося двадцять, - це, власне, музична історія перших десятиліть незалежної України. Початок 1990-х - полум’яна ейфорія усвідомлення власної значущості, незрівнянності та великих планів на майбутнє, відзначена Золотим дипломом на Першому конкурсі хорів ім. Роберта Шумана у Цвіккау (Німеччина, 1992), низкою інших нагород, а також участю в закордонних фестивалях різної музики: авангардної, класичної, старовинної, духовної... Кінець 1990-х - пора «свідомого конструктивізму», яка вилилася в заснування керівником хору Миколою Гобдичем щорічного хор-фесту «Золотоверхий Київ» (1997) та запуск ще двох проектів національного масштабу - «Бібліотека хору «Київ» (перші видання хорових партитур вітчизняних композиторів - від середньовіччя до сучасності, всього понад двісті найменувань) і 39 компакт-дисків. Кінець «нульових» - це останній фестиваль «Золотоверхий Київ» (2009), звуження гастрольної географії (з 2001 року тільки - Польща, Угорщина, Росія), фатальний відплив кадрів (фактично повне оновлення складу), болісний пошук нових форм «життя в мистецтві» і... фанатичне, прямо-таки конвеєрне виконання практично всіх нових творів Валентина Сильвестрова, написаних для хору... Яке інакше й не назвеш як спів «во спасеніє»...
На відкритті «Музичних прем’єр сезону» за двадцятирічний шлях «Києва» звітували двадцятилітні вокалісти, чия кар’єра тільки починається. І Микола Гобдич, який разом із молоддю відзначив своє п’ятдесятиліття. Вийшов концерт-спогад - і концерт-драма... За традицією «Золотоверхого Києва», перший пункт програми - духовний концерт №26 «К Тебі, Господи, воззову» Артемія Веделя - виконали дружним антифоном чотири хори: герой свята на сцені Колонного залу ім. Лисенка, а чоловіча капела ім. Ревуцького, хор «Павана» і хор «Аніма» - у трьох секторах філармонічного балкона.
Далі - той самий експеримент «у стилі ретро». На жаль, без колишньої виконавської якості, але з постійними «рокіровками» співаків на сцені.
Незіспіваність нинішнього складу особливо відчувалася у барочній музиці з яскравими колоратурними розспівами (партесний концерт №8 «О тебі, отче Романе» Івана Домарацького) - репертуар XVIII століття з мелодичною «грою в бісер», на жаль, тепер не до снаги не тільки Національній опері України.
Більше пощастило концерту №24 «Пособивий, Господи, кроткому Давиду» Степана Дегтярьова і двом прем’єрним виконанням - «Господи, Боже наш» Віктора Степурка та «Чотирьом духовним пісням» Валентина Сильвестрова.
Твір Степурка, який апелює до музичного імпресіонізму ХХ століття, починається на високій ноті соло скрипки (Мирослава Которович), яку потім хор, вступаючи (сопранове соло Ганни Заріцької), «тягне» за собою вниз. Для вітчизняної традиції таку розстановку сил - інструментальне як «божественне» і вокальне як «земне» - складно назвати типовою. Гра в «перетягування» та «переманювання» загалом завершується повною гармонією і штилем, - усі опиняються там, де вони й мають бути.
Музика Степурка, наче театральний прожектор, висвітлила в новому хоровому творі Валентина Сильвестрова не менше захоплення «іграми з минулим». У «Отче наш» романтичний пробіг секвенцій, чий фініш - тиша, «подвійна фіксація» акордів, випробування на міцність цілком ортодоксальної, псевдокласицистичної фактури з рухливим верхнім і в’язким нижнім регістром. У другій «пісні», «Богородице Діво», бадьорі розспіви поступово перетворюються на тінь від самих себе, тоді як «Херувимська пісня», що звучить потому, парадоксальним чином і мелодією, і настроєм відсилає до радянської масової пісні, - не буває поганих чи «шкідливих» жанрів, буває тільки погана музика, але зараз не про неї.
Раз почувши, неможливо забути і вольовий рефрен з духовного концерту «Господи, Владико наш» Євгена Станковича, підкріплений звучанням чотирьох хорів. Перемежовуючись із грайливими фугато в дусі синкопованих спірічуелс, славильними передзвонами в хоровому виконанні, заголовна фраза - типовий для Станковича dictum, спочатку відступає на другий план, але у фіналі повертається, щоб сказати своє заключне слово ще твердіше, впевненіше і сильніше. Хоча слово це - все те ж саме, жодні «бурі й натиски» не вплинули на його початковий смисл.
Друге відділення Гобдич почав без перерви - щоб публіка відчула репертуарний діапазон. Артисти взяли до рук бубони, сопілки, підключили фонограму «звуків лісу» - і завели «віночок українських народних пісень» в обробках Олександра Яковчука, Івана Небесного та менш відомих авторів. Зі спробою наслідування народного танцю, «Піккардійської терції» і пташиного співу.
Вийшло швидко, трохи зібгано. Але загалом - ефектно. Бити на ефект хору «Київ» і залишається доти, доки він, нинішній, виконавською якістю не зможе дотягнутися до себе ж колишнього... Головне - не зупинятися...
***
Під завісу - фолк-опера Євгена Станковича «Коли цвіте папороть», написана 1978-го. І після генеральної репетиції відразу заборонена. Надзвичайно тонка звукова робота з національними символами та міфами, опера-сон, закільцьована кінематографічна форма з двічі повтореним - наприкінці першої частини і у фіналі - гімном «Благослови, Земле»...
Шукати зв’язний сюжет тут не варто: картинки Запорізької Січі замінює сцена «Тарас Бульба з синами», грандіозні купальські сцени - інкрустовані інструментальним письмом Станковича народні думи та гопаки.
Зазвичай щільно задіяний у кожному київському фестивалі диригент Володимир Сіренко цього разу для «Прем’єр» зробив тільки одну роботу. Але то було історичне виконання. Хор імені Верьовки (його керівник Анатолій Авдієвський перебував у залі) віртуозно модулював з академічної манери у фольклорну, мецо-сопрано Оксана Нікітюк укотре підтвердила особливий статус свого голосу позамежним виконанням «Глибокий колодязю». Зал аплодував стоячи - хвилин двадцять.
Про що думав тим часом Євген Станкович (якого новопризначений художній керівник «головного» музичного театру країни Мирослав Скорик забрав разом із двома спектаклями Національної опери до Львова). Навряд чи це були радісні думки. Світ перевернувся догори дном. І навіть генії облишили спроби щось змінити.
Все-таки 33 роки - це час, за який можна багато чого встигнути передумати...
***
Немає значного руху в сучасній українській музиці, який би не був презентований на «Прем’єрах-2011». Це те, чим по праву може пишатися музичний директор фестивалю композитор Ігор Щербаков.
Торік у грудні його обрали головою Національної спілки композиторів України, і нинішній, на диво вдалий, фестиваль - перша велика робота митця на новій посаді.
Щербаков - не тільки хороший композитор, порядна людина й вольовий керівник, що вміє і любить творити, дружити, вибачати та віддавати належне не тільки своїм однодумцям, а й опонентам... На сьогодні він - наймолодший з голів українських творчих спілок. А тому з його приходом можна сподіватися на створення далекосяжної стратегії розвитку серйозної української музики.
У Щербакова багато планів. Наприклад, відновити регулярні концерти сучасної вітчизняної музики в залі спілки. Тому він до осені планує обладнати «інфраструктуру» залу - відремонтувати сходи, облаштувати гардероб. Столичний фестивальний рух також потребує реформування. На думку нового голови спілки, «КиївМузикФест» неодмінно треба дотягнути до статусу справжнього міжнародного фестивалю - із жорстким відбором музики та виконавців, участю справді великих фігур.
А «Музичні прем’єри сезону» з допомогою регулярних «пленумних» концертів, розкиданих по всьому календарному році, звільнити від непосильної ноші виконання всього-всього, що за останній рік написали київські композитори.
Якщо для цього буде створено єдину дирекцію і забезпечено державне фінансування, немає нічого неможливого.
Проте, власне, і фестиваль нинішнього року зовсім не був схожий на звичайний «пленум». Хорові відкриття і закриття стали значущими подіями, а не звичайними звітними концертами. Більшість програм формував не оргкомітет «у цілому», а куратори окремих проектів, тому заходи вийшли такими цікавими і такими ж різними.
Свою лінію продовжує вести і найкращий фахівець в українській електронній музиці композитор Алла Загайкевич. З минулого року її «Елекстроакустика» опановує нову територію - виставковий зал Інституту проблем сучасного мистецтва. Своя численна публіка у діловито-активного, ідейно незалежного ансамблю Nostri Temporis. Їхні «Маленькі транедії» склалися з гри смичками по пінопласту, підкидання світних кульок, танців навколо самовара та всього іншого. Життя складається з різних звуків, і всі вони - музика. Високу виконавську планку тримає ансамбль «Рикошет». Окрім завсідника столичних музичних парадів «Київської камерати», організаторам нинішніх «Прем’єр» якимсь дивом удалося спокусити й залучити «Київських солістів», а разом із ними - диригента Сергія Протопопова. Навряд чи цей прекрасний зсув обійшовся без участі новопризначеного головного диригента «Київських солістів» Володимира Сіренка, за що йому велике спасибі.
Під час фестивалю якось особливо сильно відчувалися перехресні зв’язки - усіх з усіма. На Міжнародній науково-практичній конференції «Композитор і сучасне виконавське мистецтво» не тільки музикознавці говорили про композиторів, а й композитори - про виконавців, а виконавці - про інструменти, виконавців та музикознавців. Краще закінчення вдалого фестивалю важко придумати.