Після річних канікул, пов'язаних із танцями на Сочинській олімпіаді та з порожнім гаманцем у київському бюджеті, Раду Поклітару нарешті представив у театрі "Київ Модерн-Балет" прем'єру. Балет на одну дію на музику Й.С.Баха "Жінки в ре мінорі". У програмці меценатом зазначений продюсер СТБ. А це, мабуть, означає, що відірвали бодай частину бюджету від катастрофи на кшталт "Вагітна в 16" - на благі потреби сучасного українського балету.
Його сестру звати Стислість. І балет "Жінки в ре мінорі" триває хвилин 25, не більше.
Але й цих хвилин достатньо, щоб "совдепівський" простір колишнього БК "Харчовик" на наших очах перетворився на подобу сучасної прогресивної європейської сцени...
От уже ж може так може. Все-таки володіє цей чоловік "алхімічними" засобами театрального впливу на зал, на артистів. Навіть на стіни.
Ідея "жіночого" проекту буцімто народилася в Одесі багато років тому. А джерелом натхнення послужила класична історія Федеріко Гарсія Лорки "Дім Бернарди Альби". П'єса ця - як паличка-виручалочка для всіх театрів землі, в яких потрібно дати роботу батальйонові спраглих творчості акторок.
Проекція на Лорку у випадку з Поклітару, як завжди, умовна. Для нього всі літературні матриці - відносні. На старому літературному пергаменті він складає свої оригінальні "модерн-балетні" ієрогліфи, символи, відриваючись від землі, від літературного тяжіння. Витаючи в модерних емпіреях, він мислить яскравими пластичними образами, не цурається провокаційних хореографічних каверз. Створює міні-балет - як "річ у собі". І хай вузькопрофільні балетні теоретики б'ються лобами об стіну з приводу стилістичних хореографічних автоштампів чи авторських осяянь. А прибічникам драматичного театру в цьому "жарті генія" (це перша думка, яка народжується відразу після перегляду) важливо оцінити його образний ряд, пластичну драматургію, конфліктні вузли в хореографічній тканині... Все те, що й виявляє в Поклітару драматичного режисера.
Поклітару використовує як "саундтрек" знаменитий Концерт №1 для клавіру з оркестром ре мінор, дуже популярний твір Баха. Історія музики безумовно зараховує цей Концерт до видатних творів, наголошуючи в ньому глибинний драматизм, масштабність, енергійний суворий мелодизм, похмуру зосереджену експресію.
Із чеширською посмішкою на вустах Поклітару "нанизує" на канонічний мелодійний стрижень свої бешкетні саркастичні, навіть комічні хореографічні етюди на тему жіночого свавілля і божевілля. При цьому знайома музика сприймається крізь пластичну призму по-новому, відкидаючи на слухача раніше невловиме емоційне світло та несподівані мелодичні підтексти.
Жінки Поклітару в одноактному балеті - не лорківські замшілі черниці, які спливають соком у старій задушливій діжці. Тут навпаки - усе ширше і об'ємніше. Це жінки-красуні, чоловікоподібні чудовиська. Ніби зграя ериній (із давньогрецької міфології) чи хмара фурій (з міфології римської).
"Жінкохмара" прямо накриває сцену дитячого музтеатру, трансформує її й саму себе.
На початку "жінкохмара" енергійно пере брудну білизну. Але це артпідготовка перед важливішим заняттям - перемити кісточки іншим. І що він тільки не вичворяє, аби повернути "жінкохмару" - до "лісу" передом, а до глядача задом. Ритмічно трансформує "хмару" - у гіллясті лапи дерев, в ескадрон стрибучих жаб.
За 25 хвилин промайне й дещо, що нагадає шекспірівських "макбетівських" відьом. Істот без статі, зате з чітко визначеною громадянською позицією: зло має бути ще злішим.
У Поклітару це Зло - через пластичну іронію й хореографічну пародійність - розчинене в мотивах інстинкту натовпу і безумства стада... Моторошнуватих таких мотивах, як для балетного, так і для нашого реального виміру.
Якщо, скажімо, у Лорки найспокусливіший чоловік із п'єси "Дім Бернарди Альби" - Пепе Римлянин - за дужками жіночого сюжету, то в Поклітару є важливий козир. Він виводить на авансцену прем'єра Олексія Буська. І віддає на "поїдання" диявольському племені. Кохання, яке спалахнуло між Ним (героєм) і Нею (героїня, одна з ериній), приречене. Бо (відповідно до балету) диявол - це жінка, а жінка - це ревнощі (заздрість), а ревнощі - це винищення будь-якого альтернативного почуття. Вони знущаються навіть над її фатою! У мереживі "ре мінор" - суцільні екстатичні конвульсії та параноїдальні судоми заздрісних фурій. І з одноплемінницею покінчать швидко - як мумію, загорнуть у білий саван і кинуть "лялечку" на дно, у прірву. В оркестрову яму.
Але якщо жінка - диявол, то чоловік - Бог, так чи що? Втім, і чоловіку несолодко на пекельному балу. У кращому разі, його хтиво розшматують, у гіршому - придумають катування ще вишуканіше.
Взагалі, мені здається, Поклітару надивився Ларса фон Трієра. Можливо, навіть підсів на його фільм "Антихрист". І десь мимоволі, але все-таки зримо римує свій "Ре мінор" із фіналом видатної данської картини. Пам'ятаєте, як герой Віллема Дефо, дивом уцілівши від знущань дружини та дикої природи, сходить на гору, а там - о Боже - чергова "жінкохмара"... Злобно блискаючи очима, ці еринії вже придумали у зв'язку з нещасним щось своє, диявольське.
…Якою мірою "Жінки в ре мінорі" особистісний і "автобіографічний" балет - не нам судити. Але, мабуть, зустрілася йому на шляху не одна феміна ("еринія"), якщо балетмейстер так енергійно й хльостко-пародійно, буквально навідмаш, зводить на сцені порахунки з якимись давніми тінями, травмами та кривдами, одне слово - з минулим. Тільки це його особисте. А наше, суспільне, у зв'язку з прем'єрою - пристойний рівень, сценічний драйв, пластична магія. Все те, чого завжди мало у місцевому музичному театрі.