Широкий прокат в Україні нового російського фільму "Легенда №17", присвяченого радянському хокеїсту Валерію Харламову, наводить на думку державної важливості. Ось із "кого" варто було б брати приклад вітчизняному Держкіно. Ось у Кого слід було б повчитися майстерного вміння поєднати на одній льодовій арені неприкриту пропаганду та режисерську щирість: держзамовлення і щемливу інтонацію (деякі глядачі під час перегляду - ридають).
Володимир Володимирович, на відміну від декотрих, любить кіно і театр. Якось прийшов у "Современник" на "Дихо з розуму". І після спектаклю влаштував професійний рознос Галині Волчек. А чому це, питається, Чацький у вас розмазня, якщо відповідно до канону він сильний герой і не повинен канючити? (У Галини Борисівні тоді виникла МХАТівська пауза). А нещодавно Володимир Володимирович прийшов на прем'єру "Легенди №17", яку продюсирував його друг Микита Сергійович. І після перегляду глава держави зазначив: кіно - корисне і воно неодмінно знайде свого глядача! (Після цієї картини Путіну сильно захотілося подивитися хокей "наживо". Така сила мистецтва).
Якщо без приповідок, то "Легенда №17" - давно вже очікуваний якісний російський фільм для "широкого глядача". Репертуарне роздратування, що накопичилося, утома від "Джунглів", де розбійничають бандити з "Камеді Клабу", ще більше відтіняють своєчасність проекту режисера Миколи Лебедєва. Ну, нарешті в прокат запущено фільм про позитивного героя. А не вбивцю з Люберець чи ідіота з "Наша RUSSIA".
Байопік про Валерія Харламова якісно виділяється й на тлі нахабних, спекулятивних байопіків про Жукова, Фурцеву та інших немеркнучих героїв радянської епохи. "Легенда" все-таки зроблена з любов'ю до героя і розкриває перед глядачем його тернистий шлях до слави. Не церемонячись із деякими історичними фактами, режисер-сценарист вибудовує жорстку конструкцію про Переможця, радянського чоловіка-попелюшку, який стрибонув на вершину спортивного успіху. Домігся всього своєю працею. Встояв перед гебістськими спокусами. Зберіг людську порядність стосовно вчителя (великого тренера Анатолія Тарасова).
Шлях героя очима режисера Лебедєва розпочинається ще в Іспанії, Більбао. Там маленький Валера спостерігає яскраві епізоди кориди і мимоволі сам стає її учасником: лише випадок рятує його від розлютованого бика. Той епізод - уже гра на опір. Гра на перемогу. Він супроводжує Харламова усе життя. Дитячий слайд стає підсвідомою мотивацією інших вчинків. Невдовзі він так само сміливо кидається в бій - як на бика - на спортивного супротивника. Яким і стане для нього у 1972-му збірний образ лютого канадця - головного ворога епохальної суперсесії СРСР-Канада. Тріумфальний рахунок 7:3 - на користь СРСР! І це не просто результат, а ще одна перемога СРСР над іноземним недругом.
А до цього в героя - важкий шлях випробувань. Тренер Тарасов не надто вірить у нього. Кидає в "тьмутаракань" набратися досвіду. Випробовує його на міцність. Але найскладніше випробування - не на льоду, а за лаштунками спорту. Підступний партійний "доглядач" пропонує стукати на вчителя. І тут совість радянського хлопця стає твердішою за лід. Відмова! І автокатастрофа в запалі екзальтації, коли його улюбленого тренера ламають об коліно...
…Картина залишає глядача наодинці з героєм у тому самому тріумфальному 1972-му. Матч життя виграно. Трибуни спорожніли. Харламов, який переміг, вдивляється в порожнє черево трибун. Адже завтра треба знову перемагати - своїх і чужих. І він, на відміну від глядачів, не знає, що "переможцем" у тій сутичці виявиться Доля, яка закине успішного хокеїста на мокре шосе. І зіштовхне з неминучістю...
Деталей тієї моторошної резонансної автокатастрофи, які потрясли світ у 1981-му, у фільмі не буде. Оскільки фільм робить головною тему професійного становлення. Режисер Лебедєв і зняв фільм - про професіоналів. Вправно балансуючи між держзамовленням і щирістю очікувань уболівальників.
А "держзамовлення", як відомо, - це канал "Росія 1" (виробник блокбастера "Тарас Бульба"), який передбачає чіткі ідеологічні сигнали у своїй продукції. Коли, скажімо, у проектах "Першого каналу" основні ставки зроблені на "гравців" (зірок-акторів або зірок-літераторів на кшталт Акуніна), то в репертуарі "Росії 1" - акценти чіткі: Росія - велика наша держава (і далі за текстом).
І в картині Лебедєва образ "ушедшей натуры", тобто СРСР, подано місцями ідеалізовано, сентиментально. Це образ "єдиного дому", де всі один за одного вболівають і всі одне одного підтримують. А якщо й знаходиться якась гидота, так і та з "органів", і псує життя чесним людям, таким як тренер Тарасов.
Власне, в "Легенді" сюжет ґрунтується на тріо: гравець, тренер, гебіст. Скажімо, історія тренера Тарасова (віддалена від історичного прототипу) - це лінія приниженого, але незрадженого вчителя. А лінія гебіста Балашова - спіраль про непереможного "совка", який, набуваючи різних личин та службових повноважень, однаково завжди на коні. Акторське тріо, до речі, у цій картині працює злагоджено. Данило Козловський роллю Харламова закріплює за собою статус одного з найкасовіших наднових акторів російського кіно. Олег Меншиков (Тарасов) немов реабілітується за свої недавні провали в "Золотому теляті", "Стомлених сонцем 2-3" та "Статському раднику" (тренера він грає настирливо, чуттєво, відсторонено, самовіддано, як уже давно не грав). Що казати про Володимира Меньшова (Балашов) - суцільне задоволення та сама любота в ролі комуністичного мерзотника.
Таким чином, непрохідна російська прем'єра ніби залпом виконала кілька важливих завдань, поставлених перед кіногалуззю Володимиром Путіним. Перше. Сусіди яскраво та виразно показали сучасну кінокартинку, ніби скановану з найкращих голлівудських технологій, але все-таки "свою", місцеву. Друге. Масовому глядачу показано приклад виразної кінодраматургії: в сюжеті чітко помітні погані і хороші, добрі і злі. Третє. Ця сама прем'єра для мас підноситься як масована пропаганда здорового способу життя (взагалі) і корисності хокею як виду спорту (зокрема). І четверте, головне. Нарешті за багато років у цьому кіно першим номером виведено на екран героя позитивного. Ніби зразок для наслідування. Хіба погано наслідувати хороше?
Свідомо залишаючи "за кадром" багато розбіжностей у фільмі з подіями реальними (наприклад, не було в СРСР прямої трансляції першого матчу Суперсерії, а був тільки запис увечері того самого дня!), а також відзначаючи пропагандистську успішність нових методів кінотехнології щодо реанімації великого, чистого і світлого "вчора", все-таки повернімося до заспіву цих нотаток. Отже, друзі, кіно - це не тільки мистецтво, це, повторімося, ще й знаряддя пропаганди. І якщо розумний ВВП сходить на лід, воскрешаючи легенду № 17, - отже, це справді комусь потрібно.