Тридцять років тому - у березні 1981-го - у Києві помер Олег Даль. Актор, якого в очі і позаочі називали геніальним. Едвард Радзінський якось написав, що цей лицедій багато в чому висловив свій час - 60-70-ті. Оскільки на сцені чи екрані він був «людиною, яка рефлексує, ставить запитання собі й іншим...».
Втім, хоч би який час він відображав у своїх образах - воєнний («Женя, Женечка і Катюша»), шекспірівський («Король Лір»: його геніальний Блазень), казковий («Стара, стара казка»), - Даль завжди дивився і всередину самого себе. І постійно мучився цим процесом «самозаглиблення».
І тому настільки болісні і навіть трагічні всі його щоденникові записи.
І тому, напевно, він, ніби передчуваючи власну смерть, ледь не кожному зустрічному говорив-говорив-говорив про свій передчасний кінець...
…На початку березня 1981-го Даль приїхав на київську студію імені Довженка. Попереду були кінопроби на головну роль у картині «Яблуко на долоні» режисера Миколи Рашеєва (котрий зняв у 70-ті гучного «Бумбараша» за мотивами А.Гайдара).
Проби так і не відбулися. Режисер так і не зустрівся з одним з найулюбленіших своїх акторів.
Лише через тридцять років Микола Рашеєв відверто признався DT.UA, що смерть Даля стала тоді для нього справжнім шоком: два тижні після цього режисера не випускали з лікарні, тримали на транквілізаторах, а він, отямившись, ніби винуватив себе в тому, що сталося... Хоча, звичайно, він ні в чому не винен. Як сказав з іншого приводу Михайло Булгаков - «во всем виновата Судьба».
* * *
Слава на Миколу Рашеєва впала неждано-негадано. Як це часто буває у мистецтві кіно. Узявшись екранізувати прозу Гайдара («Бумбараш»), режисер навряд чи тоді, в 1971-му, припускав, що цей фільм і донині вважатиметься одним з еталонних у своєму жанрі та у своєму напрямі. Країна тоді відкрила для себе актора Валерія Золотухіна (в ролі Бумбараша). А невеличкий образ, зіграний у цьому ж фільмі Катериною Васильєвою (хвацька отаманша), мабуть, один з найкращих у її зірковій кар’єрі.
…На початку 70-х - у той самий час - уже Олег Даль грає, можливо, головну роль у своєму житті. Григорій Козинцев запрошує його попробуватися на Блазня в «Королі Лірі». І проби виявилися феноменальними. Як і сам образ у картині. Злий і добрий блиск його очей, сардонічна посмішка, самовідчуття не стільки юродивого, скільки владаря над усіма юродивими - у цьому був увесь Даль! Він шукав ключ до образу через розуміння незбагненного - саме в цьому складному шекспірівському образі.
Початок 70-х - зоряний час Олега. На екрани виходить «Стара, стара казка» Надії Кошевєрової, де він прекрасний у двох іпостасях: Лялькаря і Солдата.
Невдовзі - обожнювана глядачами «Земля Саннікова». Під час зйомок на нього чекало «прокляття» шамана. І буцімто саме цей епізод породив у душі актора буревій сум’ять і забобонів. І звідси нібито його пристрасть до алкоголю.
Повертаючись з цих зйомок, він сам собі обіцяв «зав’язати». Але кожен новий день приносив і нові спокуси. Чи було то «прокляття шамана», згідно з акторською забобонністю? Чи щось інше? Хто знає...
Проте невдовзі, уже на зйомках картини Йосифа Хейфіца «Погана хороша людина» (1973), Даль ближче познайомився з Володимиром Висоцьким. І Володимир Семенович - людина великодосвідчена - начебто підказав Олегові, як швидше «зав’язати».
Даль «зашився». Так у його організмі з’явилася знаменита «торпеда». Яка й вибухнула згодом... Оскільки серцевий напад тоді - вже в 1981-му - був спровокований надмірним уживанням спиртного...
Його знайшли в порожньому номері київського готелю «Студійний». Стукали у двері. Ніхто не відчиняв.
Коли нарешті увійшли в номер, побачили порожню пляшку і мертвого Даля.
Картина «Яблуко на долоні» втратила головного героя. Світ кіно втратив одного з найкращих акторів.
- У мене не було принципу «хочу працювати тільки з цим актором і пишу під нього сценарій», проте саме певні актори й допомагали знайти потрібний малюнок майбутнього фільму, - розповідає DT.UA режисер фільму «Яблуко на долоні» Микола Рашеєв. - Безсумнівним влученням у ціль вважаю Катерину Васильєву в «Бумбараші», Галину Польських у своєму телефільмі «Розсмішіть клоуна». Та ж таки Васильєва миттєво знайшла потрібну ноту, коли похмільно-істерично промовляла свій монолог. Повірте, це таке щастя - творча взаємодія з великими акторами! Якось знаменитий скрипаль Олег Криса сказав мені: «Ти думаєш це я на скрипці граю? Ні! Це ж вона на мені грає! Я лише роблю один рух рукою, а вона вже - наступний...». Те саме могло б статися в мене з Олегом Далем. Він міг би бути чудовою скрипкою. Зокрема у фільмі, в якому він так і не встиг знятися... Це мала бути історія про двох диваків. І конкретні актори мали визначати й таку собі «дивакуватість» майбутньої стрічки - Олег Даль і Олена Коренєва. З Далем, трохи раніше, мені пощастило працювати лише раз. Та й то, на жаль, недовго. Коли він озвучував Поля в моєму фільмі «Королі і капуста». Зрозуміло, актори повинні озвучувати самі себе. Але бувають випадки, коли певний тембр надає нових барв образу. Особливий голос був у Даля! І він допоміг мені. І, чудово знаючи творчі можливості цього актора, я кликав його в Київ не на «проби»... Що його пробувати? Якщо це приголомшливий самоцінний артист! У березні 1981-го я запросив його в Київ швидше на приятельську зустріч, на приміряння майбутнього костюма... Але...
* * *
«Яблуко на долоні», мабуть, типовий сюжет для кінематографа 80-х. Про боротьбу хорошого з прекрасним. Автор сценарію Олександр Гусельников розповідає історію невгамовного молодого археолога, який приїжджає в приморське містечко з метою знайти знамениту статую Афродити з яблуком. Проте творця переслідують невдачі, і археолог Левашов готовий «скласти
зброю». Тільки, як завжди в таких випадках, на допомогу приходить кохання - в особі Олени Коренєвої.
Археолога мав грати Даль. Але згодом цю роль зіграв актор Театру Сатири Анатолій Васильєв. Типаж - цілком протилежний «далівському». Васильєв був «земною» людиною, раціональною. У ньому відверто не було тієї філософічної дивакуватості, що визначала манеру Даля. Причому в різних картинах - від «Пригод принца Флорізеля», скажімо, до «Золотої міни», де навіть його герой-лиходій «не такий як усі», а надто інтелігентний і артистичний.
«Яблуко» вийшло на екрани у квітні 1982-го. Через рік після смерті Олега Івановича. Прокат скромний. Преса - теж (утім, були про цей фільм і деякі публікації на сторінках популярного в Україні журналу «Новини кіноекрана»).
Тим часом сім’я Даля дуже хотіла бачити Олега саме в ролі археолога. Теща актора, великої душі людина, по суті, його найближчий друг, Ольга Ейхенбаум, написала у своїх мемуарах: «По-моєму, там для Олега дуже гарна роль. І оскільки його планують на головну роль, може і весь фільм зробити надзвичайно смішним і цікавим. Олег мав зіграти ледь не єдиного інтелігентного персонажа у всій картині: археолога, до якого якимось чином доходять чутки про те, що в городі одного селянина знайшли дивну частину якоїсь скульптури. Він дуже заінтригований, кидає все, їде з міста і починає улещувати цього чоловіка, а заодно і його дочку, котра в нього закохується... Коротко кажучи, Олежечка міг би повністю проявити свій комічний дар. Це була роль, з якої він міг би зробити що називається цукерочку».
- Ми домовилися з Олегом по телефону, що він прийде до мене вже наступного дня після приїзду до Києва, а я чекав ще й на Коренєву, - згадує Микола Рашеєв. - Ми мали «підігнати» костюми і намацати взаємодію між персонажами Олега і Олени. Вранці я послав за Олегом машину разом зі своїм асистентом. Хоча готель був зовсім недалеко від студії... Чекаю Олега... Раптом асистент по картині телефонує у паніці: «Що робити? Вже півгодини стукаємо! І ніхто не відповідає!» Я сказав: «Ламайте двері!» Вони зламали. Даль був мертвий. Якби хтось був поруч, можливо, і обійшлося б... Але він був сам.
* * *
Новина про смерть Даля у ті березневі дні 1981-го розлетілася по всьому Києву блискавично. Тоді не було індустрії жовтої преси. І сенсаційні новини передавали з вуст у вуста. В акторських колах, на учених зібраннях обговорювали найбільш неймовірні версії загибелі улюбленця в українській столиці: «убили», «утонув у канаві», «захлинувся»... Останнє припущення, втім, було недалеким від істини.
Неймовірним ударом ця трагічна звістка стала для братів Миргородських, київських друзів Олега Даля.
Один із них, Дмитро, - найвідоміший актор: багато хто пам’ятає його за стрічками «Народжена революцією» і «У бій ідуть самі старики» (хоча зіграв у шести десятках картин).
Його старший брат Володимир - відомий учений.
Брати Миргородські і зустріли Олега у Києві як найближчу людину. Десять років тому Володимир розповів у подробицях історію цієї останньої зустрічі (запис зберігся. - Авт.). Він розповідав, які теплі стосунки пов’язували Олега і Дмитра ще в період студентства. Як Дмитро читав Олегу свої вірші і як разом вони ділили радості і тяготи бурхливої молодості, звісно, не нехтуючи спиртним...
- Олега я тоді називав «складаним ножиком», - згадував Володимир Миргородський. - Оскільки він був худим і надзвичайно гнучким! Закидаючи ноги за голову, притискаючи гітару до стегна, він брав знайомі акорди та всіх заводив на пісню! Того року - в останній приїзд Даля в Київ - мій брат Дмитро знову його зустрів. Вони довго стояли обнявшись, скучивши один за одним. І тут Олег ошелешив: «Приїхав умирати до тебе, Митасю!» Хоч би скільки міняли тему розмови, хоч би скільки нагадували йому, що зйомки - головне, хоч як умовляли, що думати про смерть зарано, - нічого не виходило. Причому Олег був тверезий. Даль - худий, високий, у світло-бежевій дублянці - відчуженим голосом говорив, що проби для нього - це швидше привід приїхати у Київ, а от головне - побачити друзів... Домовилися, що відразу після справ на студії разом їдемо «на шашлики». І весь день Олег і Дмитро провели разом, були в майстерні художника Рада Юхтовського. Близько сьомої вечора Даль подзвонив: «Володю, дозволь приїхати до тебе...» - «Олеже, рідний, приїжджай, звісно!» - «А чарка в тебе буде? Бо повішуся...» Так сказав. І приїхав зовсім тверезий. За весь цей вечір у мене він випив лише одну чарку. Згадували минуле... Але так виходило, що хоч би про що заводили мову, Олег знову і знову повертався... до теми смерті. Казав: «Висоцький зве мене до себе!» Мій брат тоді засумував, і я відправив його додому. Домовилися, що Олег ночує у мене, а вранці відвезу його в готель, де на нього чекатимуть кіношники. Тоді ж ми знову заспівали: «Забинтуй ты мне голову осенней листвой…» Олег, здавалося б, відволікся від нав’язливої теми, заспокоївся, заснув. Вранці - таксі. І всю дорогу - від вулиці Щорса до готелю «Студійний» - він тримав мене за руку як маленький і збиваючись говорив: «Передай Митасю, нехай не п’є... Бо ж які вірші він пише! А без Висоцького мені складно стало жити... Ніхто мене в Москві не розуміє, а ви - у Києві... Про одне шкодую: Гамлета не зіграв...»
* * *
На восьму ранку Даль уже в готелі. Кастелянці каже: «Прошу не турбувати!» За деякими версіями, у цьому ж готелі він іще перекусив, випив - з актором Леонідом Марковим.
А потім із похмурим жартом «Піду до себе вмирати!» пішов у номер...
На одинадцяту ранку за ним приїхав асистент Рашеєва. Як зазначено вище, на стукіт ніхто не відповів. А коли виламали двері, то очевидці запам’ятали надзвичайний вираз обличчя мертвого Даля. Воно виражало блаженний стан: нібито здійснилася його заповітна мрія.
Розтин показав: інфаркт міокарда. Причому, за твердженням лікарів, інші органи були загалом здорові: і печінка, і нирки особливо не зазнали впливу алкоголю.
Хтось із медиків тоді ж із подивом перепитав: «А що, хіба він не пив?».
- Коли я дізнався про те, що помер Даль, то мало сказати, що був вражений, з боку це виглядало як нервовий шок, - згадує Микола Рашеєв. - Не пам’ятаю, хто мені викликав тоді «швидку допомогу»... Не пам’ятаю, як я потрапив у лікарню... Два тижні тримали на якихось препаратах... Мабуть, на транквілізаторах... Нікого до мене не пускали... Уже пізніше розповідали, що тільки-но я приходив до тями, тут же, у лікарні, і розповідав, мовляв, «винен...»... І мене знову кололи. І дуже довго я не міг отямитися. І взагалі вирішив відмовитися від цієї картини! Але керівництво студії пояснило, що гроші на «Яблуко...» уже виділено. І якщо не мене, то іншого режисера візьмуть... Тоді вже я взяв іншого актора. В остаточному підсумку в цій стрічці від початкового задуму залишився лише один дивак - Олена Коренєва. Довелося змінювати ідею, переписувати сценарій. Від акторського ансамблю, як ви розумієте, багато що залежить у картині. Загалом, без Даля цей фільм вийшов іншим...
* * *
«Яблуко на долоні» - така назва відсутня у фільмографії Даля.
Втім, і сам фільм немовби «відсутній» в історії великого кіно. Про нього рідко згадують. Останній фільм у послужному списку Даля, датований 1981-м, - «Ми смерті дивилися в обличчя». Випадковість це чи закономірність, але так є... В «обличчя смерті» він дивився пильно і напружено. Так і хочеться перефразувати одну відому крилатість: якщо часто дивишся в безодню, то вже безодня вдивляється у тебе...
Із щоденника Даля (жовтень 1980-го): «Стал думать часто о смерти. Удручает никчемность. Но хочется драться. Жестоко. Если уж уходить, то уходить в неистовой драке».
Грудень 1980-го: «Все, что со мной произошло, - страшно!!! Нет, это не болезнь. Это распущенность. Дикая, буйная, безобразная. Еще не поздно… Одуматься или задуматься - мало… Борьба с собой не на жизнь, но на СМЕРТЬ!».
…6 березня 1981-го машина з кіностудії Довженка везла його тіло в морг Боткінської лікарні. Перед цим, дізнавшись про те, що сталося, до Києва приїхали його дружина Ліза Ейхенбаум (Даль) і друзі-актори Валентин Нікулин і Володимир Заманський.
Ліза нібито перепитала: хто та остання жінка, яку поцілував перед смертю? Їй відповіли...
Ховали всенародно улюбленого актора «від» Малого театру. Незадовго до смерті він перейшов на службу в прославлену трупу Михайла Царьова. У репертуарі Малого Даль замінив раптово померлого Олексія Ейбоженка (у спектаклі «Берег»). Готувався зіграти Хому Гордєєва в однойменній постановці Бориса Львова-Анохіна. І постійно гнітився своїми ж суперечностями «усередині» великого Малого. «Труна стояла не на театральній сцені, як це прийнято при проводах в останню путь російських акторів, а в якомусь бічному приміщенні, цілком затягнутому чорним... І, звичайно, я, як і раніше, вважаю, що театр зробив усе, що міг, тому що і адміністрація, і актори ставилися до Олега без усякого добра, як, утім, і він до них... Це була «чужа людина», тож те, що його поховали все-таки на Ваганьковському, виключно заслуга Михайла Царьова...»
(Зі спогадів Ольги Ейхенбаум).
Кажуть, за рік до своєї смерті він прийшов до астролога Павла Глоби... І перше його запитання було про смерть.
Втім, відповіді Даль не хотів чути. Він лише підморгнув: «Якщо ви ТАМ щось побачите, то краще мені не кажіть...».
«Что это? Фарс? Нереальность? Но ведь… Конец…» (З останніх щоденникових записів Олега Даля).