У вітчизняному прокаті - вже четвертий український фільм за нинішній рік ("Ломбард" Любомира Левицького). З 3 жовтня - ще три українські кінопрем'єри. "Де ти був?.. Цілих двадцять років... А я ж тебе так чекала... Мало не зістарілася!", - цитата з популярного фільму "Шукайте жінку" могла б стати епіграфом, що відображає й наш стан - очікування "нового" українського кіно.
Нагадаю, що прокатну історію-2013 започаткував фільм Валентина Васяновича "Звичайна справа". Потім були "Українська нова хвиля" (збірник семи короткометражок режисерів-дебютантів) та "Істальгія" Дар'ї Онищенко. 19 вересня стартував "Ломбард" Любомира Левицького, 3 жовтня виходять перший за 20 років український дитячий фільм "Іван Сила" Віктора Андрієнка, байопік "Параджанов" Олени Фетисової та Сержа Аведікяна, "Вічне повернення" Кіри Муратової.
Оскільки чотири з шести картин створені молодими режисерами, хотілося б згадати зиґзаґи шляху, який довелося пройти кінематографістам, чия професійна молодість збіглася з періодом "великого затишшя".
…Як сказав мій любимий Юліуш Махульський про своє рідне кіно, "парадокс у тому, що в Польщі професійний кінематограф закінчився з крахом соціалістичного режиму". Українці, які почали після 1991-го пригадувати "всі злочини комуни", зіштовхнувшись із омріяним століттями сьогоденням, виявили в себе такий самий парадокс.
Та, хоч би яким болісним був шлях незалежного українського кіно, шлях молодих виявився незрівнянно боліснішим. Доки держава вирішувала свої незалежні проблеми, кидаючи в капелюх кінематографу смішні копійки, чимало молодих встигли пережити щасливий пубертатний період, виявити в себе першу сивину, але так і застрягнути в терміні "молоді кінематографісти". Та й хто б ризикнув назвати зрілими режисерів, у яких в активі кілька короткометражок (ну гаразд, комусь пощастило і з повним метром), відомих лише у вузькому колі своїх, таких же нереалізованих однодумців?..
У 1990-х на кіностудії Довженка ще якось функціонувала фабрика нових імен. Творче об'єднання "Дебют" запустило, зокрема, роботи Олеся Янчука, Дмитра Томашпольського, Анатолія Матешка, Сергія Лисенка, Олександра Ітигілова, Галини Шагаєвої.
Після Міленіуму про фабрику нових імен уже всерйоз ніхто не говорив. Та й про що було говорити, якщо в інституті ім. Карпенка-Карого бракувало грошей на плівку для студентських робіт?
Відчайдушне бажання знімати представників generation "П" стукало в усі двері, зазирало в очі своїм чиновникам і чужим кінофондам, тусувалося по міжнародних кінофестивалях, щоб хоч якось відчути себе у творчому контексті, - і розбивалося об безгрошів'я, державну байдужість, непохитну, як сицилійська вдова.
Знімати й випускати в Україні повний метр вдавалося тільки найбільш одержимим. З демонструванням у Будинку кіно і точковими вилазками у прокат. Перша п'ятирічка XXI ст. найвідданішим знавцям вітчизняного кіно запам'ятається іменами Олеся Саніна, Володимира Тихого й Олександра Шапіра, які майстрували повний метр усупереч всьому.
У 2006-му на екрани прорвався революційний екстаз, оплачений кількома приватними інвесторами та однією Соцпартією. Молодими режисерами нової кіноісторії тоді виступили Олександр Кирієнко, Іван Кравчишин та кліпмейкер Алан Бадоєв. Поруч із ними творив серйозний юнак Любомир Левицький, який не став гратися в Петьку та Чапаєва, а почав робити "жанрове касове кіно". Його "перший вітчизняний трилер" - "Штольню" - не обсміяли тільки ледачі та компанія "Артхаус Трафік", яка продюсувала цей фільм.
Потім прозвучала Єва Нейман ("Біля річки").
Після спалаху революційних очікувань для вітчизняного кінематографу настали часи, коли він міг розспівувати рядки гребенщиковської "Альтернативы": "Я радуюсь жизни, как идиот.// Вы все идете на работу, а я просто стою".
У 2009-му держбюджет виділив на кіно ганебні 5 млн грн, з яких до кіно дійшла тільки половина.
Ось тоді молоді - за власні кошти і власними можливостями - і зняли свій протестний альманах "Мудаки. Арабески". Він досі викликає в палких уболівальників за "імідж" України нервові судоми.
Учасники незалежного кінопроекту, як і годиться справжнім заводіям нової течії, навіть написали маніфест: "Ми фільмуємо ці арабески не на замовлення самовпевнених, але полохливих телебосів чи непевних у своєму минулому і майбутньому державців... Ми свідомі взятої на себе місії: вивести на екран, висміяти і вчинити замах на вбивство мудака - передусім у собі, у своєму ближньому, в українському суспільстві".
Епатажний рух молодих, позбавлених права на роботу, був перерваний несподіваним пробудженням держави. З 2010-го національний кінематограф отримав фінансування, яке щорічно зростало, та власний центральний орган виконавчої влади. У 2011-му новостворене Державне агентство України з питань кіно змінило порядок відбору кінопроектів для включення в державну Програму створення та розповсюдження національних фільмів.
За прикладом європейських кіноінституцій стали проводитися відкриті пітчинги кінопроектів, які претендують на державну підтримку або держзамовлення.
До речі, у цьому Україна випередила Росію, де перші пітчинги міністерство культури провело влітку нинішнього року.
Коли з'ясувалося, що будь-яке молоде обдарування з дипломом спеціаліста чи магістра з режисури може через студію-продакшн представити свої творчі спроби для відкритого конкурсного відбору, який проводять незалежні експерти - професіонали кіногалузі, і жодного чиновника! - відбувся вибух. Конкурсні відбори, які проходять двічі на рік, стали наповнювати державну програму кіновиробництва дедалі більшою кількістю нових імен та проектів (із їх повним переліком можна ознайомитися на сайті Держкіно).
2011-го, за результатами першого пітчингу, до програми ввійшло чотири повнометражних ігрових дебюти, один із яких, "Істальгія", як ми вже зазначали, вийшов у прокат (і зібрав призи кількох міжнародних кінофестивалів), два повністю завершені ("Прокляте місто" С.Потруха і "Такі красиві люди" Д.Мойсеєва), та ще один - "Брати. Остання сповідь" Вікторії Трофименко - перебуває у стадії пост-продакшн.
У режимі безперебійного графіку почали працювати й режисери, які пережили "парадокс Махульського": Дмитро Томашпольський (його романтична комедія "F 63.9 Хвороба кохання" готується до прокату), Анатолій Матешко (закінчив зйомки першого вітчизняного дитячого музичного фільму "Сурмач"), Олесь Санін ("Поводир, або Квіти мають очі" уже в монтажно-тонувальному періоді), Володимир Тихий (завершив трилер "Зелена кофта", який змагається зараз у конкурсній програмі МКФ у Сан-Себастьяно) і навіть Олександр Кирієнко з Іваном Кравчишиним.
На першому пітчингу переміг і альманах короткометражок молодих кінематографістів "Україно, goodbye!". Цей проект, безумовно, відверта соціальна жерсть, сувора презентація рідної країни, в якій, за словами одного з режисерів альманаху, "не тільки страшно жити, а й страшно помирати".
Але тут і починається найбільш хвилююче...
Місія держави у сфері кіно - явно не в тому, щоб запускати виробничу лінійку "кіношедеврів" (їх взагалі важко спрогнозувати у світі мистецтва, до того ж у зв'язку з багатолітньою відсутністю професійного кіноконтексту в нас їм просто-на-просто нізвідки взятися), а в створенні безперервного, повноцінного кіновиробництва. В акумуляції через конкурси нових імен і нових (принаймні для України) ідей, які почнуть формувати кінопроцес. У тестуванні великим екраном глядацьких запитів та глядацьких очікувань, які покладаються на вітчизняне кіно.
"Україно, goodbye!" дозволила молодим вихлюпнути злість, що нагромадилася за довгі роки байдужості любимої Батьківщини не тільки до них самих, а й інших громадян у принципі.
І в цьому сенсі держава пішла на вчинок, безпрецедентний для пострадянського простору; профінансувавши критику на саму себе. З перших же десятків мільйонів, виділених на кіно, взяла й профінансувала, відпускаючи в плавання вільних творчих висловлювань свій новий кінематограф.
Такі самі висловлювання є й в інших картинах, які незабаром побачимо. Але кіномаховик жанрового і тематичного розмаїття вже запущено. Тому на вітчизняного глядача чекають не тільки одкровення про "свинцеву мерзоту" життя, а й про прекрасні його сторони.
Власне, спроби такого розмаїття вже спостерігаєте в прокаті (якщо продовжувати розмову про молодих).
"Істальгія" - фільм про любов, що якорить людину на її рідній землі в епоху активної міграції громадян країн колишнього соцтабору в держави таємничого Євросоюзу.
"Дорога" Максима Ксьонди зі збірника "Українська нова хвиля" - розповідь про те, що людина може зустріти розуміння й турботу там, де найменше очікувала їх зустріти.
Ну й нарешті - прем'єрний атракційний "Ломбард" від невгамовного Любомира Левицького, який не став (у своєму непохитному бажанні творити "жанрове касове кіно") винаходити велосипед, а просто переніс сюжетні хитросплетіння "Великого куша" Гая Річчі на український ґрунт (ще один екзотичний експеримент Держкіно, який виділив половину бюджету першої вітчизняної гангстерської комедії).
Гангстерські операції в "Ломбарді" настільки ж умовні, як захоплення бабусею піратських фрегатів у шлягері Сукачова "Моя бабушка курит трубку". За що окреме спасибі молодим творцям, що вирішили присвятити свій перший повноекранний "кримінал" бандитам оперетковим, а не суворим реальним браткам, оспіваним сусіднім кінематографом у різних "бумерах".
Картина вибудувана на прискореній динаміці, в якій крутиться маса дійових осіб і сюжетних ситуацій, - бракує тільки циганського табору, але його успішно заміняє "Чардаш", що звучить за кадром під час перестрілок. "Ломбард" вийшов у прокат із рекордною для вітчизняного кіно кількістю копій - 71. Треба визнати, що другий фільм Любомира Левицького цього
заслуговує, - після наївної "Штольні" режисер зробив помітний професійний крок уперед.
…Як вокальний тренер у "Голосі країни" розвертає крісло, почувши за спиною чудову пісню, вітчизняний глядач теж може тиснути кнопку й повертатися до свого кіно. Воно ще незміцніле, ще не відповідає світовим технічним параметрам, місцями туманне, спирається на милицю безпрограшних європейських і голлівудських кінотрендів, - але все-таки своє.
Від редакції. Як відомо, останніми роками держава справді намагається щедріше (ніж колись) фінансувати кіногалузь. І на екранах справді з'являються нові фільми. Яке прокатне кіно сьогодні необхідне країні за бюджетні кошти? Чи адекватно ці кошти розподіляються? Яка доля державних кіностудій, тоді як заданий вектор - підтримка приватних компаній та авторського кіно? Ці та інші запитання могли б слугувати темою для ширшої розмови про перспективи вітчизняного кінематографу. І до цієї дискусії редакція й запрошує директорів студій, продюсерів, режисерів. Усіх тих, кому є що сказати.