Поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, музикант, нонконформіст. Це все (з довідників) - лише про одну людину, Костянтина Москальця. Унікальну постать української культури. Нинішнього року Шевченківський комітет визнав його митцем, гідним Національної премії імені Тараса Шевченка, - за книжку "Сполохи". (У списку цьогорічних шевченківських лауреатів також відомий актор Петро Панчук за свою сценічну Шевченкіану, художник Микола Компанець за цикл "Земля моїх батьків", поет Юрій Буряк за книжку "Не мертве море").
Костянтин народився на Чернігівщині в сім'ї письменника Вілія Москальця. Він один з засновників бахмацької літературної групи ДАК. Свого часу був учасником Львівського театру-студії "Не журись!" Автор легендарної української пісні "Вона". Поезія, проза, есеїстка - все це сфери його творчої реалізації. Творча співпраця поєднує Костянтина з Тарасом Чубаєм та Віктором Морозовим (спільно з останнім випущено диски "Треба встати і вийти", "Армія Світла"). Прозу Москальця перекладено багатьма мовами.
DT.UA запропонувало Костянтину Вілійовичу не зовсім трафаретний формат інтерв'ю. Ми визначаємо задану тему - автор відтворює у цій темі свої суб'єктивні авторські варіації, асоціації. Отже…
Творче натхнення під час війни…
Ясно, що час війни не дуже сприяє натхненню. Коли говорять гармати, музи мовчать. З іншого боку, ми знаємо, що творчість загалом і літературна творчість зокрема не раз стає нішею, в якій можна зібратися з думками і спробувати зробити попередній синтез іще гарячих поточних подій, захистившись таким чином від ураз лихоліття. Досить згадати бодай щоденники Анни Франк або Януша Корчака, писані під час Другої світової війни. З іншого боку - моя творчість останніми роками не дуже й потребує натхнення, радше - зосередженості і доброї бібліотеки або принаймні швидкого Інтернету. Решту завдань натхнення беруть на себе досвід і те, що називають набитою рукою. Емоційно ця війна не була для мене несподіванкою, я побачив її й пережив значно раніше, результатом чого став альбом пісень "Армія Світла", записаний і виданий Віктором Морозовим у 2008 р. Вірші, як відомо, збуваються; пісні теж. Тому нам залишається тільки одне: перемогти, буде для цього натхнення чи ні.
Шевченко крізь призму загостреного суб'єктивізму…
У мене є традиція: в лютому перечитую улюблені вірші Бориса Пастернака (ну бо "Февраль. Достать чернил и плакать!"), а у вересні - твори Тараса Шевченка (бо "Ми восени таки похожі хоч капельку на образ божий…"). Це врівноважує крайнощі суб'єктивізму. Хоча не всі. Наприклад, мені не дуже подобається поема "Гайдамаки" - через надмір крові, жорстокості, якої, либонь, у жодному іншому творі Шевченка не знайти в такій кількості, через розбалансовану структуру твору. Натомість дуже близькі його ліричні поезії, особливо ті, пізні, написані після заслання, - і загальний начерк його драматичної долі. Шевченко - людина долі, це однозначно, як і наш сучасник Василь Стус. Долю можна любити або ненавидіти, або практикувати і любов, і ненависть одночасно, - уникнути її неможливо, так само, до речі, як і зімітувати. Є такі особливі люди - носії долі. Їх завжди небагато, але саме завдяки їм вершиться історія і мова.
Історія створення пісні "Вона"…
Був Львів. Був вечір. Була кохана дівчинка, і було 26 років. Цього цілком достатньо, щоб написати гарну пісню.
Самотність навчає суті…
Спочатку самотність навчає готувати їжу, інакше довго не протягнеш. Потім, оскільки нікого поруч нема, вона вчить радіти власній присутності, аж такою мірою, що перестаєш помічати і себе, і її. А взагалі, з цього приводу є чудова притча. До одного з коптських пустельників прийшов молодий самітник і попросив: "Авва, навчи!" - "Іди заключись у своїй келії, і вона навчить тебе всього, чого тобі треба", - відповів пустельник. Мені тут надзвичайно подобається слово "заключись". Суть у тому, щоб відважитися зробити два оберти ключа в замку. А років через 20-30 відімкнути двері й повернутися до людей. Або не повернутися. Це залежить від того, чого саме навчать тебе твоя келія і самотність.
Чубай і Морозов: творчі побратими…
Чубаїв є, власне, два. Ми познайомилися з батьком Тараса Чубая, Грицьком, у Москві восени 1980 р. Це сталося в гуртожитку Літературного інституту, де Грицько на той час навчався. Весь вечір читали вірші, я співав своїх пісень. Коли прощалися, Грицько власноруч записав львівську адресу, запросив у гості і, ніби між іншим, зауважив: "Думаю, ти неабияк заприятелюєш із моїм сином". - "А скільки років твоєму синові?" - поцікавився я. - "Десять, - усміхнувся Грицько, - але він дуже розумний і талановитий, сам побачиш, вам буде про що поговорити". Мені на той час виповнилося 17 років, і перспектива дружби з десятилітнім пацаном здавалася, м'яко кажучи, вельми сумнівною. На жаль, я не встиг скористатися запрошенням Грицька, він помер через два роки, коли я служив у війську в Казахстані. Це був один із найвидатніших українських поетів ХХ ст., якщо хтось не знає; поет рівня Томаса Стернза Еліота або Езри Павнда. Послухавши мої вірші, він замислено сказав: "Тепер і помирати можна, коли такі хлопці є в Україні…" Ці слова все життя додавали мені сили йти власним шляхом і залишатися собою за будь-яких обставин, вони поклали на мене особливу відповідальність, ще й тому, що Грицько справді помер невдовзі по тому, зовсім молодим, так і не побачивши жодної своєї книжки опублікованою.
А потім сталося дивне - 1987 р., на першому святі міста Львова, я познайомився з Тарасом, ми виконували кожен своїх пісень на одній відкритій сцені. Слова Грицька виявилися пророчими, бо Тарас справді став одним із найближчих моїх друзів. Це було ще перед тим, як написалася пісня "Вона" та інші пісні на мої слова, які він тепер співає. Багато веселих і сумних пригод позаду (сподіваюся, попереду також), спільні концерти в театрі-студії "Не журись!", гастролі Європою, блукання Ліверпулем і Лондоном, безмежно тривалі риболовлі й чаювання, бесіди в готельних номерах до ранку… Це один із тих, завжди нечисленних, друзів, яким можна без найменших вагань зателефонувати о будь-якій порі дня і ночі.
З Віктором Морозовим мене познайомив Микола Рябчук. Він хотів, щоб Віктор, який уже був професійним музикантом, послухав і оцінив мої перші пісні. Це було у 1985 р. Нагадаю, що тоді української авторської пісні майже не існувало, натомість панувало переконання, що її й не може бути, бо, мовляв, українці - сільська нація, а бардівська пісня зародилася в міському російськомовному середовищі. Морозов уважно послухав мої спроби і гаряче підтримав, сказавши, що це прекрасно і треба продовжувати писати в такому ж ключі. Для мене було велетенською підтримкою почути такі слова від автора легендарної "Панни Інни" на слова Тичини, яку Морозов співав в "Арніці". Згодом ми разом працювали в "Не журись!". Коли я пішов зі сцени, Віктор відібрав десяток моїх пісень і записав їх у власному аранжуванні та виконанні. Це відомий альбом "Треба встати і вийти", виданий 2000 р. Поряд із Чубаєм, це один із найдорожчих моїх друзів. Двічі на рік він приїжджає з Америки, де мешкає тепер, і ми мандруємо автом Україною. По суті, це більше за дружбу, такий собі різновид позачасового братерства, не по крові, по духу. А ще - ми вважаємо себе персонажами роману Германа Гессе, тож Морозов часто величає мене Степовим Вовком, а я його - Саксофоністом Пабло.
Літературне середовище як простір спекуляцій і проституцій…
Майже нічого не знаю про це середовище, адже вже понад 20 років живу на відлюдді. Хоча з багатьма літераторами маю теплі приятельські стосунки, насамперед із мого покоління "вісімдесятників" - Василем Герасим'юком, Іваном Малковичем, Віктором Небораком, Наталкою Білоцерківець, Людмилою Таран… Так само маю чимало друзів і серед молодших, досить згадати чудових поетес Оксану Максимчук, Богдану Матіяш, Катерину Міхаліцину… Але це суто індивідуальні стосунки та прив'язаності, далекі від "середовищності"; послуговуючись айтішним терміном, їх можна порівняти з мережею peer-to-peer, заснованою на рівноправності учасників. За великим рахунком, навіть якби хтось із нас і не був літератором, то друзями ми все одно залишалися б. Усе інше, пов'язане з літературним середовищем - внутрішні чвари, конкуренція, плітки, спекуляції тощо, - мене ніколи не цікавило, і зрозуміло, що вже й не зацікавить.
Майбутнє України - це…
Нічого не можу сказати з цього приводу, у моїй машині часу, як на те, саме сьогодні закінчилося пальне. Але думаю, що якось воно буде.
Коли я дивлюся ТБ, то…
Ніколи не дивлюся телебачення. Взагалі, виріс у родині, де не було телевізора, але вистачало гарних книжок. Ось уже років з 10 замість телебачення маю Інтернет.
У моєму житті були періоди прози, поезії, музики, а тепер пора…
...коли мені стає цікаво, де саме зараз я перебуваю у своєму житті, то, за порадою Германа Гессе, вдаюся до ворожіння на китайській "Книзі змін". Минулого разу випала остання, 64-та гексаграма, яка має назву "Ще не кінець". Як пояснював у коментарях талановитий синолог Юліан Щуцький, у цій гексаграмі йдеться про можливість започаткування нового творчого циклу. Тому, мабуть, доведеться ще одну "Вону" написати…
У японській літературі найбільше захоплює…
...Мацуо Басьо. У ньому, як у зерні рису, зберігаються попередні й майбутні етапи розвитку японської літератури. Він чуттєвий і ніжний, як Сей Сьонагон, мудрий і печальний, як Кенко-хосі, жорсткий та іронічний, як Юкіо Місіма, несподіваний, як Кобо Абе… За своїм світовідчуттям японська література, особливо давня, ближча мені за, припустімо, польську. У ній є зачарованість красою минущості і громоподібне мовчання щодо метафізичних проблем, які століттями роздирають душу європейця. Дивись на цю хризантему, надивляйся, бо завтра або її, або тебе, або вас обох не стане. Будь собою тут і тепер, не зволікаючи, не відкладаючи себе на завтра.
Гідність у світі сучасних подвійних стандартів…
У кожного є власний рівень, нижче якого не можна опускатися, інакше то вже будеш не ти. Зазвичай кожен дуже точно той рівень, ту межу відчуває. Це не тільки в сучасному світі. Це всюди й завжди так було і буде. Найкраще вчитися цього у тварин, у котів, скажімо: вони наочно демонструють почуття власної гідності у всіх світах водночас, ніколи не зраджуючи себе. Гідності треба дотримуватися як одного із засадничих інстинктів.
Українським політикам я повірю лише тоді…
З політикою в мене те саме, що й із телебаченням. Я її не дивлюся.