Наприкінці квітня весь світ відзначає Міжнародний день танцю. До цієї події приурочено вихід першого номера журналу «Танець в Україні та світі». Його видано в Харкові. Презентація видання відбулася в Києві - у Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса. А героями першого номера стали яскраві й унікальні особистості зі світу хореографії: Наталя Макарова, Борис Ейфман, Марта Грехем, Раду Поклітару, Вадим Писарєв, Вадим Єлізаров, Олексій Литвинов, Ганна Дорош і багато інших. Один із сюжетів першого номера, що й пропонується увазі читачів DT.UA, присвячено маловідомій історії співтворчості Сергія Лифаря і Сергія Прокоф’єва.
Лише раз, 1930 року, вже будучи на посаді головного балетмейстера Гранд-опера, Лифар ризикнув поставити балет про недавнє минуле своєї батьківщини. Присвятив його пам’яті Сергія Дягілєва. І замовив музику Сергієві Прокоф’єву, в балеті якого «Сталевий скок» брав участь 1927 року.
Лифар не схотів відтворювати «екзотику» розбрату часів громадянської війни й апофеоз індустріального підйому радянської держави. Це вже робили до нього. Не маючи досвіду лібретиста, він окреслив свій задум композиторові лише в загальних рисах. Ця непевність далася взнаки й у початковій назві балету - «У неділю ввечері». У музичному плані Лифар визначив для композитора тільки чергування різнохарактерних номерів. Конкретних завдань стосовно характеристики дійових осіб перед Прокоф’євим ніхто не ставив. Коли музику вже було створено, Лифар пристосував до неї доволі наївне лібрето за канонами «любовного трикутника» про червоноармійця Сергія, який повернувся в рідне село. Хлопець закохується в красуню Ольгу, залишивши колишню наречену Наталю. Оскільки батьки Ольги бажали їй іншого нареченого, виникає конфлікт, який закінчується бійкою. Сергій зазнає поразки, його життя в небезпеці, але самовіддана Наталя допомагає закоханим утекти з села.
Підготовку до балету затьмарила раптова відмова від спектаклю Ольги Спесивцевої, в якої була головна жіноча роль. Спесивцева успішно виступала з Лифарем у Паризькій опері і, як він стверджував, палала до нього нерозділеним почуттям. У своїй книжці «Три грації» танцівник описав, як їхні особисті стосунки позначилися на перебігу репетицій балету, героїнь якого було названо Наташею і Ольгою. Оскільки в цей час Лифар, який виконував роль Сергія, був захоплений балериною Наталею Палей, Ольга Спесивцева сприйняла це як знущання зі свого почуття. Завжди схильна до надмірного вираження емоцій, Спесивцева зрозуміла лібрето так, ніби в балеті Лифар підсвідомо або навмисне зазначив, з ким герой мав знайти своє щастя. І коли він почав репетиції любовного дуету з Наталею, зробила спробу викинутися з вікна. Лифар пише, що йому з піаністом Леонідом Гончаровим ледве вдалося втягти Спесивцеву назад. Вона несамовито пручалася, дряпалася, а наступного дня не з’явилася на репетицію, заявивши, що залишає Оперу назавжди.
Новий балетний твір дістав остаточну назву «На Дніпрі» (Sur Le Borysthene). В анонсі Лифар писав, що спектакль «передає атмосферу безкраїх степів, широких живих барв і особливого ліризму, властивого тільки нашому народу». В ньому постановник намагався показати кілька «гоголівських» рис Малоросії: «Все тут - народний танець, сум, сварка, любов - усе відбувається й змінюється зі швидкістю розгортання фільму».
Насправді ж незлагодженість між лібретистом-постановником і композитором була просто катастрофічною. Вона внесла корективи й в емоційний зміст спектаклю. Не вражав тихий, умиротворений фінал балету, відсутність сюжетної розробки призвела до умоглядності, а ритмічна свобода партитури викликала докори постановника, який вважав що балет буде важко танцювати. Конфлікт завершився судовим розглядом: Лифар відмовився сплачувати Прокоф’єву обумовлену суму. Проте процес закінчився перемогою автора музики.
Прем’єра «Борисфена» відбулася 1932 року, тобто через два роки після створення партитури. Балет витримав лише шість вистав, хоча головну роль Сергія виконував сам Лифар, танцівник, до якого глядачі ставилися з особливим пієтетом. Критики завважували «не дуже органічне поєднання класики і модерну, певною мірою штучним було й використання українсько-російських мотивів в оформленні художника Ларіонова та в окремих танцях».
Один з найвідоміших діячів російського театру князь Сергій Волконський, на той час паризький емігрант, назвав зміст балету пісним і невиразним. «Це був не Дніпро, - писав Волконський, - а якийсь схематичний «Дніпробуд». Критик мав на увазі оформлення з імітацією цегляних будинків і сталевої споруди, що нагадувала витвір Ейфеля і козацьку сторожову вежу. Волконський побачив у балеті непереконливий конгломерат зразків класичного, характерного і гротескового танцю. Не кращі, на його думку, були й костюми, які, всупереч назві, не мали визначених національних рис: «товариші головного героя вбрані як бельгійські військові, жінки в серпанкові спіднички, а головні убори в них на кшталт кокошника».
Балет вважався безнадійно провальным до 2009 року, коли інший киянин - Олексій Ратманський, який змінив Большой театр Росії на АDT, поставив його в Нью-Йорку. Зрозуміло, він мало що знав про досвід Лифаря і тому придумав свою версію, присвятивши її пам’яті великого попередника.
Значення Лифаря-балетмейстера в хореографічному мистецтві ХХ століття і силу впливу його особистості важко переоцінити. Період його керівництва балетом Гранд-опера в Парижі справедливо називають «епохою Лифаря» (вона тривала з певною перервою з 1930-го по 1977 рік). Франція відзначила заслуги артиста орденом Почесного легіону і пам’ятною медаллю з його профілем. Крім того, Лифар був визнаним теоретиком танцю, мав неабиякий літературний дар, що позначилося на стилі його мемуарів та історико-теоретичних праць. Насамперед це спогади про С.Дягілєва та автобіографічні «Страдные годы», «Мемуары Икара». Лифар-Ікар (цей образ пов’язаний з найхарактернішим у його творчості балетом) писав про натхнені злети в житті й творчості та хвилини гіркого розпачу. Він також намагався пояснити справжні причини власних вчинків у суспільно-політичному житті та характер стосунків з колегами, обгрунтувати свій особистий внесок у хореографічне мистецтво.
«Танець - мистецтво, яке я відчуваю будь-якої миті мого життя, яке відчуваю в собі як початковий елемент своєї сутності. Все моє світосприйняття життя залежить від моєї психології танцівника», - написав Серж Лифар в одній з біографічних книжок.