Перемога на Каннському фестивалі (у розділі «короткий метр») нашого молодого режисера Марини Вроди (фільм «Крос») виявилася для батьківщини певною несподіванкою. Адже ніхто ж «не посилав», ніхто «не планував» і ніхто «не калькулював» таке щастя...
А воно, кіно, на тобі - взяло й звалилося!
Природно, було б нерозумно «ворожити», нібито хтось на якомусь верху лобіював цю скромну роботу про діток, що біжать невідомо куди й невідомо навіщо... (Як, утім, і сама наша батьківщина.) Просто журі Канн узяло близько до серця і сюжет, і атмосферу в кадрі, й оригінальний авторський погляд українського режисера.
Чи стане цей «Крос» серйозним стартом для Марини? Чи, не дай Боже, вже й фінішем (вищою точкою в її кар’єрі)... Як це часом трапляється з деким: усім упам’ятку аналогічний зліт Ігоря Стрембицького в тих-таки Каннах (із короткометражкою «Подорожні»). Але ж де цей «юноша пылкий со взором горящим»? Не знайти, не додзвонитися...
Як завжди, і теперішнє, і майбутнє іноді часто залежить тільки від самої людини. Навіть не від батьківщини, яка, задерши голову, як і раніше, біжить, як та Лола (з відомого фільму). І навіть не від Миколи Яновича Азарова, який розщедрився на 111 млн. гривень на черговий розвиток українського кіно, надихнувшись другою імпортною «гілкою» в нашому мистецтві.
І вже, звісно, мало що залежить від Каті Копилової, яка погрожує запустити аж десять «коротких метрів» - після такого успіху «Кросу»...
...Хочеться нагадати, що в нашого нинішнього каннського тріумфатора був не тільки успішний «короткий» забіг. А й «повний метр» теж. На Star Media під опікою кінопродюсера Юрія Мінзянова вона зняла телефільм «Усміхнись, коли плачуть зорі» (прикрившись псевдонімом Маргарита Красавкіна). От ми й вирішили, надихнувшись важливим інформприводом, поговорити з паном Мінзяновим - про долю Марини і про майбутню долю рідного кіно...
***
- Юрію, ви один з практичних наставників нашої нинішньої тріумфаторки. Цікаво ось що: чи не багато галасу нині навколо нашої каннської перемоги? Адже «короткий метр» ще не означає - довга дистанція?
- Тут у мене відповідь однозначна: для України, я так вважаю, це велика Перемога (з великої літери). Адже скільки років ми безрезультатно намагалися привернути увагу світової кіноспільноти до українського кіно? І раптом маленька 15-хвилинна картина вистрілює. Вражає голову журі короткометражних фільмів знаменитого режисера Мішеля Гондрі своєю лаконічністю, образністю, неймовірною атмосферністю (чудова операторська робота Володі Іванова!). Загалом - високим художнім рівнем.
Канни бувають безжалісні (як у випадку з великим Ларсом фон Трієром цього року). Канни бувають добрі й поблажливі - пестять і плекають щасливчиків-дебютантів, даючи їм путівку в життя, і потім ще довго по-материнському опікають їх.
Але каннські відбірники і каннське журі майже завжди об’єктивні в оцінці молодих. Там розуміють те, що хоче сказати молодий художник, про що він хоче повідати світу. Короткий метр - це можливість розповісти мінімальними засобами, своєю особливою мовою про те, що тебе хвилює, можливо, дивує, а можливо, навіть лякає!
- Ви опікали Марину в роботі над її поки що єдиним великим фільмом. І що ви сказали б про неї як про творчу людину? Чи до снаги їй великі проекти? Чи, може, її доля - камерний напрям?
- Марина Врода - людина виняткової кінематографічної обдарованості. Вона дуже активна, цілеспрямована. З яскраво вираженою соціальною позицією.
Коли вона тільки прийшла до нас на Star Media і висловила бажання спробувати свої сили в повнометражному кіно для ТБ, то дуже непросто було вибрати драматургічний матеріал. У результаті ми зупинилися на одній історії, що захопила і її і мене. Але сценарій довелося переписати практично на 90%! До того ж перед цим, працюючи в Сергія Лозниці на фільмі «Щастя моє», вона набралася величезного цінного досвіду в роботі з акторами, і їй уже не було так страшно з московськими зірками, яких ми запросили на картину.
Тепер я розумію, що Сергій Лозниця - учасник торішнього Каннського кінофестивалю - передав їй не тільки досвід і свої знання (а це була дуже сильна кінематографічна школа, за словами Марини), а й своєрідну естафетну паличку у вигляді «Золотої пальмової гілки».
- Повний метр Марини, про який ми говоримо, знімався для російського ТБ, де видатної художньої якості ніхто й ніколи не вимагає. Ось у чому питання: шкодить чи все ж таки допомагає (у художньому сенсі) нашим молодим практика ТВ-муві?
- Справді, наш з Мариною фільм «Усміхнись, коли плачуть зорі» знімався на замовлення одного з російських каналів. І перед нами стояло нелегке завдання поєднати своєрідне авторське бачення Марини з форматними вимогами каналу. Адже не секрет, що російське телебачення нині існує в режимі жорсткого диктату форматів і сітки - все дуже очікуване й однакове.
Безперечно, це був експеримент з мого боку. Мій продюсерський ризик. На нього я йшов свідомо, мабуть, тому що вірив у талант молодого режисера. Вірив в її успіх.
І загалом байдуже, глядацьке ти робиш кіно чи авторське, головне, з ким робиш. І, якщо трапляються сильні режисери, нехай і тендітної жіночої статі, то результат обов’язково буде. У нас вийшов у результаті авторський фільм - з глядацьким потенціалом. Тобто той результат, якого ми й домагалися. Фільм пройшов в ефірі з хорошими рейтингами, і канал залишився задоволений роботою.
- Був колись, у часи перебудови, популярний документальний фільм - «Чи легко бути молодим?». Чи легко ним бути, на ваш погляд, нині, якщо в тому чи іншому молодому «творцеві» цікавить тільки його комерційна жилка? До того ж є чимало запитань і до кіноосвіти: наскільки вона відірвана або припаяна до сучасних кінореалій?
- Знаєте, я ніколи не викладав в інституті, але все своє свідоме життя працюю з молодими. За всю продюсерську діяльність відкрив для кіно десятки імен молодих кінематографістів - режисерів, сценаристів, операторів.
Як це відбувається? Приходять самі хлопці й дівчата. Приносять свої роботи. Талановита людина чи ні - бачу відразу. Тут не потрібна особлива продюсерська інтуїція. Як мовиться, екран усе покаже.
Так, наприклад, прийшов до мене Сергій Чекалов. Людина, яку рвуть нині на частини всі українські, та й не тільки, продакшн-компанії. Не маючи кінематографічної освіти, заробивши в рекламі гроші, він зняв 20-хвилинну короткометражку, від якої ми всі були в захваті.
Або Льоша Мамедов - випускник Мюнхенської кіношколи. Він зняв у мене два телевізійні фільмі, зараз в Італії під керівництвом Андрія Кончаловського готує велику масштабну картину про Мікеланджело. Я впевнений: невдовзі ми про нього почуємо, і ним пишатиметься наша країна.
Або Сергій Крутін, Олександр Будьонний, Роман Барабаш... Працюючи в нас у Києві в телесеріальному кіно, вони дуже затребувані й практично щомісяця отримують пропозиції від російських продакшнів.
У нас працює асистентом молодий хлопець з Черкас - Артем Хакало, який знімає на власні кошти короткометражки в жанрі космічної фантастики з надзвичайно складною комп’ютерною графікою! Його фільм нещодавно був показаний у Москві на Форумі молодих кінематографістів. Так от, він опановує ремесло режисера за книжками й підручниками, написаними Джеймсом Камероном і Стівеном Спілбергом.
- Юрію, виходить, у кіно настає епоха здібних самоуків, для яких не обов’язкова студентська лава, якщо є ноутбук, YouTube, iPad2 і т.ін?
- У наших навчальних закладах, на жаль, виховують «митців». При цьому зовсім не навчають ремесла й професії. Тому такі, як Артем, і не хочуть вступати до інституту Карпенка-Карого. Віддаючи перевагу підручникам голлівудських майстрів і щоденній практиці на знімальному майданчику. Треба чітко розуміти: в нас зростає наступне кінопокоління... Це ті люди, які народилися поза Радянським Союзом, в іншій країні. І вони хочуть говорити з нами своєю новою мовою, порушувати актуальні теми, аналізувати нові поняття, нові явища життя. Стара драматургія, старе кіно помалу відходять назовсім. А нове намагається виробити свою кіномову, щоб вести діалог із сучасним глядачем. А коли до цього діалогу успішно долучається весь світ, як у випадку з Мариною Вродою, то я впевнений: талановита молодь принесе нам іще не одну «пальмову гілку».